Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

БЕЗ ПРОРОКА У ВІТЧИЗНІ ...

За ставленням до Шевченка можна класифікувати політичні пристрасті українського громадянина. Довкола Шевченка у наш час точиться майже невидимий, але запеклий бій.

Хтось плює на його могилу, позаяк не може вибачити батькові Тарасу вкрай критичне ставлення до шинкарів та лихварів. Хтось вважає Тараса Григоровича щирим селюком, який писав лише про село, а вони “више етого”. Західні українці-ліберали, вражені блідим гонококом ревізіоністської хвороби, що його завіз Грабович чи то з Ленглі, чи то з Гарварду, намагаються  поховати  гайдамаччину і канонізувати романтичні балади про дівчат, верби та криниці. Спілчанські нащадки народницького колгоспу, як папуги, повторюють набридлі штампи про Великого Кобзаря і майже не вірять в те, що говорять. Однак не все так сумно, панове ...

Бувають  часи, коли поет, якого вивчають у школі, раптом стає політичним терористом і міським партизаном. На день його народження до столиці вводять внутрішні війська. Його вірші перестають бути завченою зі школи хрестоматійною мантрою і стають гаслом шибайголів, які йдуть голіруч проривати міліцейські кордони, а сама країна, яка породила та майже забула цього поета, яка вже давно трансформувалася зі слов’янської  у  загуменок варварської Європи “між Албанією та Румунією”,  блискавично перевтілюється у головного героя  телевізійних новин на всіх провідних каналах цього світу і за тисячі, за десятки тисяч кілометрів від України, по той бік страхітливих безсмертних просторів, океанів, гір та пустель, майже на іншій планеті, куди не долітає навіть вітер з Холодного Яру, місцеві інтелектуали починають запитувати, хто такий Шевченко і чи перекладено його твори   їхньою мовою, -  і ти  уклякаєш перед екраном телевізора у далекому бразильському або новозеландському літовищі, аби побачити Київ. І ти справді бачиш Київ,  весняне місто, яке  ще не відійшло від зимових холодів, голі дерева у парку перед червоним корпусом Київського університету. Парк оточила міліція, а біля ніг  великого, як бог, батька Тараса купчаться підлі  пігмеї - тодішнє та нинішнє політичне керівництво держави. Коли ті пігмеї клаституть бліді оранжерейні квіти до ніг велета, здаватиметься, що вони приносять йому жертву, просячи, аби він врятував їх від людського натовпу, що насувається Володимирською вулицею і невдовзі  вступить у бій з добре озброєною жандармерією. Пігмеї нервуються. Вони ніколи не читали - або, якщо читали, то не розуміли - віршів Велета. Вони вже чують крики з натовпу, які йдуть по їхні душі. Пігмеї втечуть, і ти станеш свідком жорстокої, хоч і нетривалої сутички. Ти побачиш серед протестантів-порушників спокою тих, з ким разом вивчав латину та  теорію перекладу, з ким пив пиво та ходив на футбольні матчі - одне слово, братів по духу і крові. Їхні очі палатимуть священною ненавистю, бо ж як сміють пігмеї наближатися до пам’ятника Тарасові?! Кожному з порушників спокою є за що мстити пігмеям... 

Уже потім у салоні літака чи то в номері готелю читатимеш “Гайдамаків” і відчуватимеш, як щемить серце не лише з ностальгії, а й від того, що ти не йдеш у бій під  київським небом і не  бачиш  суворої і лагідної посмішки Тараса Шевченка  серед снігів і бойовищ того березневого дня.

9 березня - від 2001-го до 2005 року - був  особливим  днем, адже на УТ-1, окрім уже обов’язкового малоросійського водевілю (солдат-москаль, галушки, хутори) після показу покладання квітів до пам’ятника геніальному українському поету, інформаційним простором України блукали повідомлення про виступи опозиції, справжньої мускулястої, а не нинішнього збіговиська блатних і приблатньоних. Звісно, не обходиться без в”їдливих коментарів кишенькових політологів на адресу опозиції, яка, мовляв, допускає до своїх лав “екстремістів та неофашистів.

Я жодним чином не ностальгую за кучмівськими часами, та все ж трохи шкода, що нині 9 березня – вже не той день, коли у Києві відчувався пружний ритм серцебиття української історії. Тепер цей день є лише зайвим приводом замислитися над таємницею творчості Шевченка, яка викликає вкрай щире захоплення українців і водночас шалену ненависть в антиукраїнських вольєрах. 

Хоча ще не вечір, скоро вибори. А відтак ми не можемо повністю виключати, що  невдовзі 9 березня поверне собі свій повстанський статус. Утім, містерія 9 березня не знімає головного питання – чому саме Тарас Шевченко став культовою особистістю для нового покоління українських патріотів? Чому саме факт покладання квітів до пам’ятника Кобзарю істотою, яка відкликалася на прізвисько “ рижий”, призвів до протестів, таких бурхливих, що вона мусила терміново залишити  столицю? Урешті-решт, ця істота покладала квіти до пам’ятників багатьом видатним українцям, але саме його похід до Шевченка збурив українське суспільство і воно зажадало бачити Україну без Кучми... Якоюсь мірою це дало поштовх Помаранчевій революції і чітко окреслило безперервність українського спротиву...

Звісно, можна перетворитися на професійного шевченкознавця і говорити довгими безбарвними  фразами про велич Шевченка, не розкриваючи вже згадуваної нами таємниці цієї величі. Ми цього не робитимемо.

Народження Тараса Шевченка припало на той час, коли  українського знаку на землі вже не було. Були коронні краї Австро-Угорщини і Малоросія. Нащадки гетьманів і полковників перетворювалися на гоголівських старосвітських поміщиків. Вітер віяв понад могилою Сковороди, могили гайдамаків заростали бур’янами,  золотоверхий Київ-Донапрштадт заселили російські чиновники, польські шляхтичі та єврейські торгівці. У тодішній Європі такі химерні місцевості, як Велс або  Шотландія, викликані до буття лише фантазією етнографів та археологів, були реальнішими за нашу з вами Батьківську Землю. Першим, хто кинув виклик такій густій і, здавалося б, непереможній млі, був Тарас Шевченко. Адже без нього  Кирило-Мефодієвське братство так і зосталося б безпечним зібранням прожектерів та мрійників, без нього українська література так би й була вечорами на хуторах, а Україна ніколи не спромоглася б на формування власної націонал-визвольної ідеологеми.

Безперечно, українська література почалася задовго до Шевченка. Такі різні, але напрочуд міцні особистості, як Микола Зеров та Сергій Єфремов достатньо добре явили нам передшевченкову добу української літератури - ту зону сутінок, яка запанувала по смерті  мандрівного утопіста Сковороди. Це стискання імперських (власне російсько-польсько-єврейських) пальців на горлі України, згасання мілітаристських традицій, панські витребеньки, перелицьовування геніальних творів, вправляння у кволому байронізмі тощо. У листах Гоголя додому якось прорветься, що у болотяному Римі панує мода на українське. І справді, у панських світлицях проглядалася якась зверхня мода на “кумедних хохлів”. Україножери навіть молодих слуг називали козачками. Вони були впевнені, що єдину в імперії націю, яка може поховати цю імперію, вже переламана навпіл, тож можна безкарно прикрашати власні кімнати  викраденою козацькою зброю, а літературу - фольклором знищених козаків. Сомов-Байський та меншою мірою  ранній Гоголь головний наголос робили на розважанні пана – пітерського павича карнавальним або ж демонологічним складником того фольклору. Вони створювали лялькову країну, яка не мала нічого спільного зі справжньою Україною. Кінець цьому Діснейленду від пасічника Рудого Панька поклав саме Шевченко.  У його віршах благодатний край, у якому “сами валятся в рот галушки”,  постав доволі-таки небезпечним, де можна і свяченим ножем під лопатку отримати. До того ж призабута та спаплюжена Гетьманщина  воскресла з летейського намулу  таким собі золотим сторіччям українського буття, до якого можна і треба повертатися, але повертатися лише через “розірвані кайдани”. Імперія не могла пробачити такого зухвальства   і те, що Тараса Шевченка покарали найтяжче з усіх кирило-мефодіївських братчиків, було ознакою того, що імперія почула у шевченкових віршах похоронний дзвін. Не забуваймо і те, яким ритмом написано більшість  шевченкових поезій – це зовні спокійний степовий анти-гекзаметр, який майже нічого не скаже чужинцю, але сколихне прадавні і майже стихійні сили в українській душі. Тож не варто дивуватися тим, хто вбачає у творчості Шевченка лише “сільську поезію”  - вони не чують ритму, бо мають геть не український слух. Не забуваймо й іншого - не вельми приємного - для нас факту: завжди існувала сила-силенна українців, для яких занурення їхньої Вітчизни на дно історії - не катастрофа, а прегарна нагода  нарощувати раблезіанські сідниці. Вона також не сприймала Тарасової творчості, бачачи в ній небезпеку втрати такого милого їхнім серцям плебейського раювання серед панських недоїдків – йдеться не про чигиринських селян, які аж до часів Другого Гетьманату зберігали традицію виборів отаманів, полковника та власне гетьмана, хоча такої ієрархії вже не  існувало, а ті, хто відмовлявся копати могилу в Каневі, ті, хто поклав труну з Шевченком на купу гною у Борзні, ті, хто ховав своїх доньок, коли ще живий Шевченко йшов сільською вулицею. Боротьба між лицарем та хамом всередині українського загалу ніколи не припинялася. Триває вона й донині.

Щодо ідеологеми національного визволення українського народу, то  ми марно разом з професійними шевченкознавцями мандруватимемо  сторінками “Кобзаря” в сподіванні відшукати словосполучення “самостійна Україна”. Воно й не дивно. Батько Тарас - не Микола Міхновський, і не Дмитро Донцов. Утім, спецслужби Російської імперії  не дарма вважали Шевченкові твори “вогнищем гайдамацької пропаганди”. Україна постає перед його читачами як довершений і прегарний світоустрій. Проте до цього раю вриваються мешканці пекла. Вони несуть з собою горе, злидні, смерть. Мешканців пекла треба винищувати. Сліз у “Кобзарі” значно менше, ніж пролитої вражої крові. “Гайдамаки” завжди будуть зрозумілішими  українській душі, аніж уже згадувані балади про дівчат і дерева.

Одне з численних таємних українських товариств ХІХ століття, яке  мало назву “Братство тарасівців” витворило власну міфологію, згідно з якою  на  могилі поета, у Каневі, закопано свячені ножі. Можливо, варто 9 березня взяти невеличкий томик “Кобзаря” і згадати, як цього самого дня 2001 року  молоді й беззбройні люди йшли у бій проти добре озброєних професійних військовиків. Я впевнений, що вони не боялися смерті, адже з того світу, з  іншого берегу ріки Ахерон, чули  голос Тараса Григоровича: “Вставайте, кайдани порвіте!”.

Ігор СКРИПНИК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com