ТВОРЕЦЬ ДУХОВНОЇ НООСФЕРИ

Літературознавство — особлива наука, його місія, з одного боку, давати лад у духовній спадщині пам’яток мистецтва слова через організацію й видання книжок та творчих спадщин письменників; з другого — це дослідження, науковий розшук, повернення несправедливо забутого чи переосмислення відомого; з третього — це витворення літературного контексту по всьому літературному просторі свого народу; а з четвертого — синтез, тлумачення чи й популяризація знання про літературу як про одну з основних форм духовності нації. Відповідно до цього розділу, на мою думку, різняться між собою й літературознавці. На першому місці я ставлю вчених-пошуковців, які працюють над рукописами, вивчають архіви, історію видань та публікацій, складають бібліографічні покажчики, публікують неопубліковане чи знайдене і передають свій досвід наступникам. Другий тип я назвав би літературознавцями-практиками — саме ці літературознавці працюють над виданнями та перевиданнями окремих творів, збірок, зібрань, супроводжуючи їх фаховими передмовами та коментарями, і в сумі своєю працею складають велику бібліотеку рідної літератури. Третій тип — літературознавець-мислитель, який синтезує естетичний досвід, мислить про літературні епохи, періоди, школи, літературні стилі, творить історію літератури, аналізує й осмислює пам’ятки.

Це так зване позитивне літературознавство, конче необхідне для творення духовної ноосфери на своїй землі. Йому протиставним є фальшиве літературознавство, яке спотворює літературний процес, творений у часі, — партійне й формалістичне. Ідеться передусім про тоталітарне і схоластичне. Друге чомусь поширилося в останні часи. Коли ж застосувати цей розклад до одного з найвизначніших сучасних літературознавців Василя Яременка, то його головне амплуа: меншою мірою науковий розшук, а більшою — повернення та видання забутих та відкинутих письменників, також організація видавничого процесу. Та й не тільки, бо він довгий час був викладачем, а потому й професором Київського університету ім. Тараса Шевченка, практично доносячи науку про літературу молоді, а відповідно спробував подати й синтез історії нашої літератури через багатотомну серію хрестоматій, починаючи з найдавніших часів аж до теперішнього — робота ще триває. Це і «Золоте Слово» (упорядковане разом із О.Сліпушко), що обіймає пам’ятки українського середньовіччя; і «Слово многоцінне» (разом зі мною), що дає підстави до нового трактування давньої літератури, подаючи досі небувалий збір текстів епох Ренесансу та Бароко: і «Ук-раїнське слово» (разом із С.Федоренком та О.Сліпушко), що обіймає літературу модернізму й тоталітарну. Зараз учений працює над «Словом українським», що збере пам’ятки XIX століття. З цього великого задуму вийшло сім грубих томів, чотири на виході, а кілька упорядковуються. Вже тільки ця колосальна робота виводить В.Яременка в число видат-них літературознавців, адже подібного ще не видавалося. При цьому твориться уточнена періодизація і тексти збагачено розвідками чи критичними статтями найвідоміших українських учених.

У літературознавстві вчений працює (він народився 12 лютого 1931 року) вже 43 роки, здійснивши понад 350 публікацій. Коли ж я його запитав, що в тій роботі цінує найбільше, жартома відповів так: «Дві коми в потрібному місці. У Франка до мене публікували: «Щезнуть сльози, сум, нещастя», а я знайшов в автографі: «Щезнуть сльози, сум нещастя». У Франка коми після «сум» нема, тож я її прибрав. А другу додав; так, у Блакитного друкували: «Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко», я поставив кому, як у Блакитного: «Ти пробач мені любов, маленька дівчинко». Жарт є жартом, але й він свідчить, як треба часом доскіпливо, уважно зважати на текст, який публікуєш.

Почав Василь Яременко літературознавчу працю із солідного видання: упорядкував, зробивши й примітки, двотомове видання творів Б.Грінченка (1963 p.), повернувши тим самим світоча нашої культури у духовний контекст свого часу. Після того й пішло: Г.Сковорода, І.Котляревський, П.Куліш, О.Олесь, В.Стефаник, М.Коцюбинський, Леся Українка (упорядкував том листів, вперше опублікувавши в Україні 94 листи поетеси), М.Павлик, М.Черемшина, Г.Чупринка, А.Чайковський, В.Свідзинський, В.Симоненко та ін. За цією неповною й сухою статистикою стільки роботи, клопотів, пошуків — найкраще про це міг би розповісти сам В.Яременко. Оповім лише те, до чого й сам був причетний.

Одного з найбільших українських поетів XX ст. В.Свідзинського ніяк не хотіли видавати за тоталітарних часів — якась темна хмара висіла над цим живцем спаленим комуністами поетом. Нарешті вдалося добитися згоди на видання в «Бібліотеці поета». Почалися розшуки творів, у яких і я брав участь. В.Яременко зв’язався з дочкою поета Ми-рославою, аж тут виявилося, що перша книжка В.Свідзинського «Ліричні поезії» існує в єдиному примірнику, і його цупко тримає харківський літератор А.Чернишов — навідріз відмовився дати змогу зробити копію текстів для видання. Що тільки ми не робили, умовляючи цю «собаку на сіні»: до нього зверталося й видавництво, посилали до Харкова працівницю літературного музею-архіву Л.Доценко, але ніщо не могло А.Чернишова пробити; зрештою, прислав у видавництво два вірші. Так у тому виданні збірка й була презентована: двома поезіями. І лише по смерті того дивного скупаря В.Яременко зумів розшукати ту ж таки збірку й опублікувати її в журналі «Дніпро». Про це він пише у відповідь на мій запит: «Знайшов і опублікував першу збірку «Ліричні поезії», 1922, архівні, біографічні документи, десятки поезій». Воістин-многотрудна праця літера турознавця-пошуковця.

Двадцять років учений працював над публікацією спадщини Василя Симоненка, зробивши близько 20 публікацій, вперше пустивши у світ десь із сотню його поезій. Зараз готує двотомник видатного поета, що має стати повним зібранням творів цього автора.

Особлива пристрасть ученого: реабілітовувати й видавати окремими виданнями твори проскрибованих чи знищених українських письменників. Пам’ятаю, у 80-ті роки, в час т. зв. «перебудови» світлої пам’яті Віталій Коцюк, який працював у газеті «Молода гвардія», організував на її шпальтах своєрідну кампанію повернення забутих і проклятих комуністами імен. Активно був у цьому задіяний і В.Яременко. Про це він свідчить так: «Реабілітував біля 20 авторів як окремими виданнями, так і в «Молодій гвардії» 1987—1991 pp. де вів рубрики: спочатку «Червоний заспів української літератури», а згодом «Згадаймо поіменно». Я й сам брав участь у ому пам’ятному заході, І яке це було щастя для нас, людей української культури, — оте повернення! Свої видання В. Яременко супроводжує яскравими передмовами, щодо цього свідчить його відповідь на моє запитання: «Вважаю, що реформував жанр передмови. Мої передмови читали і читають, їхня емоційність забезпечується великим фактажем, а не словесними красивостями. Я давав позитив, а не грібся в смітті, щоб очорнити автора».

Фраза потребує пояснення: не йдеться про ла-кувальницьку позицію, а про повернення в літературний   обіг  відкинутих письменників достойно, на основі достойної творчості. Ми (не лише В.Яременко, а й інші) прагнули повернути наші духовні цінності, отже — воскресити їх, на відміну від охочих усе те спаплюжити — таких доти було вдосталь, з’явилися вони й пізніше, кажу про Дж. Грабовича, С.Павличко, О.Забужко чи злісного ренегата Бузину. Не завжди така діяльність сходила В.Яременку з рук, згадати б, як сколотився тоталітарний намул, коли вчений видав у «Шкільній бібліотеці» твори О.Олеся —  у керівні органи одразу ж полетів донос. Про цю далеку вже в часі історію професор пише так: «Олександр Олесь. Твори. —  К., Молодь, 1971. — За це видання був підданий у «Комуністі України» Шамотою нищівній критиці. Після його статті — три роки жодної публікації. Був донос у ЦК Рема Симоненка, що я ввів один твір О.Ольжича. Пізніше Л.Череватенко мою містифікацію назве літературознавчою помилкою,припискою, мовляв, через незнання твору Ольжича, Олександру Олесю.

У таких умовах доводилося працювати. Цікаве ще одне зпоміж інших видань В.Яременка: «Твори М.Куліша». — Молодь, 1968 р. Тут за листами драматурга до свого російського перекладача вчений відтворив цілком нову редакцію «Патетичної сонати». Мав увійти в ту книгу й «Вічний бунт», але п’єсу «зарізав» Ю.Смолич.

Однак не тільки літературою XIX і XX століть цікавився професор, а особливий інтерес виявив до епох давніших, починаючи з часів Київської держави. Так 1990 р. видав паралельно в оригіналі і в своєму перекладі найдавніший український літопис «Повість врем’яних літ». До цього вже існував переклад А.Махновця, але той назвав твір «Повість минулих літ». В.Яременко вніс тут п’авомірну корекцію: «времяні літа» (так звався Літопис у Лаврентіївсько-му списку) означають не лише минулі, а й сучасні авторові (чи авторам), отже, «врем’яні» — це історія в часі взагалі, не лише в минулому. Окрім того, В.Яременко, йдучи за І.Франком, виділив з тек-сту віршові структури, писані так званою архаїчною поезією, подавши їх навіть ширше, ніж у І.Франка.

Разом із В.Маслюком та зі мною вчений узяв участь у знаменитому виданні «Аполлонова лютня» (К., 1982). Ця книжка, яка вперше так широко з’явила масив барокової української поезії, стала сенсаційною у своєму часі. Мала і вона свою важку історію видання, однак вийшла й поклала початок серії подібних видань, які розширили репертуар тодішньої поезії. Зрештою, й сам В.Яременко надихнувся цією поезією (в «Аполлоновій лютні» він написав лишень передмову) і уклав самостійно дві визначні книжки: «Українська поезія XVI ст.» (К.,1987) і «Українська поезія XVII ст. Перша половина» (К.,1988), які  поповнили існуючі видання. Особливе значення мала перша книжка, де вперше так широко зібрано пам’ятки ренесансної української поезії — досі нею мало займалися. До книги В.Яременко написав глибоку й простору статтю-студію, цього разу синтетичну, бо йшлося про осібне явище в нашій літературі, зокрема про латино-мовну поезію так званих поетів-рутенців чи роксолян — цим було закладено основи для їхнього вивчення, адже ще Д.Чи-жевський, говорячи про латиномовну українськ-поезію, безпомічно опус кав руки. У відтворенні текстів через переклади тут велику роботу провів світлої пам’яті професор Львівського університету Віталій Маслюк, було залу чено й інших перекладачів.

Діяльність В.Яременка як літературознавця аж така широка, що не беруся в короткій статті и оглянути. Однак не можу не зупинитися на діяльності професора як директора Інституту культорологічних та етнополітичних досліджень МАУП, де тут він за-початкував видання «Бібліотеки українознавства». Вже побачила світ низка книжок: «Кобзар» Т.Шевченка (вручається студентам першого курсу разом із студентськими квитками); «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона — державотворча пам’ятка Київської держа-ви в оригіналі й перекладі; «Повчання» і «Статут» Володимира Монома-ха; «Де шукати наших історичних традицій» та «Дух нашої давнини» Д.Донцова; книгу полемічних писань П.Куліша, М.Костома-рова та І.Франка «Жидотрепаніє». Видавництво розгортає широку діяльність і має амбітні плани. На виході «Правда Руська» Ярослава Мудрого, «Повість врем’яних літ», твори М.Міхновського, Ю.Липи, Ф.Вовка, В.Щер-баківського, В.Петрова, знаменита «Книга буття українського народу» М. Костомарова, В. Симоненка, особливе видання творів П.Орлика, «Малі українські діяріуші XVII—XVIII ст.», збірки А.Ніковського, В.Державіна тощо. Нарешті готується під керівництвом В.Яременка «Бібліотека української героїки».

Гадаю, що сказане створює образ професора як ученого-практика, який вивчає, досліджує, популяризує знання про наш літературний духовний простір, як учителя і гордого пропагандиста рідного Слова.