ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ

До 15-річчя Закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні

Верховна Рада УРСР 17.04.1991 р. ухвалила Закон про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні. Я був одним з активних розробників за­кону і запропонував свій варіант, яким передбачав реабілітацію всіх борців за незалежність, зокрема й тих, хто зі зброєю в руках воював проти російських, польських та інших оку­пантів. Прокомуністична Верховна Рада цей варіант законопроекту відхилила, реабілітацію не поширили на повстанців, яких судили за зраду батьківщини. Де­путатська група Українсь­кої республіканської партії разом з іншими патріотич­ними депутатами від того часу марно домагається ухвалення нового тексту закону. Можливо, це вда­сться зробити Верховній Раді V скликання. До за­кону про реабілітацію по­літв’язні завжди підходи­ли з позицій полегшення свого злиденного життя та якогось бодай невеликого суспільного визнання їх­ньої заслуги перед Украї­ною. І їх можна розуміти. Тим часом проблема реа­білітації має інше тлума­чення. Через непатріо-тичність влади воно не виводить на підвищення пенсій, але теоретично ставить усе на свої місця.

Тож Реабілітація.

Реабілітація — це офі­ційне визнання державою незаконності криміналь­ного переслідування кон­кретної особи.

Реабілітація — понов­лення у правах і віднов­лення репутації осіб, які безневинно зазнали ре­пресій.

Хто реабілітовує?

Реабілітовує держава, яка незаконно репресува­ла.

Яка держава в Україні була 17.04.1991   року?

Це була окупаційна адміністрація. її встанови­ли російські комуністи 1920 року в результаті трьох військових агресив­них війн супроти Українсь­кої Народної Республіки.

Окупанти надали своїй більшовицькій владі фор­му рад депутатів трудя­щих. До цих «рад» справ­жніх виборів в Україні не було  аж до  4  березня

1990   року, і влада над українським народом трима­лася завдяки постійним репресіям.

Міжнародне право не надає статусу законної влади факту окупації неза­лежно від тривалості окупації, таким чином окупа­ційний режим від 1920 до 1991   року не був закон­ною владою. У такому разі створені цією незаконною владою структури — зако­нодавча, виконавча, судова та інші — незаконні, і всі її нормативно-правові акти також незаконні. Неза­конні всі її вироки, як і акти реабілітації. І незалежна Україна мала б починати своє існування з Декла­рації про продовження діяльності Української На­родної Республіки, діяль­ності, перерваної окупа­цією. (Цей підхід корисний у справі вивчення держав­но-правової історії бороть­би за незалежність і ста­новлення Української дер­жавності. Розвивати його потрібно для вивчення реальних українсько-мос­ковських взаємин та наукового обгрунтування пре­тензій України до Москви за все те зло, що його за­подіяла Україні імперія.)

Проте є інший, не науково-теоретичний, а практичний підхід. Він полягає в тому, що комуністичний окупаційний режим існу­вав довго, майже три по­коління. За цей час він залучив до різних форм своєї діяльности так бага­то українського населен­ня, що у багатьох притупив сприйняття його як чужи­нецького і став сприйма­тися за свій, поганий, але свій (а для декого він і не був поганим).

Якщо комуністична радянська влада — це своя влада, тоді її закони — це закони справжні, і вико­нання їх — це діяльність законної (своєї) влади.

Якщо закон є закон­ним, тоді відповідь на пи­тання про законність ре­пресії залежить від одно­го: репресію здійснили на основі закону чи не на основі закону, відповідно до закону чи з порушен­ням його?

Процесуальне поняття режиму законності озна­чає одне: дія відповідає змісту закону. Приклад: закон називає зрадником батьківщини (СРСР) люди­ну, яка підняла проти дер­жави зброю. Повстанець воював проти чекістсько­го збройного загону. Його пораненого взяли в полон, присудили до страти й розстріляли. Вирок закон­ний, бо Кримінальний ко­декс передбачав смертну кару. Другий приклад. 1947 року смертну кару в СРСР скасували. 1948 року чекісти взяли в по­лон повстанця, розстріля­ли і склали акт, що він на-магався втекти, тож його мусили застрелити. Це зразок беззаконня.

Закон не розглядають з огляду на норми моралі, міжнародного права, спра-ведливості та інших кри­теріїв. Його беруть як пев­ний текст і розглядають з погляду практичного зас­тосування. Прийняття та­кого тлумачення закон­ності вкрай важливе, бо з нього випливають карди­нально важливі висновки. Покажу це на прикладах.

Кримінальний кодекс УРСР батьківщиною нази­ває СРСР. Іван Мирон у Закарпатті, Іван Покровський на Волині, Василь Пірус на Тернопіллі взя­ли в руки зброю й пішли воювати за усамостшнення України, тобто проти СРСР. Кодекс це називає зрадою. І їх засудили до 25 років ув’язнення. Я де-сятком років пізніше без зброї став боротися за вихід України із Союзу і 1961 року мене, як і їх, за-судили за зраду до страти (яку замінили на 15 років ув’язнення).

Як нам, як мені поста-витися до реабілітації?

Що таке реабілітація?

Це «поновлення у пра-вах і відновлення репутації осіб, які безневинно заз­нали репресії» (Юридична енциклопедія. — Т. 5. — С 244).

Я та тисячі повстанців, з якими я жив за колючим дротом, не «безневинно зазнали репресій». Навпа-ки, ми свідомо боролися проти імперії. І створення незалежної України мало зменшити імперію (СРСР) на розмір території України. Ми діяли свідомо, вперто, послідовно й дов­го. КДБ, трибунали й суди на основі Кримінального кодексу нас назвали зло­чинцями. Я визнаю логіч­ність їхніх міркувань і ви­знаю, що я злочинець ко­муністичного окупаційно­го режиму.

Якби нас реабілітува­ли, це означало б, що ми не боролися, що нас дер­жава покарала помилково. Після цієї реабілітації ра­дянська держава зали­шається сама собою, ми повертаємося в стан без-невинних громадян цієї держави і обидві сторони задоволені.

Ні, і ще раз ні! Була жорстока боротьба. Не можна сказати, що її не було. Ми з гаслом «Сво­бода Україні або наша смерть!» стали на прю з потужною ворожою си­лою. Національно-ви­звольна боротьба перемогла і частина борців ви­жила.

Мета реабілітації — офіційне визнання неза­конності кримінального переслідування.

Нас імперія переслідувала законно і наше місце законно було за гратами.

Зіткнення між учасни­ками українського націо­нально-визвольного руху й московською імперією відбувається не на рівні імперського закону (за яким ми є злочинцями), а на міжнародному рівні. А з огляду на міжнародне пра­во нація має право на са­мовизначення і на бороть­бу всіми засобами за на­ціональну свободу. Це право освячене засадами моралі, міжнародною пра­восвідомістю й розумінням міжнародної справедли­вості. Тому з огляду на міжнародне право по­встанці, як і всі інші учас­ники національно-ви­звольного руху, не зло­чинці, а достойні сини своєї нації.

Якщо ж боротьба ук­раїнської нації супроти Московської імперії закон­на, справедлива й мораль­на, то її учасники не потре­бують реабілітації. Вони потребують визнання дер­жавою, за яку вони боро­лися і яку зрештою вибо­роли, їхніх заслуг перед нацією

Хто є належним суб’­єктом у реабілітації учас­ників визвольного руху?

Закон про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні 17.04.1991 року ухвалила Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка була частиною мос­ковської окупаційної ад­міністрації. Ця адміністра­ція причетна до репресій, вона відповідальна і може визнавати незаконність своїх репресій і реабілітовувати свої жертви.

Репресивну політику творили у Москві. У Києві втілював її у життя ЦК КПУ — філія ЦК КПРС. Верхов­на Рада України — орган публічної презентації партійної диктатури — відігравала суто декора­тивну службу в системі всієї окупаційної адміністрації. Вона не організовувала репресії, вона своїм презентаційним станови­щем їх прикривала. До виходу України з-під ро­сійської влади Москва не могла реабілітувати борців проти неї з принципу, а після 1991 року кому з українців потрібна була московська реабілітація?!

З початком же послаб-леня імперської централі­зації й посилення націо­нально-демократичного руху та обранням у бе­резні 1990 року першої демократичної Верховної Ради України вона доволі швидко перетворюється на центр формування української державної волі. Набувши право незалежно від Москви й ЦК КПУ формувати свою волю щодо оцінки репресій, Верховна Рада України стала належним органом ре­абілітації жертв політичних репресій, що вона й вчи­нила 17 квітня 1991  року.

24 серпня 1991 року Україна стала незалежною державою. Чи це справді нова держава? Чи вона пориває з колоніальною адміністрацією? Якщо ця держава справді нова, то вона не причетна до ре­пресій окупаційної влади, вона їх засудила і не відповідає за те, що не коїла, тобто не має підстав реабілітовувати, як і не має обов’язку повертати реа­білітованим майно, бо ж вона у них його не заби­рала. І далі: вона вважає їх не за жертви репресій, а за полонених учасників національно-визвольної боротьби, не за злочинців, а за славних лицарів — носіїв національного сво­бодолюбного духу. І складає привселюдну подяку за розширення боротьби за велику національну ідею і неоціненний вклад започаткування 24 серпня 1991 року Нової Української Доби — Доби Неза­лежної України.

Отже, якщо від 24.08.1991 року маємо Українську державу, то вона не повинна реабілі­товувати політв’язнів, бо вона не причетна до їхнього ув’язнення. Вона, як своя національна дер­жава, має вшанувати всіх борців проти окупацій за-гальнонародною славою, державним визнанням та пільгами.

Якщо ж нова влада за світоглядом, політичними переконаннями, політич­ними звичками не розір­вала зі старим колоніальним минулим і помислами в лоні колоніальної Украї-ни, тоді ми маємо нову владу тільки за формою. Якщо ця влада залишає чинними вироки окупацій­ної адміністрації стосовно вояків Української По­встанської Армії, платить великі пенсії кадебістам та учасникам їхніх збройних загонів, тримає голодними воїнів УПА, якщо ця влада милується пам’ятниками діячам окупаційного комуністичного режиму і не вшановує пам’ятниками славних лицарів нації — І.Богуна і П.Дорошенка, С.Петлюру та Є.Коноваль-ця, С.Бандеру й Р.Шухевича, К.Зарицьку та О.Гусяк, І.Світличного, З.Красівсь-кого, — то це ще не україн­ська влада. Це поки що влада малоросів і пере­вертнів, для яких Україна — це не сива давнина Три­пільської культури, герої­чна Козаччина, романтика і кров кількавікової націо­нально-визвольної бо­ротьби, сльози матері над мертвою голодною дити­ною. Така влада ще не є ідейною продовжувачкою справи борців за са­мостійність України. На жаль, вона не переступи­ла цієї ідейної грані. Мис-лячи по-імперськи, вона відмовляється ухвалити справедливий закон сто­совно борців за неза­лежність. Може, Верховна Рада V скликання спромо­жеться це зробити? Дастбі!

Левко ЛУК'ЯНЕНКО
14 квітня 2006 року