Микола МОЗГОВИЙ: «ПАРТІЇ ДЛЯ УКРАЇНИ -- ШТУЧНІ УТВОРЕННЯ. У НАС ЗАВЖДИ ВІРИЛИ В ГЕТЬМАНА»

Народний артист України, професор Микола Мозговий вже майже рік є генеральним директором і художнім керівником Національного Палацу мистецтв «Україна». Про те, як ведеться нині співаку і композитору в директорському кріслі, ми поцікавилися у митця.

— Пане Миколо, що спонукало вас стати директором Національного Палацу?

— 17 березня мине рік, як я погодився на пропозицію нової влади. Я довіряю Ющенку. Проте керую ще з радянських часів. Для мене немає тут нічого нового. Я був одним із заступників, який відав гастрольною концертною діяльністю. Відправляв найкращі колективи за кордон, приймав артистів з-за кордону. Я також досконало знаю телебачення.

— Чи виправдав за цей рік пан Ющенко ваші сподівання?

— А чи справдили ми його сподівання? Я, наприклад, намагаюся робити це на своєму місці… Мені скоро 60 років. Усі замучили -- чому не співаєш? А з ким? Молоді грати не вміють. Мені соромно про це казати, але вони школи не мають. У мене колись було по чотири сольні концерти на день, по дві з половиною години кожен. На місяць – 90 -100 концертів. Я був з цього щасливий, бо мав годувати сім’ю. А це ж така важка праця -- співати… Ми вважали це за нормальне явище. А нині молоді якщо раз у квартал десь поспівають, називають це турами, які оплачують спонсори. Ми їздили на автобусі «Кубанець», а нині співаків возять на «Лінкольнах». Ющенко не міг створити одразу міцну команду, адже щоб виростити кадри, потрібен час. Ось комуністи мали час -- комсомол, профком, плинність кадрів, трудові резерви… До мого приходу Палац був «базою прокату». Тепер ми створюємо власний продукт. Цього року, наприклад, дітлахи ходили на ялинки по три рази. Це і є показник художньої якості цієї вистави. Маємо сучасне озвучення європейського зразка, одне з найкращих у світі освітлення. Тричі за рік підвищували працівникам заробітну плату. У нас прибиральниця, без преміального фонду, отримує 700 - 800 грн. Середня заробітна плата інженерного складу -- близько 2 тис. грн. Це наші заробітки. Ми значно підвищили прибутки від додаткових послуг замовникам. На третину скоротили штат –звільнили тих, які байдикували. Люди почали добре заробляти, відчули відповідальність за свою працю.

— Якою мірою Палац залишився державною структурою?

— Це державне майно. Будь-який культурологічний заклад такого рівня є державним. Нас найняла держава, щоб ми його обслуговували, але на повному госпрозрахунку. Від держави ми не отримуємо ні копійки. Проте керівництво Державного управління справами в особі пана Тарасюка завжди відгукується на наші проблеми.

— Ви хотіли запровадити своєрідні мистецькі вечори…

— Прагнемо, щоб були задіяні всі наші поверхи. Зокрема, коричневу залу постійно орендують для різних наукових конференцій. Проводимо фотовернісажі, виставки образотворчого мистецтва. Відкриваємо кав’ярню, оснащену суперсучасним обладнанням.

— Який відсоток співаків виступає у вас «наживо», без плюсової фонограми?

— На жаль, дуже мало таких співаків. Це одвічна боротьба. Не маю права нікого примушувати. Однак якщо Дмитро Гнатюк увесь сольний концерт проспівав під фанеру, то з ким мені боротися? Скільки було балачок у пресі, що актори не в змозі тут виступати. Та на це спромігся лише Рибчинський, але ж він поет. А де ж наші народні, які били себе в груди? Я навіть не братиму гроші за оренду. Якось, може, спільно продамо цей концерт, але, будь-ласка, приходьте, працюйте… Однак усі бояться, бо забули, як треба співати. Я цей виклик їм давно зробив. Я в будь-який момент можу вийти і співати «наживо»… Немає закону. Верховна Рада -- це не політики. Вони дбають лише про власні інтереси, а не про народ. Немає ж руху для середнього класу. Ми його не створили. А не буде його -- не буде нічого. Коли він утвориться і всі матимуть таку заробітну плату, щоб можна було ходити на концерти, тоді ми зрозуміємо -- хто є хто. Глядачі висуватимуть свої вимоги.

— Чи роблять співаки, які співають під фонограму, певні грошові внески?

— Це абсолютно законний механізм. Для всіх правила гри однакові. От тільки й того, що іноземці трохи більше сплачують за оренду.

— У чому, на ваш погляд, «феномен» Вєрки Сердючки? Без Данилка нині не обходиться жодна шоу-програма.

— Данилко - «феномен» для Росії, оскільки «дражнить хохла». Він як соліст претендує на «Євробачення» -- це просто смішно. Хай Господь милує Україну, бо ми вже опинилися в глухому куті з усіма нашими «зірками».  Які «зірки»! Які митці! Це шарлатани. Завжди в скрутні часи вся ця шарлатанщина вилазить. Сподіваюся, коли все налагодиться, батьки зрозуміють, що дітей треба вчити не торгувати, а займатися музикою. А нині в школах вже немає уроків співу.

— Ваше бачення програми «Шанс». Чи не вважаєте ви, що це відверта профанація?

— Профанації не бачу. Кузьма і Наталка  - «метри». Однак, коли претенденти співають краще за них, вони часто поводяться не зовсім коректно. Сама ідея – вічний пошук талантів, людей, які сумніваються у своїх здібностях, - мені подобається. Згадаймо того ж Лємєшева, коли він був таксистом…

— А як же бути тим, хто закінчив музичне училище, консерваторію? А тут раз -- і ти вже зірка.

— Треба співати. Я так само закінчив консерваторію. Не знаю, щоб хтось з мого курсу співав. За радянських часів теж була схожа передача -- «Алло, шукаємо таланти». «Шанс» -- єдина такого роду передача в Україні. Щоправда, є «Євробачення», але там ставиться інше завдання. Ці передачі дають можливість побачити нехай і погане, але щось нове.

— Ваші плани як митця?

— Не писати не можу, бо це від Всевишнього. Переважно пишу «в шухляду». Талант -- це гра думок, балаканина із самим собою. Радянську владу я ненавиджу, вона забрала мої найкращі роки. Однак тоді були концертні заклади, безліч творчих колективів, кожна філармонія мала по 2-3 вокально-інструментальні ансамблі. Я був успішним композитором і заробляв шалені на той час гроші -- 5 000 на місяць. Проте не було на що їх витрачати. Автор мав від реалізації квитків і від того, що сплачували у ресторанах. Що більше співають твої пісні, то більше тобі «капає», а мої пісні були дуже популярними… Зарано нині впровадали цей, так званий капіталізм у нас…

— Чи не виникало у вас бажання, як це зробили деякі ваші колеги, податися в депутати?

— О, ні! Я маю ще юридичну освіту, тож колись був вирішив, що принесу більше користі, лобіюючи закони про мистецтво. Однак… пройшли банкіри, а не я. А тепер -- ні. У партії не вірю -- для України ці утворення штучні. У нас завжди вірили в гетьмана, в лідера. А нині депутати навіть розмовляти грамотно не вміють. Переважна більшість неначе тут сховалася від закону. Та я вірю в Президента, у цього щирого українця. Ми живемо у державі з потужною демократією. Де таке ще може бути? Як можна в Україні агітувати за російську мову?..

Взяла інтерв’ю
Людмила ГУРЕНКО