Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ СУД НАД КАТАМИ УКРАЇНЦІВ?!

Звернення

Голові Української Консервативної партії
Георгію Щокіну

Нас, свідків пекельного геноциду миролюбного і працьовитого українського народу, залишилося дуже мало. Ми так і не дочекалися Української держави, яка б на високому рівні справедливо осудила страшне вбивство голодом мільйонів наших співвітчизників, правдиво і чесно назвала організаторів і виконавців Голодомору та здійснила над ними показовий суд. Суд над націонал-фашистами відбувся вже десятки років тому. Коли ж відбудеться такий суд над націонал-фашистами - тобто комуністами? Коли, хай навіть символічно, присудять до найвищої міри покарання через повішення Леніна, Сталіна та їхніх поплічників? Коли у наших церквах нарешті буде проголошено анафему цим злочинцям? Чому до цих, пір не заборонена Комуністичну партію? Бо вся Україна і Росія перебуває в лабетах світового жидівства. Уся Україна має стати залою суду над КПРС та її організаторами й активними виконавцями людиноненависницької злочинної політики. Від імені усіх, кому болить ця незагоєна рана, прошу вас ініціювати такий Всенародний суд. З січня 2006 року по всіх містах і селах України провести Народні збори, аби на них напередодні виборів до Верховної Ради винести вирок Компартії і заборонити її.

Свідок  найстрашнішого злочину
в історії людства - геноциду проти
українського народу
Бондарчук Павло Сакович,
1925 р.н.
с. Личі-Раківка
Корнінського району
Житомирської області

-Які свідчення ви, шановний Павле Саковичу, можете надати Народному Суду?

-Уся історія існування КПРС і Радянського Союзу – це історія знищення людей і природи. Більшовики-комуністи прийшли ненадовго, але скільки біди наробили! Залишили після себе кладовища і смітники. А такий, як Чорнобиль – то вже навіки! Та все ж таки найстрашніший чорнобиль вони залишили в душах людей. Він розриває на шматки націю.

На початку 30-х років головні комуністи Сталін і Каганович за допомогою озброєних до зубів карателів і “активістів” з місцевих жителів так пограбували моє село, що невдовзі спричинився голод, який виморив третину жителів.

Личі-Раківка було великим селом, до якого входило два поселення. З двох сторін до села  підступав великий ліс, посередині текла глибоководна річка Ірпінь. У лісі водилися у великій кількості білки, лисиці, єноти, зайці… А скільки риби було у річці! Усіляких в’юнів, окунів, красноперок! А які щуки водилися! Мене в дитинстві одна майже до середини річки затягла! Річка звивалася вужем. То що зробили пізніше “господарі життя”: її вирівняли, а після того пропали сінокоси, риба. А де ліси поділися? І це правильні правителі? Вони думали лише про себе, на народ їм було начхати. Як вони говорили: “Після нас хоч потоп!” Так вони й діяли! Це тепер я вже знаю, що була всесвітня змова проти Росії, царя і слов’ян. А в той час ніхто не розумів, що коїться. Ніби туман зійшов на людей. Активних учасників опору червоній диктатурі вибили протягом 20-х років. У селі залишилися одні трударі, які голови не піднімали, важко працюючи, щоб прогодувати багатодітні родини. Тепер прийшла і наша черга. Посланці червоного диявола нищили під корінь залишки Київської Русі.

- Ще й нині часом чути, що не було ніякого голоду, що це усе вигадки. Що ви скажете на це?

- Покажіть мені того, хто так каже! Дайте мені хоча б плюнути йому у вічі! І вони насмілюються про таке говорити, коли є ми, свідки?! А що ж буде, коли нас не стане?! Тому я й кажу: потрібен суд і  негайний! Компартію треба одразу і назавжди заборонити! А говорять так лише діти й онуки тих, кому дуже добре жилося серед моря крові і сліз. А ще й багато живе тих, хто знущався над народом. Вони ж, звичайно, себе відбілюватимуть.

- Розкажіть, будь ласка, про ті голодоморні часи. Мабуть, багато що й призабулося?

- Таке не забувається. Про цей злочин я свідчитиму й на страшному суді!

1933 року я пішов до школи. Голод був страшний. Я усе дуже добре пам’ятаю. Люди ходили мов сонні. Я не чув, щоб хтось тоді висловлював незадоволення. Йшлося лише про одне: як вижити, де взяти продукти, щоб врятувати дітей. Нас було четверо дітей. А в хаті – ні крихти хліба. Раптом у хату ввалюється так звана бригада молодих, міцних чоловіків і починають шукати, перевертають усе догори дном, лаються. А ми ж ніякі не багачі, у нас лише одна корівка і 60 соток землі. Під піччю знайшли 1,5-2 кг квасолі – забрали. Корову на  налигача і повели в колгосп. А четверо дітей залишили вмирати. Хіба ж це не фашизм? А робили цей геноцид нелюди з червоними партквитками у кишенях. Хіба таке забувається і прощається? Ніколи цього не буде, доки залишиться живим хоча б один українець. Діти дітей наших не простять! Як сьогодні пам’ятаю: їде підвода біля нашої хати, на ній 4-5 померлих людей. А біля нашої загорожі лежить чоловік. Ще живий. Ці, що на підводі, підняли його й повезли на кладовище. А там велика яма і всіх їх туди. Так і закидали землею, без хреста, без священика. Ніхто й не знав, де вони лежать. Того року померли мій дідусь Оляніцький Альбін з молодою дружиною. Вони жили напроти нас. Страшно помирав їхній двохрічний синок Антось. Худий, мов скелет, він ходити вже не міг, повзав у нас на призьбі. А позаду нього – пряма кишка, що випала з тільця. Неможливо було дивитися. Ніхто нічого не робив для порятунку людей. Комуністична влада зловтішалася, спостерігаючи, як вимирає село. Були речі, які мені й донині незрозумілі. У Корніні (колишній райцентр) на вулиці Воскресенській жили він і вона (жінкою і чоловіком їх назвати не піднімається язик). Лише починався день, вони з мішком направлялися на села і ловили дітей, потім різали, солили і їли. Влада про це знала, але ніхто не арештовував цих людоїдів. Ми, діти, за село не виходили, боялися. Якось старший брат з мамою йшли, дивляться - аж їм назустріч ті страшні чоловік з жінкою. “Колю! Тікай мерщій!” І вони з усіх сил побігли у село. Від нас до Корніно було три кілометри.

Потрібно, щоб хтось хоча б тепер розпорядився і знайшов ті братські могили, впорядкував їх, похоронив по-людськи рештки тих страждальців. Де ж наша християнська совість? На кожній такій могилі цієї весни має стояти пам’ятник з надписом: Невинно убієнним жертвам комуно-більшовицької людожерської диктатури!”

Пшеницю топили в Дніпрі, гноїли в ешелонах для відправки на Захід, а Україну виморювали голодом. Монголо-татари такого не робили. Це, я глибоко переконаний, робилося для знищення українців як нації. Чужинці найняли кримінального злочинця Джугашвілі, щоб він нищив слов’ян. Мій дядько Канський Василь Андрійович на Сталіна говорив не інакше як “Йоська Драган!” (під таким прізвиськом жив у селі бандиткуватий чоловік). Я уже після війни дізнався, що “Сталін не батько для народу, а  ненаситний звір”. Голод комуняки зробили такий страшний, що їсти насправді не було що. Якось батько звідкілясь приніс “макухи”, то ми понаїдалися і з нами щось поробилося. Довго не могли прийти до тями. Потім приніс банку омеляси, ми нарвали молоденьких кислючих яблучок, вмокали в ту омелясу і для нас це було справжнісіньке свято. А ще мене посилали за “лопуцьками” дикого щавлю. Я приносив їх додому, мама щось додавала до них і пекла млинці. Якими смачними вони були для нас! Та фактично, це ж був бур’ян.

Коцюбу Тараса, мого родича 1933 року посилали від кооперативного технікуму в села рахувати, скільки залишилося людей. На околиці перед деякими селами він не раз ставив хрести: це означало, що село повністю вимерло. Його дружина їздила, міняла речі і бачила, як перед Києвом стояли “крюч карі” - знімали за допомогою довгих крюків з дахів поїздів дітей, які рятувалися від голоду. Їх не пускали в місто. А в місті тих, хто проривався, напівживих збирали і вкидали до склепів на Байковому кладовищі, де вони й помирали. Навмисне не рятували. Це була війна на винищення села! Кому це ще не зрозуміло?!! То чому ж ми сьогодні не можемо подати до суду на ту державу, а в неї є правонаступниці.

Як я бачу, програма Української Консервативної партії найближча до інтересів українського народу. Якби я був молодим, то вступив би лише до цієї партії. У парламенті мають бути лише такі партії. Чому в українському найвищому законодавчому органі близько 60% колишніх і нинішніх комуністів - ідейних спадкоємців катів українського народу? Ніхто в цілому світі нас не розуміє! Свого часу мені тричі пропонували вступити до КПРС, я тричі відмовлявся.

Розмовляв
  В. Грім

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com