ЧИННИК ВПЛИВОВІШИЙ ЗА ГАЗ, АБО ЯК РУСИФІКАТОРІВ ПЕРЕТВОРИТИ НА УКРАЇНІЗАТОРІВ

У світлі нинішніх українсько-російських газово-маякових (так і хочеться написати: маніакальних) протистоянь поза увагою залишається один важливий чинник, використавши який, Україна може поставити Кремль у ще більшу залежність, ніж сама зазнає її в галузі енергоносіїв.

Упродовж кількох століть (щоправда, зі змінним успіхом) найважливішим і наймасштабнішим засобом російського впливу є культурно-мовна експансія. Кремль заробляє на тому, що за логікою речей повинен сам фінансувати. Тобто поширює на українському просторі російськомовну друковану, а також теле- і радіопродукцію. До того ж у кількості, що її не порівняти з поставками нафти чи газу незалежно від погодних умов чи пори року.

З огляду на це Україні – і з культурних, і з економічних міркувань - необхідно розумно здійснювати свою мовну політику. Тобто запровадити митний чи акцизний збір на ввезення та поширення в Україні іншомовної (звісно, насамперед це стосуватиметься російськомовної) продукції. Маються на увазі книжки, журнали, газети, поширення теле- та радіосигналу.

Визначення відсотку акцизу на друковану продукцію можна здійснювати, виходячи з їхньої вартості на українському ринку. Іншомовний теле- та радіоефір обраховувати, виходячи з тарифів на рекламу кожної студії, помножену на кількість годин, “випромінених” нею на теренах України. Окреме питання встановлення самого рівня відсотку акцизу. Вважаю, що він у будь-якому разі не повинен бути меншим за 15%, тобто за той відсоток, який українці сплачують до державного бюджету зі своїх зарплат. Позаяк наша держава з чужих повинна “здирати” не менші побори, ніж зі своїх громадян. Словом, якщо втілити вжиття запропоноване нововведення, то нинішні русифікатори можуть стати вагомим джерелом поповнення державного бюджету, а відтак сприяти й розвитку єдиної державної мови.

Гадаю, запровадження акцизу на іншомовний продукт закордонного виробництва  - максимально можливе зрушення нинішньої влади в цьому напрямі. Бо ж на наступний логічний крок у цьому питанні не вистачить духу в провладних гречкосіїв. Мається на увазі акцизний збір на іншомовну продукцію, вироблену в Україні.

А цікаво було б перевірити на практиці таке:  запровадити порядок, згідно з яким від загальнодержавних видань та телеканалів цей збір надходитиме до державного бюджету, а з місцевих ЗМІ – до місцевих бюджетів. Тобто кожна обласна, міська чи районна влада отримає право вирішувати – збирати зі своїх місцевих газет та теле- чи радіоканалів визначений відсоток акцизу, чи, може, зменшити його, або й взагалі не збирати. Відтак кожен регіон зможе на свій розсуд впливати на підтримку в себе інших мов, і не нав’язувати всій Україні другу, третю чи п’яту “загальнодержавну”.

Олександр НАКАЗНЕНКО