ЯКУ ОСВІТУ ТВОРИМО, ПАНЕ В.О?

Підсумкова колегія Міністерства освіти і науки України, що відбулася 23 лютого цього року, безперечно, є «неординарним» явищем у суспіль­ному житті України.

Не за глибиною аналізу освітян­ських справ, і навіть не за чітко зорієнтованою політичною заданістю, реаль­ним виконанням в.о. міністром С. Ніколаєнком замовлення знищити МАУП - найбільший український ВНЗ, а потім і всю недержавну систему освіти загалом, а найперше за унікально низьким рівнем професіоналізму тих, хто готував матеріали доповіді («Освіта», 2006, № 7-8) та, звісно, в.о. міністра. Якщо будь-якою державною галуззю керують люди на кшталт С.Ніколаєнка – майбутнього у неї немає. І в цьому велика трагедія не просто освіти України, а й її майбутнього.

Проаналізуймо ситуацію об’єктивно, без упередженості, примітивізму, до якої, на жаль, схиляються «автори» колегії.

Загальна тональність колегії, її гасла і звернення з першого погляду сумніву не викликають. Підвищувати ефективність вищої освіти, її якість, безумовно, треба. Потрібно розвивати освіту в контексті з європейською, світо­вою, розвивати самоврядування, студентську ініціативу тощо. Як же це виглядає без порожніх гасел, гучних заяв? Таке враження, що засідання колегії присвячувалося тільки МАУП. Однак за точнішого діагностування дій міністерства можна завважити, що в доповіді в.о. міністра чітко проглядається сценарій знищення не лише МАУП, а й усієї недержавної системи освіти загалом.

Перше — найпринциповіше — питання: який диплом ми видаємо і хто відповідальний за його авторитет? Звісно, видаємо державний диплом, відповідає за нього держава, найперше МОН України. Пан в.о. міністра С.Ніколаєнко не розуміє цього, хоча всім чудово відомо, що всі ВНЗ, незалежно (наголошую - незалежно) від форми власності, підпорядкованості дають випускникові державний диплом, ліцензуються й акредитуються МОН України. Однак МОН України (а, може, сам в.о.) елементарно дискредитує вітчизняну систему освіти, коли говорить: «Масове здобуття вищої освіти навіть у державних і комунальних вищих навчальних закладах забезпечується поки що за рахунок платної форми навчання (52,6% ) завдяки зниженню вимог до таких абітурієнтів під час вступних іспитів». Дивно, у приватні ВНЗ абіту­рієнти йдуть, а за державні в.о. міністр потерпає, лякаючи усіх демографічною ситуацією. То, може, в.о. треба нагадати, що так звані недержавні ВНЗ готують спеціалістів без жодної копійки з бюджету, платять великі податки, навчаючи дітей-сиріт (у МАУП – 1,5 тис.), даючи знижку в навчанні (в МАУП – до 20% усього контингенту) тисячам молодих людей. Який з державних ВНЗ, пане в.о. міністра, може нині надати таку статистику?

В.о. міністра постійно і дуже сильно переймається, що в Україні навчається надто багато молодих людей, але реалізувати себе на ринку праці вони не можуть. Що ж, доля здорового глузду тут є, але, щоб готувати спеціалістів з гарантіями самореалізації, потрібно мати: чітку картину ринку праці і зайнятості, створення нових робочих місць; класифі­катор професій, посад; моделі спеціалістів; систему підготовки фахівців за цільовим замовленням виробництва, структур, організацій. Що в цьому сенсі зробило останнім часом МОН України, окрім безпідставної критики - мовляв, багато готуємо юристів, економістів, менеджерів та ін? А хто скаже, в.о. міністра, скільки їх нині потрібно Україні? Може, ви, в.о. міністра? Штучне намагання вплинути на це ліцензування і акредитацію нічого путнього не давало і не дасть. Нині у світі надто багато людей отримують не одну, а кілька освіт, і не тільки задля конкретного шматка «хліба насущного», а задля  максимального задоволення в інформації, саморозвитку і самовдосконалення. Це за вашої «соціалістичної сис­теми», пане в.о., закінчували лише ПТУ, а потім усе життя заробляли 90 крб, щоб можна було купити ковбасу за 22 копійки, вважаючи це за щастя. Це  не кепкування, не спрощення - це гірка реалія, що з такими мірками ви підходите до сучасної освіти. Перед вами поставлено завдання - не створити умови, за яких якомога більше дітей навчалося б у ВНЗ, а зробити так, щоб з десяти абітурієнтів вступав тільки один. А інші – що, нехай вешта­ються вулицями, пиячать і колються? Невже ви вважаєте, що будь-який ВНЗ готовий вчити всіх, хто лишень заплатить? У тій самій МАУП, яку ви ладні стерти з лиця землі тільки тому, що тут навчається майже 60 тисяч дітей, існує трирівневий контроль знань. Ненормально, тестувати всіх за єдиними системами і методиками, бо кожен ВНЗ має саме свого майбутнього абітурієнта, студента. Не треба плу­тати загальну грамотність людини з її професійними здібностями й природним талантом. А ви носитеся зі своїми ідеями регіональних центрів незалежного тестування, невдало копіюючи зарубіжні системи. Там під таке тестування розподілено за категоріями ВНЗ, які, крім загальної грамотності, все ж визна­чають – чи це їхній студент, чи має він здібності до обраної спеціальності. Тестуванням, до речі, ви поставите дітей у нерівні можливості, бо зарано зрозуміло, що за об’єктивних обставин тим самим сіль­ським дітям буде важче потрапити до ВНЗ, ніж міським: різні умови і забезпеченість навчанням, доступ до наукової та іншої інформації.

Серйозної критики на колегії зазнали ВНЗ, які, на думку в.о. міністра, готують спеціалістів без ліцензії. Пане, в.о., система ліцензування й акредитації в Україні, особливо у її нинішньому вигляді, – це не просто дис­кредитація освіти - це корупція, суб’єктивізм, корпоративізм, це, нарешті, інструмент зведення рахунків з такими незручними ВНЗ, як МАУП. По-перше, ліцензію треба розраховувати під кількість робочих місць. В Україні ж ситуацією на ринку вакансій ніхто за всі роки незалежності не цікавився, зокрема МОН України. По-друге, отримання ліцензій має здійснюватися на конкурсній основі – незалежно від того, якої форми власності ВНЗ. І третє – якість підготовки спеціалістів визначає ринок. Якщо молода лю­дина знає, що з дипломом цього ВНЗ вона не зможе знайти роботу, реалізувати отриману освіту, - вона вступатиме до іншого. Через боязнь перед такою об’єктивною конкуренцією деякі учасники засідання колегії (наприклад, пан В. Скопенко) вносили пропозиції запровадити рейтинг ВНЗ за принципом: є 80% штатних викладачів – справжній ВНЗ, менше 80% – несправжній. Примітивно.

«Гадаю, – стверджує в.о. міністра, – нам необхідно докорінно змі­нити філософію фінансування підготовки кадрів”. Згодні. По-пер­ше, треба завважити, що наша держава об’єктивно неспроможна виконати (профінансувати) державне замовлення (як це роблять Німеччина, Канада), або надати можливість усьому дорослому населенню (як у Японії) отри­мати вищу освіту. А коли так, то чому С.Ніколаєнко так намагається знищити «як клас» ВНЗ, їхні підрозділи небюджетного фінансування? В.о. міністра з гордістю зазначає: «Тільки 2005 року припинено освітню діяльність 61 структурного підрозділу». Пане «в.о.», та ви б мали гордитися, що стільки-то ВНЗ відкрили, що стільком дітям додатково надали можливість отримати вищу освіту – фах, професію!

Якщо ви хочете мати (і це правильно) великі ВНЗ, то чому ж намага­є­теся знищити найбільший – МАУП? Чому вас не цікавить, що за роки незалежності більша частина державних ВНЗ чисельно не зросла, та й нових факультетів там не створено. Немає й позитивної динаміки зростання кількості студентів-іноземців у ВНЗ України. Краще треба було б об’єктивно поглянути на ті перешкоди, які не дають можливості розширити підготовку зарубіжних фахівців в Україні. Це, до речі, викликає серйозні запитання і в наших зарубіжних партнерів.

Про європейський освітній простір, про приєднання до Болонського процесу в доповіді Міністра йдеться, як про великі здобутки української системи освіти. Безперечно, треба навчатися у найкращих зарубіжних систем освіти. А що зроблено в нас реально, окрім формального приєднання до Болонської декларації: з якими країнами (скільки їх?) є домовленості про визнання дипломів і вчених ступенів; які модулі, кредити розроблено на рівні хоча б бакалаврату; чи реорганізовано за європейською системою практику підготовки фахівців з вченими ступенями. Це вже питання до МОН України, а вже потім до ВНЗ.

Цілком погоджуючись з в.о. міністра щодо недосконалої політики підготовки кадрів вищої кваліфікації, запитуємо, коли ж нарешті буде рефор­мовано архаїчний, примітивний ВАК, за якої вчені ступені (як за рубежем) присуджувати ВНЗ? Чи й надалі готуватимемо професорів з двома «ф»?  Не МАУП же їх випустила у світ, а ВАК - система освіти і науки, зрештою – сучасна дер­жавна влада. А ви тільки й здатні констатувати на колегіях змен­шення кількості викладачів вищої кваліфікації, суттєве постаріння викладаць­кого складу, втрату наукового потенціалу вищої школи. А звідки ж візьметься нова гене­рація викладачів, коли аспірантура і докторантура в загоні, спеціалізовані ради створюються, як заманеться ВАКу, а черги на захист у Вчених радах, наприклад, з права, сягають до 5—7 років?! Чому ж ви, пане в.о. міністра, роками очолюючи Комітет Верховної Ради України з освіти і науки, так і не спро­мог­лися реорганізувати ВАК, чому не створили умов для наукового зростання талановитої молоді?! А тепер, вже в ранзі в.о. міністра, розводите руками?!

МОН України – це не просто прискіпливий контролер, який не дає можливості ВНЗ самостійно зробити крок, хоча й дискутує на тему вузівської автономії, а структура з численними допоміжними структурами: науково-методичні центри, галузеві інститути тощо. Довідник МОН України з довідників усіх міністерств був най­тов­стішим. Що мають робити ці структури в галузі методичного вдосконалення навчального процесу, впровадження новітніх технологій, збагачення виховного процесу? На колегії про це нічого не було сказано. І це в національній системі освіти, завдання якої не просто копіювати всілякі болонські та інші процеси на догоду Європі, а виховання свого – українського - фахівця. Марно шукати в доповіді міністра питань про мову, культуру, історію, українознавство, національні традиції. Тут логічно постає питання і про саму доцільність цілої Академії педагогічних наук, з якою МОН України має не просто спів­працю­вати, а й замовляти їй конкретні педагогічні проекти – наприклад, вивчення таких доленосних для долі України та громадян нового покоління сторінок історії нашої держави, як змагання за державну самостійність у минулому, українські голодомори, боротьба українських шістдесятників за незалежну Україну. Тут доречно звернути увагу в.о. міністра на те, що в навчальних процесах, починаючи зі школи, катастрофічно скорочуються години на вив­чення історії, українознавства, суспільних наук загалом. Є ВНЗ, у яких - на догоду тому ж Болонському процесу - філософію, історію, політо­логію, інші суспільні науки намагаються стиснути до одного «суспільство­знавства». Реально і принципово постає запитання: то ми готуємо у ВНЗ кустаря-технолога чи формуємо громадянина Української держави? До речі, маючи у своєму складі відповідні нав­чально-методологічні структури, інститути, саме МОН України зобов’язаний (оскіль­ки цей орган покликаний значною мірою формувати державну політику в галузі освіти) принципово вирішувати питання вивчення майбутнім поколінням  влас­ної історії, опанування мови, культури, формування духовності. Про ці доленосні проблеми України, її майбутнього ви нічого з матеріалів колегії не дізнаєтеся, бо, власне, нема про що говорити. Чиє ж тоді це міністерство, якої держави?

Помітна увага в доповіді на колегії надавалася питанням автономії ВНЗ. Йшлося про якийсь експеримент з впровадження основ універси­тетської авто­номії в українській вищій школі, яким опікуватиметься не інакше як Міжна­родний фонд «Відродження». Експеримент розпочинається з 2005 року і триватиме (п’ять!) років. І це тоді, коли працівники ВНЗ просять: дайте можливість демократично обирати форми і методи навчання, заохочення студентів, створювати власні системи підготовки кадрів вищої кваліфікації. Порушуючи питання автономії ВНЗ, МОН України жорстко зберігає уніфікацію, намагається тримати всіх під контро­лем. Однак тримати можна, якщо: маєш фінанси; готуєш, підбираєш і розстав­ляєш кадри; заохо­чуєш найкращих і стимулюєш слабших; поширюєш передовий досвід; надаєш допомогу. Якби МОН України справді над цим працювало, то не виникало б після довжелезних комуно-соціалістичних звітів питання: Яку освіту творимо?

Замість епілогу

Міністерство освіти і науки України, особисто в.о. міністра С. Ніко­лаєнко й надалв грубо порушують закони про освіту, поря­док проведення ліцензування й акредитації, перевірок тощо. Так, 21 лютого ц.р. Державна інспекція навчальних закладів при МОН України видала накази про перевірку дев'яти відокремлених структурних підрозділів МАУП щодо пи­тання їхньої відповідності нормам законодавства у сфері освіти: Нетішинського, Світловодського, Дружківського, Бахмацького та ін. Їх було ліквідовано або реорганізовано майже півроку тому, та МОН нічого про те не не знало, як і того, що діється в освіті держави. А це свідчить про упередженість, політичну спланованість такої перевірки. Ці перевірки були абсо­лют­но незаконними, оскільки Постановою Верховної Ради України "Про забезпе­чен­ня безперешкодної діяльності засобів масової інформації у перед­вибор­ний період 2006 року" від 17 листопада 2005 р. № 3100-ІV Кабінету Міністрів України, доручено вжити заходів щодо припинення перевірок відповідними службами виконавчої влади і державних установ засобів масо­вої інформації з 1 грудня 2005 р. на час проведення передвиборної кампанії з виборів народних депутатів України, а також виборів депутатів місцевих рад, сіль­ських, селищних і міських голів. Нагадаємо: Академія є видавцем цілої низки ЗМІ, що зазначено у довідці статистики як про один з основних видів її діяльності. Органи внутрішніх справ, прокуратури, податкові інспекції, звісно, припинили перевірки Академії до закінчення виборчого процесу. Однак МОН України цього виявилося замало. Додамо, що Кабінет Міністрів України 28.11.2005 р. видав відповідне Дору­чення за № 61549/1/1-05. Прес-служба МОН України 21 лютого 2006 р. пові­домила, що міністр освіти і науки С.Ніколаєнко дав розпорядження припинити проведення будь-яких перевірок навчальних закладів у період з 1 лютого до 1 квітня 2006 р. Відповідне розпорядження керівництво Академії донесло до всіх її навчальних підрозділів. Однак в.о. не виконує власні накази і розпорядження.

Крім того, відповідно до Порядку здійснення контролю за дотри­ман­ням ліцензійних умов надання освітніх послуг, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 24 грудня 2004 р. № 76/8675, орган контролю за три робочі дні до початку проведення планової перевірки пові­домляє навчальний заклад про проведення перевірки в письмовій формі (п. 1.5. Порядку). Далі: фактично Академія отримала накази і повідомлення про проведення перевірок факсом 21 лютого 2006 р., тобто в день початку їхнього проведення (згідно з наказом перевірки мали прово­дитися з 21 лютого 2006 р.). У порушення п. 5.1. Порядку про проведення перевірок керівникові навчального закладу, яким є ректор Академії, членами комісії не було представлено документів, які підтверджують їхні пов­но­важення. У порушення п. 6.2. висновки (акти перевірок) не були представлені для ознайомлення і підпису ректору Академії. Усе це доводить: МОН, в.о. міністра С.Ніколаєнко вкотре не лише грубо порушують закон, зневажаючи його, а й чинять проти МАУП заздалегідь сплановані політичні дії, за які мають відповідати виключно у судовому порядку.

М. ГОЛОВАТИЙ,
  ректор МАУП,
 доктор політичних наук,
 професор