ФУТБОЛ БЕЗ СУРКІСІВ - МЕТА І НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ

Рік тому виник Гро­мадський рух «ФУТБОЛ БЕЗ СУРКІСІВ». Своєрідним детонатором, що спричинив його появу, стала хвороблива реакція футбольних посадовців на судовий позов одного з акціонерів ФК «Динамо» (Київ) російського бізнесмена українського походження Костянтина Григоришина.

Адепти кучмізму Суркіси і почали настійли­во апелювати до свідомо­го українства — мовляв, «наших б’ють». Водночас підлещуватися до «наших» — «нашоукраїнців», з яки­ми ще недавно затято бо­ролися,  перебуваючи  в одностроях тодішнього «регіонального» кандида­та в президенти. «Відколи це «об’єднані» (чи як їх там) нашими стали нази­ватися», — сміялися з них патріотично настроєні лю-бителі футболу. «Клуб «Динамо» не пропаде, про-сто у нього будуть інші власники. Потрібно люби­ти футбол у собі, а не себе в футболі» — таким був лейтмотив висловлювань щодо цієї ситуації решти вболівальників. Відтак уже упродовж року ФБС не дає спокою обом Суркісам, з різним ефектом вплива­ючи на кожного з них.

Основна місія прези­дента Федерації футболу України Григорія Суркіса полягала в тому, щоб яко­мога менше заважати Олегу Блохіну та збірній України нарешті реалізува­ти раніше недосяжну мету — вийти до фінальної частини чемпіонату світу. Торік аналогічного успіху досягла і молодіжна збірна України під орудою Олексія Михайличенка. Натомість прямо проти­лежними виявилися торішні «успіхи» київсько­го «Динамо», яким зараз керує Ігор Суркіс. Пораз­ки на початку сезону зав­дав іспанський «Вільяреал» в 1/16 фіналу Кубка УЄФА. Потім ганебний програш у серпні маловідомому (принаймні на той час) швейцарському «Тюну», внаслідок чого «Динамо» вперше за вісім років за­ лишилося без Ліги чемпі­онів і взагалі без єврокубків.

Посадова відмінність між двома Суркісами по­лягає в тому, що старший очолює громадську орга­нізацію — ФФУ, а молодший володіє (принаймні на цей час) контрольним пакетом акцій клубу. Тобто першого можна просто переобрати більшістю го­лосів («раптом що» — так і станеться). А другий тео­ретично може «рогом упертися» й до кінця три­мати при собі акції, не по-лишаючи клуб «з принци­пу», навіть якщо не буде чим фінансувати команду, а турнірні здобутки по­гіршуватимуться. Така загроза можлива після березневих виборів, внаслідок яких «об’єднаним» реально «світить» втрата парламентського представництва, що неодмінно позна­читься на їхніх бізнесових справах. Зважаючи на все це, цілком доречними (окрім того, що формально і морально обгрунтованими) є наміри політиків та бізнесменів позбавити Суркіса контрольного па­кета акцій в «Динамо». Головне, щоб вони щиро прагнули — і могли — до­помогти клубу, а не вико­ристовували у ролі пугачів владні та юридичні важелі, аби вкотре полякати й «розкрутити» Суркісів.

За великим рахунком ніхто не повинен мати мо­нополь­ного права влас­ності на справді нашу народну команду «Динамо» (Київ). Ще рані­ше Гро­мадський рух «ФУТБОЛ БЕЗ СУРКІСІВ» пропонував такий принцип розподілу акцій клубу: 25% — нинішнім власни­кам (нехай Суркіс з Григоришиним діляться у межах цієї квоти), 25% — ФСТ «Динамо», 25% — у вільний продаж вболівальникам (аби тим часом виробити механізм, який унеможли­вив би скуповування од-нією особою чи структу­рою контрольного пакета акцій), 25% — безплатно розподілити між гравцями команди, які виступали до літа 1993 року (коли туди прийшли Суркіси), та тренерами, які очолювали «Динамо» у цей період. Відтак президента та керівні органи клубу оби­ратимуть збори акціонерів. (Найвідоміший приклад такої практики — знамени­та іспанська «Барселона», де тисячі акціонерів через кожні два роки переобирають президента клубу.) Така схема розподілу відповідатиме визначенню народної команди.

Зрозуміло, ні нинішні власники, ні «принципові» претенденти на «Динамо» не радітимуть такому підходу до вирішення пи­тання з акціями. Утім, це вже, як то кажуть, їхні про­блеми. Виступаючи проти Суркісів, наш Громадський рух не вважає самоціллю усунення згаданих діячів від керівництва «Динамо» та українського футболу загалом. І не прагне одного власника клубу замі­нити іншим. Стратегічна мета — перетворити ле­гендарну, справді народну за духом і традиціями ко­манду в народний де-факто і де-юре за структурою клуб.

У разі здійснення цьо­го задуму в Києві виникне цікава «ідеологічна» конкуренція між трьома клуба­ми з різними формами власності: «Динамо», що належатиме багатьом (сотням чи тисячам) акціонерам-уболівальникам; «Арсеналом» — муніципаль­ним клубом; «Оболонню» — власністю однойменно­го пиво-безалкогольного комбінату.

Олександр НАКАЗНЕНКО,
співкоординатор
Громадського руху
«ФУТБОЛ БЕЗ СУРКІСІВ»