НАЙСУРОВІША ЦЕНЗУРА

Що й казать, — тяжка річ цензура! Пиши та й бійся, коли б якої халепи не трапилось.

І хто знає, що «краще»: чи так, як було перше, що йшло твоє писання на попередній розгляд та часто й густо не суджено йому було побачити світа, чи так, як тепер, — що, мовляв, можеш собі, голубе, писати й друкувати, що хочеш, тільки вже коли буде там що «не до шмиги», то спостигне тебе цензура — каральна: друкуваннячко твоє буде заарештовано, а тебе самого засуджено чи до тюрми, чи до штрафу — се вже до твоєї волі...

Сперечаються ж люди, яка цезура краща: чи попереджальна, чи каральна. Кожне міркує по-своєму...

Але єсть така цензура — освячена давнім звичаєм, — що пережила й часи попередні, дожила й до теперішніх і містить в собі обидві властивості: вона й попереджальна, вона разом і каральна. Се та цензура, що глядить інтересів жидівства.

Обсяг тієї цензури — широчезний і сила її могутня, бо живе вона у всіх поступових часописах або й у всіх тих, що вважають себе такими, часом тільки торгуючи поступовим товаром (бо є й такі людці)...

Ви можете написать найпоступовіші речі, можете виставити вопіющ-кривду, зловжитки чиї хо чете, але якщо там «зачеплено» з якого б не було боку жидівство або когось із жидів в окремості, — годі: ваше писання полетить в кошик з драними шпаргалами.

Мало сього — ви не кваптеся більше й порога переступати поступового часопису: вас будуть цуратися — в цілому товаристві письменницько-поступовому вас назвуть чорносотенцем, «чоловіконенависником» або й просто — «людожер цем».

Ви можете борюкатися, говорити, що в писанні вашому всі події, факти були вірні: наприклад, річ була про якесь документально доказане шахрайство або кривду з руки якогось фабриканта. Все одно: навіть втім разі, коли редакція сама знає той певний факт, вона скаже: «Може бути, що сьому й правда, але не можна сього друкувати, бо обвинувачуваний — жид і ваше писання може викликати племінну ворожнечу, може натравити ваше плем’я на жидів». І коли особливо це буде незадовго перед Великодніми святами, то вже тоді скажуть, що вашого писання краще і в кошик не кидати, а — спалити, бо... в такий час особливо страшно, щоб не розтроюдити «людожерних змагань у диких юрбищ». І спалять.

З того, звичайно, вийде далі, що ви вже не тільки поваги, але й нікотрого заробітку в поступових редакціях не матимете; отже, стратите ви й матеріально далеко більше, ніж при іншій виплаті штрафу, бо там ви стратите раз чи два, а тут — назавжди.

І бояться люди тієї подвійної цензури — дуже. Та й є чого боятись: хіба не страшно стратити ім’я «поступового письменника», а ще разом з тим і заробіток?

Через те жидівській цензурі всі поступові письменники годять, навіть ті, що в душі мають неприязнь до жидів; інші з таких письмовців ще й запобігають, пишуть не тільки публіцистичні артикули, а й оповідання, драми, а в тих творах боронять жидів, виставляють, які вони хороші та як їх пригноблено, окривджено.

Українська драматична література, дарма що не багата, теж віддала сю дань: маємо «Жидівку-вихрестку», «Жидавихреста», а ще, кажуть, хтось пише й <про> жиденя («Син вихреста»). П’єси дають хороші збори...

Жиди до всього того звикли, давно зважили, що так і повинно бути. Проти їх повстає часом народна сила, вибухає в народі трагічна ворожнеча, але то повстає сила стихійна; сила ж інтелігентна, сила поступова мовчить або говорить тільки прихильно до жидів. В цьому поступовому письменницьком-гурті жиди мають цілу ар мію — велику, могутню, слухняну. Одні часописи прямотаки жидівські, другі — під їх впливом. Мати собі до оборони таку армію — багато значить!

Армія та стоїть на сторожі і пильнує добре. Доказом тому може служити, між іншим, і наша справа, статті в «Рідн. Краю», супротивні жидам. Здіймалася в нас мова про всякі питання, але російські газети ніколи не звертали найменшої уваги нате, про що пишуть українські газети, — ледве чи й знали про існування якогось там «хахлацкого» «Рідного Краю»! Коли ж було знято річ про жидів, та ще неприхильно до них, то знялася буча! І заговорили, зчинили ґвалт не тільки «русские» провінційні газети, а навіть «найстарші», найстрашніші — столичні. І сі почали метати громи!

Бідна наша «Рада» опинилась при тім в досить смішному становищі: вже ж, здавалось, вона виступила супроти «Рідного Краю» в обороні жидів; отже, прихильники жидів ще й тим не загодились, почали дорікати «Раді», що вона не доволі лаяла «Рідний Край», і саму «Раду» залічили «антисеміткою»! Суворі пани вимагають служби рабської! Кажу ж, їх цензура — найсуворіша...

От на такій-то вірній службі жидівству знаходились не тільки жидівські, а й російські поступові письменники. їх вірність, слухняність і ввічливість перед жидами стали ділом зовсім певним.

Аж ось трапився такий випадок.

Жидівський письменник Шолом Аш написав нову драму і схотів прочитати її товаришам-пись-мовцям, що належать до «Кружка русских писателей». Межи слухачами був і відомий руський письмовець Чириков. Сей автор — дуже заслужений перед жидівством, бо написав він драму «Євреї». Драма та, яко літературний твір, дуже слабка, роблена, зовсім не сяє мистецьким хистом, але вона дуже прихильна до жидів — і сього було досить. За неї в свою пору уквітчано було Чирикова величними лаврами.

Але при читанні Шолома Аша — неначе який ґедзь укусив Чирикова; він одважився висловити догану!

Удрамі, бачите, виходило так: жидівка-лихварка, Рейзя чи Роза, що дає гроші в рост, порятувала якусь жидівську «аристократичну» сім’ю, власне, через те, що се були жидівські пани (які вже там вони «аристократи» — не відомо). Чириков візьми та й скажи, що він не розуміє, чого автор так «возвеличує» лихварку (ростовщицю): в лихварстві нема нічого величного, так само, як і в завданні Рейзі вирятувати «своїх панів».

Тільки всього і сказав чоловік! Але Шолом Аш на се відповів, що Чириков, яко руський, а не жид, не може добре судити, бо він не тямить жидівського побуту, а на те, щоб тямити жидівські відносини й почування, треба самому бути жидом або прожити з жидами 5 тисяч літ. Тоді Чириков сказав, що коли так, то він дуже жалкує, що недавно його твори розібрали критики-жиди, бо коли руські не можуть розуміти жидівського життя й відносин, то й жиди не можуть тямити руського побуту.

Що ж такого особливо було сказано в сих словах?! На нашу думку, нічогісінько образливого. Од-наче жиди страшенно за ті слова образились! До слів Чирикова додав свою мову й письмовець Арабажин (родом українець), ска-завши щось подібне до того, що жидівська критика вже занадто розібралась і пора вже руським літераторам з-під тієї влади жидівської вислобонятися.

Після виступу Чирикова зчинилась ціла буча! Де ж таки — письмовець-гой забунтував, почав «грубити»!! Сього жидівська цензура не могла попустити. Руських літераторів розніс «Фрайнд» та ще якась друга жидівська газета, а далі справа перейшла в «русские» петербурзькі газети, а ще далі — і в провінційні.

Ось нехай тепер Чириков поткнеться в яке поступове видання! Буде він бачити, чи його приймуть в сфери жидівської ласки. Тепер вже його признано чорносотенцем, «людожер цем». Оце ж почне вже орудувати жидівська цензура — каральна.

Одначе з приводу випадку Чирикова пішов гомін і рух між літерацьким миром.

Одні письмовці російські поспішили надрукувати в газетах, що на тім зібранню, де читав Шолом Аш, нічого особливого не говорилося, все було тихо й смирно; інші ж літератори надрукували, що вони таки хочуть бути «руськими»... Що з того вийде — побачимо, а тим часом бачили зразок жидівської цензури, що не дозволяє висловити ніякої критичної думки про жидівський твір — навіть в гурті товаришів.