Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Елеонора Пірадова: "СПРАВЖНІЙ АКОМПАНІАТОР ТОНКО ВІДЧУВАЄ ДИХАННЯ СПІВАКА"

Народна артистка України, нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня, «Знак Пошани» та «Трудового червоного прапора», лауреат Міжнародних премій імені Семена Гулака-Артемовського та «Слов’яни», дипломант престижного Всесоюзного конкурсу імені Модеста Мусоргського, з якого почалася її біографія як акомпаніатора.

Вірменка за походженням, вона щиро вважає Україну своєю Батьківщиною, віддаючи їй душу і незвичайний талант. Вона виростила не одне покоління митців, які, як і сама пані Елеонора, є гордістю і славою України. Одним із співаків, з якими працювала пані Елеонора, був неперевершений Анатолій Солов’яненко — народний артист СРСР. Спогадами про нього ми і розпочали нашу розмову.

— Пані Елеоноро, розкажіть, будь ласка, про вашу співпрацю з Анатолієм Солов’яненком.

— Ми були давно знайомі, добре знаю його дружину і синів. Однак ми зустрічалися лише на концертах, постійно я з ним не працювала. У нього був концертмейстер, який колись виїхав до Ізраїлю, і там його доля склалася трагічно. 1968 року Анатолія Солов’яненка, Ларису Руденко, Зою Христич і мене запросили виступити з концертами в Італії. У Мілані до нас приєдналися співаки з Москви, Вільнюса і наші співвітчизники, які там стажувалися. Я з ними працювала над творами. Коли Владислав П’явко з Большого театру почув, як співає Толя Солов’яненко, то знайшов привід і відмовився виступати. Пригадую, як після концерту, який пройшов блискуче, ми, звичайно, за-хотіли послухати «Богему» Пуччіні в «Ла Скала». А директор Міланської опери чудово знав Анатолія. Ми попросили його допомогти, адже, зрозуміло, потрапити туди було вкрай важко. Толя зателефонував директорові театру, який зробив нам у ложі місця.

Потім з Анатолієм був у нас концерт в Неаполі. Він так чудово співав пісні на неаполітанському діалекті (а взагалі, він чудово знав італійську мову), що неаполітанці прийняли його за свого.

Згодом, під час Декади оперного мистецтва у Словаччині мені довелося грати з Анатолієм Солов’яненком, Анатолієм Мокренком і Гізелою Циполою, які демонстрували європейський рівень виконавського мистецтва.

— Якось 1999 року я дивилася в Національному театрі імені Івана Франка «Три сестри» Андрія Жолдака. Мою увагу привернув пан Анатолій, який прийшов на виставу з дружиною. Я була вражена його скромністю. Скажіть, як він ставився до звання і слави?

— Він завжди був дуже скромним, не вимагав якогось особливого ставлення до себе. Згадати б ту ж Італію. У нас було багато екскурсій, вечері, але він ніколи не привертав до себе уваги. Усі завжди отримували неабияке задоволення від спілкування з ним.

— А хто був його справжнім другом?

— Мені важко сказати. Ми були знайомі тільки по роботі.

— Протягом майже тридцяти років він був солістом тоді ще Київського театру опери та балету. Як до нього ставилася трупа, адміністрація?

— Точилися різні розмови навколо відомого інциденту, але я ж не пра-цюю в цьому театрі... Толя був настільки величною постаттю, що, можливо, тодішній творчий рівень театру його не зовсім влаштовував. Прекрасний співак, він мав чудові зовнішні дані, завжди слідкував за собою. Пам’ятаю, як він з Євгенією Мірошниченко співав «Ріголетто». То це ж був герцог!

— Тобто конфлікт спричинила не заздрість Анатолія Мокренка?

— Не думаю, що він заздрив Солов’яненку. Вони обидва самобутні співаки. Та у житті буває різне. Може, хтось навмисно спровокував цей конфлікт...

— А як пан Анатолій ставився до України? Адже він багато гастролював світом, мав поважні запрошення, а отже — перспективне майбутнє...

— Він ніколи про це не говорив. Для нього Україна, Київ були на першому місці. Перед своєю кончиною майже два місяці він працював у Канаді й Америці, але й не думав залишатися там. Як і більшість із нас. Взагалі, я, починаючи з 1962 року, побувала у двадцяти країнах: Фінляндії, НДР, Польщі, Франції, тричі в Канаді, Італії, Англії, Шотландії, тричі в Америці, Угорщині, двічі у Швеції, Голландії, Югославії, на Кіпрі, Ісландії, ФРН, Чехословаччині і Монголії. В Америці, пригадую, коли я виступала з

Лідою Забілястою і Валерою Буймістером, нас «обробляли», щоб ми залишилися, пропонували прекрасні умови. Однак ми не уявляємо собі життя без України.

— Ви — блискучий акомпаніатор...

— Це дуже відповідальна робота. Справжній акомпаніатор, від якого залежить п’ятдесят відсотків успіху, тонко відчуває дихання співака...

Коли, після закінчення Московської консерваторії, я 1953 року прийшла в Київську Державну філармонію, то спочатку працювала як солістка, а згодом — і як акомпаніатор. У мене в дипломі було написано: «Соліст-піаніст, педагог». Повернувшись після Москви до Києва, мене брали на роботу через конкурс (тоді ще були такі високі вимоги). Прослуховувала мене худрада на чолі зі знаним диригентом Натаном Рахліним, сторіччя з дня народження якого ми нині відзначаємо. Спочатку я грала соло, потім мені запропонували проакомпанувати... Тоді вирішила — можу себе проявити як акомпаніатор. Я перейшла повністю на цю роботу і не шкодую. Це теж цікаво і, гадаю, як акомпаніатор я все ж таки досягла якогось рівня...

Я народилася у Тбілісі. Мій батько, Володимир Йосипович Пірадов, був вірменом. Працював головним диригентом і художнім керівником Київського оперного театру, був професором Київської консерваторії, він організував при ній оперну студію. А мама — Алла Луїджіївна Безано — італійка. Вона як характерна балерина теж працювала в Київській опері.

Коли почалася війна, ми евакуювалися до Алма-Ати. Там тато теж працював як головний диригент. Наближався його ювілей. Ми вагалися — така важка ситуація, чи варто відзначати? Однак Москва дала дозвіл. Незабаром йому присвоїли звання народного артиста Казахської СРСР. А 1944 року, після звільнення Києва, ми повернулися. Тато почав працювати у Київській опері, йому дали звання народного артиста України. Він поставив багато опер: «Бориса Годунова», «Аїду», «Пікову даму», «Отелло», здійснив першу і другу редакції «Богдана Хмельницького». У мене, до речі, є запис цієї опери на платівці...

— А чому ви обрали саме фортепіано?

— Я страшенно хотіла бути балериною. Мама часто брала мене із собою. Та вона заперечила: «Ні, це дуже важка праця. Балерини рано йдуть на пенсію, бувають травми...» Тоді тато почав наполяга-ти на своєму — я повинна грати на роялі. Так з шести років я почала вчитися. Після евакуації ми спочатку опинилися в Харкові, де батько теж був головним диригентом. Там я закінчила Харківську музичну десятирічку. 1948 року (це був наш перший випуск після війни) приїхав туди професор Московської консерваторії Григорій Романович Гінзбург. Він був головою комісії, яка нас слухала. Випускалися ми удвох з Шурою Снєгірьовим, який потім став професором Київської консерваторії. Прослухавши нас, він запросив мене у свій клас до Москви. Тай туди треба було складати іспити. А то нелегко. По-перше, шестеро людей на місце, а по-друге, було багато москвичів, які закінчили Центральну музичну школу. А викладали і в школі, і в консерваторії ті ж самі педагоги. Звісно, насамперед вони приймали своїх учнів. Та я дуже добре склала всі іспити, і мене зарахували до класу Гінзбурга. Після п’яти років навчання я отримала диплом з відзнакою.

— Як ви ставитеся до викладацької діяльності?

— Якщо щиро, я не бачу в консерваторії педагогів, які б уміли викладати саме клас акомпанементу. Свого часу Микола Кондратюк запрошував мене туди. Та я відмовилася. Напевно, я до цього ще не маю хисту. Хоча працюю з вокалістами з величезним задоволенням. Зокрема, нещодавно відбувся сольний концерт молодої співачки Аллочки Губи, багато концертів я грала з молодим флейтистом Юрієм Шутком.

— Чи вбачаєте ви певні вади у музичній академічній освіті?

— Це, швидше, питання до викладачів. До нас у філармонію приходить багато молоді прослуховуватися. Приймаємо теж за конкурсом. У позаминулому році ми слухали близько сорока вокалістів, з них вибрали трьох найкращих. Нині є проблема з чоловічими голосами. Може, це пов’язано з екологією, а, можливо, відіграє свою роль так званий бізнес. Адже професія співака дуже відповідальна і непевна — треба весь час тримати себе у визначених рамках. Та нарешті ми знайшли баритона і тенора. А загалом багато дівчат з високими голосами. Дуже мало мецо-сопрано. Кілька років тому ми зробили у концертному виконанні «Травіату» і «Євгенія Онєгіна». І коли від нас пішов тенор, який виконував головні партії, ці опери зникли з афіші. Тільки тепер починаємо їх відновлювати.

— Як би ви могли оцінити стан, у якому перебуває нині класична музика в Україні?

— Це дуже болісне питання. Раніше ми гастролювали по всій країні і за кордоном. Сольні концерти складалися з двох відділів: українські та класичні твори. Я дуже багато працювала з Ларисою Остапенко, Володимиром Тимохіним, Діаною Петриненко, Анатолієм Мокренком, Євгенією Мірошниченко, Марією Стеф’юк, Галиною Туфтіною, Лідією Кондрашевською, Анатолієм Солов’яненком, Костянтином Огневим... А нині ми далі Білої Церкви, а іноді Севастополя, нікуди не їздимо. Грошей немає. Та у нас так багато багатих людей! Проте вони не хочуть бути нашими спонсорами. їх цікавить зовсім інше «мистецтво». Естрадні співаки за дві пісеньки під «фанеру» отримують не менше 5 000 доларів. А наші концерти, тільки вживу, оцінюються максимум у 400 гривень. І це ще за умови, що артист має звання народного...

Однак справа ж не в грошах. Культура і нашого народу, і кращі світові здобутки просто гинуть у нашій країні. Це державне питання. Проте є ж люди, які роками ходять до філармонії. Ми їх виховали. Ось 2 грудня був концерт, присвячений пам’яті Платона Майбороди. Та грошей для того, щоб він відбувся у Національному палаці мистецтв «Україна», не виділили. Спасибі, що ректор консерваторії надав Велику залу. Вхід був вільним. Люди мало не рознесли консерваторію. Те ж саме було і 6 квітня — в день народження Олександра Білаша. Наш директор Дмитро Остапенко допоміг родині Білаша — у Колонному залі філармонії відбувся концерт. Безплатно. Тож слухачів було море. Отож людям потрібне справжнє мистецтво, але вони часто не мають можливості навіть придбати квиток на концерт.

У світі крізь люблять і цінують нашу українську музику. А хто її знає у нас? У мене багато фондових записів на радіо з різними співаками, твори різних композиторів — Юлія Мейтуса, Георгія і Платона Майбороди, Олександра Білаша, Якова Цегляра, Михайла Жербіна, Лесі Дичко, Жанни Колодуб... А ви їх часто чуєте? А ось гроші на безглузді виступи або акції, які влаштовуються поблизу філармонії, є. Скільки разів дирекція консерваторії і наша ставила стосовно цього питання — як може звучати серйозна музика, коли поруч неймовірний гуркіт?

Проте я оптимістка. Сподіваюся, все владнається, але потрібен час. Треба мати свою голову на плечах, а не хилитися до когось. Україна має бути справді самостійною і незалежною. Вона має нести у світ свою культуру... Аде наша українська література? В єдиному колись нотному магазині на Хрещатику тепер продають усяке шмаття.

— Кого з молодих, або відносно молодих, композиторів ви могли б виокремити?

— Серед композиторів-пісенників, скажімо, таких як Платон Майборода, Білаш чи Поклад, немає і навряд чи буде. Вони не творили на догоду публіки. У них був смак, велика відповідальність. І це стосується не лише музичної цінності їхніх творів. Вони писали пісні на слова Андрія Малишка, Михайла Ткача, Бориса Олійника, Дмитра Павличка — то це ж були тексти! Поезія вищого гатунку.

Якщо людина завжди тримає цю високу планку, ставить до себе великі вимоги, то це справжня особистість з великої літери. У мене халтура ніколи не проходить. Усі, з ким я працюю, роблять свою справу чесно, стараються з усіх сил...

Взяла інтерв’ю
Людмила ГУРЕНКО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com