МІСТО, ОБПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ

Цими днями в Українському домі, де відбулася презентація фотоальбому «Київ. 1 939—1945». Його автор, відомий києвознавець, дослідник, заступник директора з наукової роботи Музею історії міста Києва Дмитро Малаков. У цій книжці гірка, замовчувана правда про події тривалістю сім літ.

Ось такі антиподи -- життя і смерть, яскраві квіти в артилерійських гільзах калібру 76,2 мм з клеймами 1938 року, знайденими у приміському лісі. Вони прикрашали стіл президії в Українському домі, де відбулася презентація фотоальбому «Київ. 1939-1945». Його автор, відомий києвознавець, дослідник, заступник директора з наукової роботи Музею історії міста Києва Дмитро Малаков. У цій книжці гірка, замовчувана правда про події, тривалістю сім літ.

— Ще перший фотоальбом «Київ. 1941-1943» привернув увагу читачів правдивим висвітленням подій і став бібліографічною рідкістю. Напевне, не один рік вам, Дмитре Васильовичу, довелося шукати таку унікальну інформацію. І ось новий фотоальбом «Київ. 1939-1945».

— Безперечно. Це переосмислене, перероблене видання, бо з’явилися нові матеріали, нове бачення тих подій, нова інформація, недоступна навіть п’ять років тому. І погляд став ширшим, оскільки ми усвідомили, що Київ перебував у стані Другої світової війни від 17 вересня 1939 року. Однак я хотів би ще нагадати про таке. Тривалий час по війні радянська пропаганда зумисне перекручувала правду про час окупації Києва, звалюючи всі біди, особливо знищення Хрещатика та Успенського собору Лаври, на «німецько-фашистських загарбників». Новоприбулі кияни всьому вірили, а ті, хто пережив лихоліття, мусили мовчати, бо саме перебування на окупованій території не прикрашало біографії пересічного киянина.

Збігали роки, змінювалися покоління. Ще на початку 80-х років минулого століття я запропонував видати фотоальбом, присвячений Києву часів минулої війни. Тоді проект не знайшов розуміння й підтримки. Минув час, і неспростовні документи і гласність розставили все по своїх місцях. Восени 1998 року Музей історії Києва вперше влаштував фотовиставку, присвячену життю міста в роки гітлерівської окупації. Крім матеріалів з фондів музею, архівів та приватних зібрань, на виставці вперше було представлено фото, одержані з бібліотеки сучасної історії м. Штутгарта за сприяння Культурного центру посольства ФРН в Україні, а також матеріали, надані Пенсильванським університетом (США). А 14 липня 2000 року відбулася презентація фотоальбому «Київ. 1941-1943», що побачив світ у столичному видавництві «Кий». Цьому виданню сприяв і написав передмову тодішній Надзвичайний і Повноважний Посол ФРН в Україні доктор Е. Гайкен. Восени 2005 року за сприяння та фінансової підтримки Київської міськдержадміністрації побачив світ новий фотоальбом «Київ. 1939-1945». Видання, присвячене 60-річчю закінчення Другої світової війни. Його здійснено в серії «Бібліотека Музею історії Києва». Так до 382 сюжетів, уміщених у першому альбомі, додалося 303 нових. Це світлини, зроблені на початку жовтня 1941 року в Києві німецьким військовим фотографом Й.Хьолє. На них -- Бабин Яр, Успенський собор Лаври, Андріївська церква, вулиці міста. Світлини надійшли з Гамбурзького інституту соціальних досліджень. Рідкісні знімки передав Нідерландський інститут військової документації, на них -- Київ 1942 року. Унікальна добірка фотографій, зроблених у грудні 1941 -- січні 1942 рр. на вулицях міста та в Лаврі, надійшла з Угорщини. Не менш цікавими є знімки чеських журналістів у Києві влітку 1942 року. Копії інших, ще незнаних в Україні знімків з німецьких часописів 1941 року, надійшли з Бібліотеки народової у Варшаві та з Амстердама. Чимало кадрів з німецької кінохроніки 1941 року також публікуються в цьому альбомі вперше.

— А чому розширилися часові рамки ваших досліджень?

— Річ у тім, що Київ перебував у стані Другої світової війни від 17 вересня 1939 року.

— Яким чином?

— Тоді Київський особливий військовий округ (КОВО) став називатися Українським фронтом. Радянські солдати пішли за Збруч «визволяти братів-українців». І вже 29 вересня 1939 року тодішній командувач КОВО генерал-полковник Тимошенко, майбутній маршал, і член Військової Ради Хрущов, перший секретар ЦККП (б)У стояли на березі Сяну в Перемишлі, а по той бік -- війська Третього рейху. Мого батька тоді призвали як резервіста, і він перебував у Луцьких казармах у Києві, чекаючи відправлення на фронт. А далі Фінська кампанія 1939-1940 років, Бессарабія, де також мусили воювати українці, зокрема кияни. А закінчується альбом такою подією, як акт капітуляції Японії 2 вересня 1945 року, що його на борту американського лінкора «Міссурі» підписав генерал-лейтенант К.Дерев’янко, наш земляк, українець. І ось саме цей часовий вимір 1939 - 1945 рр. підказав назву книжки і розширив межі пошуку інформації, починаючи з 30-х років. До цієї книжки увійшли світлини, невідомі досі. Скажімо, є кадри української радянської кінохроніки 1939 року про «визвольний» похід на Західну Україну. Зокрема ті, що раніше не популяризувалися. Пригадуєте пісню «Броня крепка и танки наши быстры»? Так ось у книжці вміщено світлини, як танки БТ-7 їдуть смугою в 100 метрів завширшки, суцільною лавиною, за Збруч. Є кінокадри зустрічі та демаркації кордону разом з німецькими і радянськими офіцерами, прибуття до Києва польських трофейних моніторів (кораблів), переозброєних та перейменованих для ведення оборонних боїв на Дніпрі. Збереглися кадри кінохроніки першотравневого параду 1941 року, коли по Хрещатику їхала бронетехніка і артилерія на кінній тязі. Парад приймав командувач округу генерал-полковник Кирпонос. Хрущов і Гречуха стояли поруч на трибуні. Можна стверджувати, що Київ готувався до війни, бо в 1929 - 1932 роках споруджено київський укріплений район (КІУР): це понад 250 довгочасних вогневих точок (ДОТ), озброєних артилерією, кулеметами -- оборонний рубіж на випадок війни. Тоді потенційним ворогом вважалася Польща на чолі з Пілсудським. До речі, саме ці оборонні споруди відіграли дуже важливу роль 1941 року, бо на них спиралися польові армії, які затримали наступ на Київ. Уже на світанку 22 червня 1941 року німецька авіація бомбардувала місто. Із 930 тисяч тодішніх киян 200 тисяч пішли на фронт. 29 червня розпочалася евакуація оборонних підприємств, наукових закладів та державних установ. 325 тисяч киян виїхали у глибокий тил. 11 липня розпочалися бої безпосередньо на підступах до міста. Героїчна оборона Києва, що тривала понад два місяці, зірвала плани гітлерівського «бліцкригу» і затримала наступ на Москву, фактично врятувавши її від німецької навали до настання лютої зими. У книжці є кадри, де зафіксовано, як німецькі війська входять до Києва. А далі -- окупація. Через п’ять днів починається пожежа Хрещатика: його підмінували й підготували до пожежі радянські війська й органи НКВС. Ті ж «наші» затято прагнули знищення Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Через п’ять днів -- трагедія Бабиного Яру.

— Скільки насправді загинуло там людей, зокрема єверїв, адже багато їх евакуювалося. У єврейських ЗМІ вказується цифра 280 тисяч.

— До війни в Києві проживало 930 тисяч осіб. 25 відсотків становили євреї -- це високий показник. Коли розпочалася війна, 200 тисяч киян пішли на фронт. 325 тисяч виїхали в глибокий тил з оборонними підприємствами, установами. У місті залишилося приблизно 400 - 450 тисяч людей -- жінок, старих, дітей. Відкидаючи брехливі легенди радянського часу, альбом нагадує, як влада покинула киян 1941 року напризволяще через кричущі прорахунки радянського військового та політичного керівництва. Кияни залишилися без продовольства, частину його вивезли, решту знищили, втопили в Дніпрі, вкинули в каналізацію. Було виведено з ладу водогін, електростанції. Мирне життя в окупованому Києві налагоджували не німці, а похідні групи ОУН за сприяння патріотів-українців. І це правда. Було створено українську міську управу, орган місцевого самоврядування.

— Яку радянська пропаганда так старанно приховувала.

— Спочатку український Червоний Хрест організував допомогу сім’ям фронтовиків. Наприклад, моя мама щодня ходила до Покровського монастиря, там Червоний Хрест видавав кандьори (супи), і ними рятувалася наша родина. Однак згодом німці заборонили Червоний Хрест, бо він опікувався і військовополоненими. Потім з Червоного Хреста зробили «Українську самодопомогу», але і її ліквідували. На початку окупації німці збагнули, що в них різні вороги -- більшовицьке підпілля та українські націоналісти. 1 квітня 1942 року міська управа провела перепис населення, нарахували 352 тисячі людей. А у вересні 1941 року киян було 400 тисяч. Тобто їх поменшало на 48 - 50 тисяч. Тепер відомо, що в Бабиному Яру за 29-30 вересня 1941 року нацисти розстріляли 33 771 особу.

— То звідки взялося 280 тисяч євреїв?

— Так говорять шолом-алейхемівські фантазери. Ми їм завжди кажемо, що такої кількості євреїв не було до війни. Переважно в евакуацію виїжджали люди багаті. Крім урядовців і партійних функціонерів, то були родини офіцерів, енкаведистів -- а в цих органах налічувався великий відсоток євреїв. Справді, в Бабиному Яру лежать 100 тисяч жертв нацистів, з них за сучасними підрахунками близько 40 тисяч -- євреї. Однак до Бабиного Яру пішли не тільки стовідсотково євреї, а й члени змішаних родин. Тож загинуло дуже багато етнічних українців і росіян. Міська управа організувала дитячі будинки і притулки для літніх людей. Ось ваш співрозмовник якраз пройшов через такий дитбудинок на Солом’янці, де переховувалося кілька єврейських дітей з вигаданими прізвищами.

— А чому люди так покірно йшли до Бабиного Яру?

— Бо в німецькому оголошенні було дуже тонко психологічно зазначено: хто не піде -  розстріляють. У цьому була пропагандистська підступність. У фотоальбомі експонуються також кадри про оборону Києва і 650 тисяч радянських військовополонених. Дві третини мільйона потрапили в оточення!

— І де їх розмістили, яка була їхня доля?

— Вони утримувалися в кількох концтаборах. Найжахливіший -- Дарницький, там загинуло 130 - 150 тисяч. У Сирецькому -- понад 25 тисяч. 20 тисяч розстріляли в протитанковому рові на Сирці -- це був переважно командний склад Червоної армії. Організували концтабори на терені Михайлівського монастиря, в Лаврі, в Жовтневому палаці. Згадаю про трагедію Хрещатика: центральну частину міста радянська влада знищила просто так -- аби «земля горіла під ногами ворога». Є у фотоальбомі розділи про голод у Києві, остарбайтерів: із самого Києва вивезли 100 тисяч молоді до Німеччини. У листопаді 1943 року в місті залишилося всього 180 тисяч людей.

— В альбомі є розділ «Німці долають Дніпро». Чи є нові відомості про цю трагедію? «Хто погиб за Днепр, будет жить в веках, коль сражался он как герой».

— При відході Червоної армії на лівий берег Дніпра всі мости в Києві було підірвано й знищено, щоб ворог не міг просуватися в цьому напрямку. Німці взялися відбудовувати їх, зокрема залізничний. Перший понтонний міст вони навели на надувних човнах. Коли фашисти відступали, то теж зруйнували всі мости, палили будинки, зокрема червоний корпус університету імені Т. Шевченка. Спостерігається ця ж тактика випаленої землі.

— Та все ж якесь життя жевріло в окупованому Києві?

— Працювали театри й кінотеатри, співав Б.Гмиря. Люди мусили йти на роботу, бо такий був один з перших наказів. Хто ухилявся, звинувачували в саботажі й розстрілювали. У кого не було роботи, ставали в чергу на біржі. Однак знайти її було дуже важко, бо найбільші підприємства евакуювали на схід. То ж людей чекав наказ: «нахт Дойчленд». Зарплати були мізерні, люди ледь животіли, не вистачало харчів. Розквітли базари, державні магазини пограбували ще 1941 року, туди жодних товарів не надходило. Продуктами забезпечували німців і фольксдойче. Села під Києвом не голодували, селяни підвозили продукти, продавали їх за скажені гроші.

— Як формувалися загони української поліції?

— Коли прийшли німці, в Києві не залишилося жодного міліціонера, жодної пожежної машини. У Польщі чи Чехословаччині, де встановлювалися нацистські режими, ніхто поліціянтів не чіпав, бо це була муніципальна служба. У нас міліція належала до відомства НКВС і тому її евакуювала. Потрібна була поліція для підтримування порядку серед населення. Німці оголосили про формування української поліції з добровольців і військовополонених, які гинули з голоду, їли траву в концтаборах. Тому за пайку хліба йшли на це. Серед поліціянтів були і командири Червоної Армії, колишні міліціонери, хто не виїхав. Єдина пересторога -- не брали комуністів, комісарів і євреїв.

— Чи діяли в Києві загони УПА?

— Їхніх боївок у місті не було. Розгорнула діяльність ОУН, але її керівництво у грудні 1941--лютому 1942-го розстріляли німці. Діяло більшовицьке підпілля. Його залишили спеціально для диверсійно-підривної роботи. Забезпеченням продовольством населення вони не опікувалися. Мали завдання підтримувати патріотизм серед населення, розповсюджувати роздруківки Радінформбюро. Водночас займалися терористичною діяльністю, підривали військові об’єкти, підпалювали будинки, наприклад, колишню міську Думу. Розплачувалися своїм життям сотні невинних мирних жителів-заручників, яких німці розстрілювали. Ось так ні за що гинули люди.

— Дмитре Васильовичу! Який у вас найчорніший і найсвітліший спогад про час окупації Києва?

— Голод. Весь час хотілося їсти. Коли десь на кухні грюкав посуд - бігом туди. Діти не розуміли, чому мама не дає їсти. Найрадісніший, звичайно, день визволення Києва, хоч би що там говорили. Я видав книжку «Оті два роки у Києві при німцях». Писатиму її продовження. 26 вересня 1943 року німці оголосили в Києві бойову зону -- трикілометрову смугу від Дніпра. Вона мала бути незаселеною. Київ обезлюднів, кордон проходив через Євбаз (нині проспект Перемоги). Наш дитячий будинок, що на вулиці Керосинній (Шолуденка), почали евакуйовувати. Завантажили в товарняк і вивезли з київського залізничного вокзалу. На станції Ворзель радянська авіація розбомбила колію. Ворзель запам’ятався тим, що на полях була картопля, а в лісі повно грибів. На все життя залишилося для мене найулюбленішою справою циганська печеня -- картопля з грибами. Там нас і визволили вночі. Спочатку ми не знали, хто ці люди, бо боялися дуже власівців, які лютували в сусідньому селі Рубежівці. Прийшов лейтенант і попросив, щоб лікар дитбудинку зробила йому перев’язку. Моя мама запитала: «А который час?» Лейтенант відповів: «22 часа по московскому времени». Тоді ми зрозуміли, що це наші. І це була радість.

— На війні як на війні: і ось німці стають військоволоненими.

— Вони з’явилися на початку 1944 року. Перші німецькі концтабори розмістилися в бараках і землянках для радянських бійців. Багато німців працювало на відбудові Києва. До речі, червоний корпус, який вони спалили, самі ж і відновили. Збереглися впорядковані німецькі кладовища на Сирці, за Вітою Поштовою. Був цвинтар на Аскольдовій могилі, його знищили, тільки-но  прийшли червоні.

Ті, хто пережив окупацію, мають свій погляд на історію, політику. Ми виростали в атмосфері радянської пропаганди. Коли прийшли німці, чули зовсім інше. Повернулася Червона армія -- знову неправда. Коли Хрущов виступив на ХХ з’їзді з розвінчанням культу Сталіна, я знав, що і до чого. У 19 років я був свідомим громадянином своєї батьківщини, але не комуніст. Я знаю, що жив в імперії зла, де на величезній брехні виховувалося кілька поколінь. І тепер дуже важко деяким людям переосмислити історичні події.

Розмову вела
Ольга МЕЛЬНИК