РІЗДВЯНІ СВЯТА: ВІД СВЯТВЕЧОРА ДО ВОДОХРЕЩА

Як відомо, традиції, вірування, звичаї та мова кожного народу є основними рисами, які вирізняють його з поміж інших, роблять народ, власне, народом, а не загоном піонерів, що «дружно шагают в ряд»

За часів перебування України «рівною серед рівних» в радянському піонерському таборі, наші народні звичаї, не кажучи вже про вірування, вперто намагалися стерти з пам’яті, натомість пропонуючи загально-безликий набір традицій в асортименті – 1 травня, 7 жовтня, 23 лютого – ну та ви й самі чудово всі їх знаєте – годували ж ними нас добре. Так вже привчали всіх разом дружно і весело святкувати, що відрижка ще й понині нагадує про радянський наш «дітдом» «майовками», і чахлими шестями пенсіонерів з червоними плакатниками «Дайош празнік 7 октября!».

Але тисячолітні традиції так просто не стерти, не знищити. Що таке 70-ти, чи навіть 300-літнє штучне витирання пам’яті, в порівняні з тисячами років формування народної автентичності? Звичайно, шкоди було завдано, і то чималої. Проте, на щастя, зараз спостерігається поступове відродження зацікавленості до власних звичаїв і традицій. Нарешті ми починаємо згадувати, що ми українці, і крім просто Нового року з давніх-давен святкуємо ще й Сятого Миколая і Різдво…

Всеблагий Отче, Миколаю, предивний Ти наш Чудотворче, усяку болість і недугу нам лікував Ти молитвами. Своїм заступництвом від смерті Ти визволяв нас не один раз. Опікою своєю пильно Ти відганяв біду прийдешню. І щиро ми Тебе благаєм, О, потішителю наш скорий, отих, що зараз в горі й нуждах в житті оцьому потерпають. Іди до нас і стань на захист усіх людей, що потребують Твоєї, Отче допомоги; усіх отих, що потерпають від голоду, води, хвороби, вогню чи пошесті, чи смерті, що нагло раптом підступає. Охорони усе життя їм і особливо ту хвилину, коли з дочасного у вічне, життя ми будем переходить. І захисти нас, любий Отче, великий і предивний Творче! щитом молитви пресвятої перед великим правим гнівом Христа і Бога, захисти. Допоможи, о Миколаю, щоб ми сподобились навіки разом з Тобою прославляти і величати милосердя у Божій істині. Амінь.

З такою молитвою зверталися наші предки до Святого Миколая – захисника всіх нужденних. Коріння цього свята сягає ще в дохристиянські, язичницькі часи, як і більшість українських народних свят. Проте з входженням у християнську віру українські давні свята не позникали – вони лише дещо видозмінилися, залишаючись за суттю своєю давніми народними звичаями, витоки яких губляться в сивій давнині.

Святий Миколай вважається передусім заступником всього бідного та нужденного люду. Ось як розповідає про це легенда.

 «Аж за четвертим разом з'явився Святий Миколай перед Богом: в старій свиті, мотузком підперезаний, чоботи в болоті, руки в багні...

– Де ти був? – спитав Бог.

– Помагав мужикові воза з багна витягти...»

Ще Миколай роздає дарунки і намагається бути непоміченим, якомога менше звернути на себе увагу. Ратаєм і сівачем уславлює його споконвічна народна уява. До нього звернено молитви дорослих і дітей. Так, саме молитви, а не листи, в яких замовляються подарунки: «...принеси мені велику ляльку». Та й звірі в його присутності стають миролюбними: «...сидить заєць поруч з вовком і не боїться його».

Святкували святого Миколая 19 грудня. Під це свято чоловіки старшого віку перевдягалися в «доброго Миколая» і заходили до оселі з подарунками для дітей. Традиційно подарунки клали під подушку. А перед святом дорослі казали дітям, що святий Миколай все бачить, і якщо дитина буде чемною, не чинитиме лихого, то Миколай їй під подушку покладе подарунок, а якщо ні – то вранці сердешне знайде під подушкою різочки для покарання за бешкети.

Головною дійовою особою на святкуванні був, звичайно ж, сам Святий Миколай, а супроводжували його ангели й чортик. Характерним для миколаївських святкувань є змагання господарів і колядників в дотепах, жартах, каламбурах, знанні загадок, прикмет, прислів'їв, приказок, небилиць, скоромовок  та ін.

За Миколаєм наступало одне з найбільших свят – Різдво. З ним в українців було пов'язано багато звичаїв і обрядів.

24 грудня, напередодні Різдва, був Свят-вечір. До вечора нічого не їли, аж доки на небі з'являлася перша зоря (вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святкової вечері мала урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. За уявленнями, всі предмети, які мали стосунок до обрядового столу, набували чудодійної сили.

На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом – книшем. Господиня наслідувала квоктання курей — це мало забезпечити їх високу несучість наступного року. Якщо в господарстві були бджоли, то господар, одягши шапку й рукавиці, ніс кутю, імітуючи їхнє гудіння.

Широко побутував звичай ставити на покуті сніп з жита, пшениці або вівса (дідух, колідник, коляду). Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному аграрному сезоні. На Свят-вечір робили деякі прогнози й ворожили. Зокрема вважалося, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяє врожайний рік. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало пишні, хороші стоги. За довжиною стеблини соломи, яку виймали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому - короткий.

До Свят-вечора готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних. Сама трапеза відбувалася з дотриманням певних правил і нагадувала тривале обрядове дійство. Обов'язково запалювали воскову свічу. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін. Існувало й повір'я: хто спить у ніч перед Різдвом, той проспить Царство Небесне.

На Свят-вечір було прийнято вшановувати померлих і живих родичів. Для перших залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося за гріх). До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.

На Різдво прийнято було колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні (колядки) і речитативні формули (віншівки). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів - магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися.

Колядування - позацерковний звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського і сімейного побуту та ін.

Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними – в основному це прохання винагороди. Найпростішу версію такої колядки не забуто й донині. Хто не заспівував в дитинстві рідним та близьким:

Коляд, коляд, колядниця
– добра з медом паляниця!
А без меду не така
– дайте, дядьку, п’ятака!

Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги незрідка входили музики й танцюристи.

У різних місцевостях України обряд колядування мав свої відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками. Одна з таких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Парубок перевдягався в козу (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний колообіг часу, прихід нового року. Водячи Козу співали:

Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає
Де коза ногою, там жито копою,
Де коза рогом, там жито стогом.

1 січня наставав Новий рік – одне з найдавніших і найпопулярніших свят в Україні.

У давніх українців, як і в багатьох землеробських народів Європи, рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. З 1700 року Петро І запровадив у Росії січневе літочислення, проте на Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV—XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічі Нового року 1 січня існувала ще з кінця XIV ст.

Наші предки вірили, що Новорічні свята - чарівний час, коли пробуджується і стає небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна просити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочено перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року.

Традиційна новорічна обрядовість українців – це ціла низка зимових свят, серед яких вирізняється період дванадцятидення з кульмінаційними точками - 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря упродовж віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року ми відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

Вечір 31 грудня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж вдавалися до різних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: «Як уродиш – не зрубаю, як не вродиш – зрубаю». І тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Аби влітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж.

Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі – на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найурожайнішими наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній.

Усе це було у нас колись. А зараз ці давні народні традиції збереглися хіба що в деяких глухих селах, та й то навряд чи… Натомість ми отримали інші «чудові» звичаї святкування Новорічних свят: «Совецкоє шампанскоє», салат олів’є на столі, новорічні привітання президента (спочатку російського – на годину раніше по телеканалу «Інтер») в телевізорі. Затим у тому ж таки телевізорі – «Голубиє огонькі», «Стариє пєсні о главном» та інша уніфікована пострадянсько-русифікована нудода, від якої все ще не можемо відмитися. Ще є традиція в новорічну ніч вийти в центр міста «посмотрєть на йолку». Такі ялинкові «смотріни» передбачають кілька пляшок горілки і потасовку - так щоб аж до старого Нового року гордо світити «бланжем» на оці. Оце, мабуть, і все… Ледь не забув! Ще ж «С легким паром» за традицією дивимося кожен рік…

Проте не все так безнадійно. Поволі все-таки оклигує наш народ, згадує традиції та хто він є, заново вчиться бути українським народом. Хай нам в цьому допоможе Бог.

Христос народився!

Славімо його!

Олексій ЖУПАНСЬКИЙ