БУНТ МАЄ РАЦІЮ?

Коли всі засоби вичерпано – надходить час рішучих змін. У народі це прийнято називати революцією. Насправді це бунт. Революція ж є організованим бунтом, зі своїми провідниками і командирами, ідеологами і пропагандистами

Чим є повстання без організованої сили? Декларацією протесту. Не більше. Для успіху повстання необхідна чітка, перевірена у боях структура. В Україні поки що немає жодної організації, яка відповідала б цим ознакам.

Історія людства – історія боротьби ідей. Різних ідей. Великих, малих і зовсім нікчемних. Віками найкращі віддавали в ім’я богів та ідеалів своє життя, найгірші упивалися чужою кров’ю і відсиджувалися по норах. Урешті-решт число паразитів і торгашів набагато перевищила число героїв. І тоді запанувала ідея, що не треба жодних ідей. Не рентабельно, мовляв, і заважає правильно виділяти шлунковий сік. Усі великі ідеї чомусь шкодять. Ідея української національної революції шкодить режиму, і він намагається боротися з нею. Решта давно погодилася, що їхньою генеральною ідеєю є відсутність ідеї. Свою сірість і безідейність вони намагаються приховати ореолом таємниці, демонструючи при цьому багатозначну мовчанку. Вони потребують лише ідейно-пропагандистських штампів, паразитуючи на яких будуть здатні протриматися у бурхливому передреволюційному морі. Бо хто ж тоді втілить думку, що з революції користаються пройдисвіти. Їхній ідеал – масне щастя, сон наяву, втрата національної пам’яті, зрідження мозку, кінець Історії та кінець Людини. Шлях донизу, до пасовиська, завжди легший і безпечніший ніж шлях до зірок. До такого “ідеалу” рукою подати – треба лише звести людину до рівня “споживача-виробника”, звести нанівець розумову діяльність.
Жоден тактичний хід не може виправдати слабкодухості, жодні теорії не здатні закамуфлювати продажність і угодовство. Ті, хто твердить, що можна зрадити задля подальшої перемоги – звичайні профанатори ідеї, паразити які завжди користаються моментом. Вони породжують огиду до боротьби і залишають тільки аргументи до бунту. До бунту проти них, їхніх хлібодавців, проти існуючого стану, фізичної, економічної, правової та культурно-економічної колонізації.

Звичайний бунт вбиває тільки людей - він не знищує причини негараздів і не будує нове. Революція знищує і водночас створює людей і принципи. Ми готові до революції, але чи здатне населення само організуватися? Звісно – ні. Потрібна організуюча сила. Оксамитова хвиля профанації, применшення, розм’якшення котиться планетою і незабаром замкне коло. Усе, чого вона не торкнеться, частково чи повністю втрачає сенс. Порожніми пляшками після гучної п’янки валяються колишні поняття та ідеали – свобода, любов, прогрес, сім’я, Бог, комунізм, фашизм… “Що таке ідея?” – запитують жертви оксамитової хвилі, бездумно кліпаючи очима.
Поняття “революція” постраждало від тотальної профанації не менше за інших. До того ж старше покоління має закріплений кінострічками, заяложений совковою пропагандистською машиною образ матроса, переперезаного кулеметними стрічками, з гігантською “трьохлінійкою” на плечі. Цей образ створено і тиражовано в СРСР. Переможцям були необхідні свої герої, і вони в міру своїх скромних можливостей творили їх. Однак результат не заслуговує на символізм, тим паче не має жодного стосунку до революції. Це образ бунту. Бунт ліквідовував ворогів. Революція почалася 1937-го, коли було знищено конкурентів і відпрацьовано ідеологічну базу. Чи був “жовтневий заколот 1993 року” російською національною революцію, сказати важко, але наслідки виявилися позитивними для тієї нації, проти якої піднявся бунт.

Революція починається там, де закінчується віра у дієвість існуючих схем. Революційна ідея повинна змусити хоч на мить відірватися від годівниці. Революційна партія яка має на озброєнні таку ідею, непереможна. Переконати людей у реальності політичного шляху вирішення їхніх проблем – головне завдання ідеології. Ідеологія повинна скорочувати психологічну відстань між суб’єктом політики і цільовим об’єктом. Кожна велика ідея є революційною. Тепер стає зрозумілим істинне значення рукотворної оксамитової хвилі: не допустити виникнення фатального для Системи напруження потреб у культурно-політичній сфері посередництвом дискредитації усіх ідеалів. Власне, тому сучасна Система переконує нас, що ідеали є небезпечною оманою і їх загалом не має бути – тільки інтереси і потреби. Тобто людина живе, щоб їсти, розмножуватися і співпереживати процесам гуманізації суспільства.

Україні необхідний життєвий простір (Lebensraum), який зараз має дещо інший зміст, аніж під час попередньої профанації. Тоді штатні пропагандисти зі СМЕРШУ розповідали ошелешеним співвітчизникам про ненажерливих німців, які прийдуть і відберуть “яйка, млєко, курку” і ще щось. Життєвий простір – це не просто гектари і квадратні кілометри. Нині це звичайний геополітичний термін на означення впливів тієї чи іншої держави на сусідні або віддалені території. Зокрема, американська теорія про національні інтереси - не що інше як осучаснення теорії Гаусгофера про “Lebensraum”. Згодом термін “життєвий простір” плавно перейшов з геополітики до політичної психології. Завдяки К. Лєвіну, сучасна політологія визначає життєвий простір як складну конструкцію з чотирьох основних чинників: фізичний, економічний, правовий і культурно-політичний (ідеологічний). Уже з наведеного переліку зрозуміло, що життєвий простір людини не обмежується лише матеріальними потребами, а захоплює сфери права, релігії, культури, політики. Невдоволення людини будь-якою стороною життя має назву “напруження потреби”. Певне напруження потреби за одним з принципів існує завжди. Хоча б один пункт не виконується. Однак влада втрачає управління суспільством тільки у разі негативної відповіді з усіх чотирьох параметрів. Це, певно, і є найточнішим визначенням передреволюційної ситуації. Під час першого туру Великої Французької революції (1789 - 1795) значна частина інтелігенції і майже все населення підтримували криваві й жорстокі зміни, які несла з собою бунтівна юрба. Чому? Відповідь однозначна – з усіх чотирьох пунктів напруження потреби досягло критичного рівня. Більшість французів тривалий час були вкрай обмежені у фізичному просторі (земля і житло належало 130 тисячам священиків і 150 тисячам шляхтичів), економічному (низький рівень заробітної плати, панування цехового ладу, обов’язкова купівля звання майстра для заняття ремеслом), правовому (25 млн людей, так звані люди підлого роду, не мали правового статусу, а наказ на арешт кожного з них можна було купити за незначну суму - 150 ліврів). Такий стан речей існував не одне століття. Революційним поштовхом з подальшою радикальною зміною реальності стало напруження потреби і в четвертому складнику життєвого простору –  ідеологічній сфері. До цього призвело широке поширення філософських ідей “розумної” перебудови суспільства. Свого часу Революційний Конвент називав себе “зібранням філософів, зайнятих приготуванням щастя цілому світові”.

Наведене вище визначення революційної ситуації дає змогу пояснити інший, на перший погляд, дивний факт: голодні люди не повстають. Річ у тому, що прагнення задовольнити передусім нижчі потреби заважає їм звернути увагу на політичні дії, навіть коли це могло б бути найшвидшим способом вирішення їхніх проблем. Свиня не знає нічого про існування зірок не тому, що немає освіти, а тому, що не може відірвати голови від корита – може, ще щось дадуть! Таке переродження людини сягає свого піку в концепції ринкового дарвінізму, розробленого і пропагованого фон Хаєком та його послідовниками. Коротко її можна визначити так: «Якщо ти такий розумний, то чому ти такий бідний?» Тобто що більше у тебе грошей, то ти розумніший, якісніший, пристосованіший, і навпаки.

Поширення певних соціально-політичних течій за деградуючого, позбавленого сакральності й авторитету режимі є передумовою близької революції. Як наприкінці ХVІІІ століття за часів трухлявої Бурбонської монархії у Франції домінували ідеї просвітництва, як на початку ХХ століття на тлі руйнації православно-монархічної свідомості в Україні поширилися різні соціалістичні теорії, так і в сучасній Україні ми спостерігаємо значні зміни в суспільній свідомості на користь маргінальної периферії марксизму і вестернівського лібералізму. Що ж до України, то тут революційна ситуація видається звабливо близькою. Переважна більшість українців не задоволені своєю часткою життєвого простору – і фізичною, і правовою, тим паче економічним складником. Система тримається лише тому, що вміло не допускає створення напруження потреби в культурно-ідеологічній сфері. Про роль ЗМІ у знедуховленні власної нації навіть говорити годі. Поки що Системі протистоять тільки колишні ідеології, супроти яких у неї є антидоти. Ні старі комуністи, ні старі націоналісти не становлять небезпеки для режиму – одних можна завжди використати проти інших. Спитайте молодиків з правих маргінальних угруповань – хто є вашим головним ворогом? «Комуністи!» – закричать вони. Отож їхня кінцева мета -  знищити комунізм.  Вони без майбутнього.  Поки їм за це перепадають крихти зі столу режиму, можна ще трохи проіснувати. Це саме стосується і комуністів – до їхньої ненависті до всього українського, національного ще додається бажання стати “грязью Москви”. Інша справа – нова ідеологія, яка ще не мала реалізації на державному рівні, за якою не немає ані репресій, ані угодовства, ані зради власних ідеалів, ані владних привілеїв. Єдина така ідеологія – націонал-революціонізм, і немає об’єктивних причин, які не дали б йому змоги стати прапором майбутньої революції. Це не означає, що коли мета близька, то вона досяжна. Необхідно зробити наш націонал-революціонізм ідеологічною альтернативою буржуазної безідейності, створити фатальне для Системи напруження потреб і в останньому, четвертому складнику життєвого простору.

Усе це – свідчення близькості національної революції. Чому революція? Бо час, виділений на еволюцію, розтрачено на пошук винних і формування надприбутків у сферах, які не є принциповими для розвитку держави. Тільки революція може відібрати владу в бюрократії та олігархії й повернути її народу. Антибюрократична революція, якщо вона почнеться згори, може вивести Україну на якісно вищий щабель розвитку. Однак не вирішить усіх проблем. Нам необхідна культурна революція, науково-технічна та ін. Вірити в те, що ми маємо багато часу, а тому не варто поспішати – можна, але тоді ми повинні з’ясувати, яку державу будуємо. До того ж йдеться не про парламентську чи президентську, національну чи антинаціональну, федеральну чи унітарну, а про велику чи малу. Якщо в мріях українського чиновника місце України  між Молдавією і Албанією, то й будувати нічого не треба. Це місце буде нашим доти, доки є хоча б географічне поняття Україна. Від такої держави не можна вимагати поліпшення життя  - така держава ставить собі за мету триматися на межі виживання.

Рішучі зміни – ось єдиний вихід для нашої держави. Рішучі зміни потребують рішучих людей, а отже, і зміну влади. Зміна влади без революційних змін  неможлива. З цього можна зробити висновок: концепція розбудови держави має грунтуватися на революціонізмі. В українській політиці матимуть перспективу ті політичні сили, які не витрачають час на констатацію поганого стану і не намагаються пристосуватися до обставин, а ті, які прагнуть змінити існуючий стан і схилити обставини на свій бік.