ГРЯЗЬ МОСКВИ

Як ми знаємо, у Тараса Бульби було двоє синів: Остап – українець, Андрій – зрадник. Знаємо й те, що сталося з безстрашним козаком і його синами. За совдепії й тепер вивчають у школі «Тараса Бульбу». Вивчати – вивчають, але як?

Мало хто перейнявся твором, узяв до уваги те, задля чого  писався твір. Адже можна сміливо сказати, що й дотепер актуальні в Україні слова:

– І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки проклянетесь
Своїми синами!

Або й ще класичніші: «Раби, підніжки, грязь Москви…»

Хоча це стосується не всіх. Є, скажімо, сини, які пишаються своїми батьками, а батьки – ними. Наприклад, Андрій Деркач та його татусь. Прізвище це нині на слуху: колоритне, містке, вбивче. Особливо після загадкових «суїцидів» Кирпи й Кравченка, а відтак, коли Ющенко-президент випускав на Майдані голубів, з-поміж його почету засвітився був Леонід Деркач. І тепер не знаєш, кому більше вірити – плівкам Мельниченка, чи Вікторові Андрійовичу, який запевняв український народ, що бандити сидітимуть у тюрмах, а ті плівки, вочевидь, викривають Л.Деркача як співучасника вбивства Георгія Гонґадзе. Коло замкнулося. Віктор Ющенко – заручник брехні.

Та йдеться про інше. Хто насправді тримає державне берило в Україні, маніпулює владою… Президент, уряд, Верховна Рада? Та ні! Вимальовуються зовсім інші силуети… Та дозволимо собі трохи історії.

У часи дешевої вареної ковбаси в закритому від шпигунів Дніпропетровську звела доля двох Леонідів – Кучму і Деркача. Обоє, зрозуміло, рябоє, себто вийшли з народу, вірно служили «розуму, честі і совісті епохи», за що були помічені там, нагорі, вибилися в люди, на дозвіллі під акомпанемент гітари Кучми пили гірку, згадували ті лихі часи, коли не мали навіть що взути, тепер, бач, обидва, вже не якісь там зачухані селюки, а дипломовані інженери Південмашу. Данилович після третьої чарки відкладав свою улюблену гітару і брав на коліна малого Деркача: «Андрюша, хороший мальчік, у папку пайдьош».

А «папку» тим часом завербували в КГБ і Леонід Деркач «усєрдно бділ» найгуманніший лад у світі. На щастя, не вберіг, однак встиг Андрія, свого синочка, вже, коли валився Союз, влаштувати на навчання до Москви, де той 1993 року закінчив Академію Міністерства безпеки Росії.

Колись, за Османів, не один зачарований Іван став яничаром, а за Росії і поготів. Отже, зрозуміло, ким повернувся з Москви Деркач-молодший. Як дізнаємося з сайту oligarh.net (подаю мовою оригіналу): «…Один из высокопоставленных сотрудников российских спецслужб утверждал, что дипломная работа А. Деркача в Академии МБ по организации и проведению встреч с негласной агентурой стала основой соответствующей ведомственной инструкции ФСБ, введенной в действие в период директорства В. Путина».

Як бачимо, там Андрій Деркач задніх не пас і, не хотілося б вірити, приїхав резидентом до України з певними дорученнями чужої держави. Тут тим часом шило поміняли на мило, себто замість Кравчука на президента обрали Кучму, відповідно Данилович призначає на посаду першого заступника СБУ свою людину – Л. Деркача, не образив (а мо’ звеліли з Москви) і того малого, що його колись гоцав на колінах. А. Деркач обійняв посаду заступника керівника Контрольної служби Президента України. Треба додати, що 1994 року Деркач-молодший був одним з керівників виборчого штабу Л.Кучми і, за деякою інформацією, курував питання взаємодії з кремлівським керівництвом та низкою російських бізнесменів.

Тоді Данилович ще не написав своїх розмірковувань «Україна не Росія», Суркіса і Єляшкевича обзивав «жидёнышами» і гадки не мав, що незабаром його одиначка Лєночка сама народить жиденя. Тоді Кучма з Деркачами стягали до Києва всю дніпропетровську рать, замість проголосити Дніпропетровськ столицею України. Тепер Київ, уже забабраний і «донецькими», втратив ту привабливість міста, що височіє над Дніпром.

Деркачі, звісно, не засиджувалися довго на одних і тих самих посадах і не отримували лише заробітну плату, а блискавично просувалися по службі та сколотили безліч приватних підприємств. Л.Деркач спершу очолював Державну митну службу України, потім - СБУ. Деркач-молодший встиг попрацювати і в СБУ, і в Адміністрації Президента, і в Кабміні. Тоді, на думку низки аналітиків та близьких до Євгена Марчука ЗМІ, в сім’ї Деркачів склалися тісні стосунки з горезвісним Вадимом Рабиновичем, якого, мов останнього пса, вигнали з України.

Власне, пише газета «День», А. Деркач захищав тут інтереси Рабиновича, курував його медіа-проекти, був причетний до нафтових оборудок останнього. Також Деркачі разом з Рабиновичем просунули низку російських підприємців в Україні. Зокрема, саме вони разом з харківським Укрсиббанком протягли на Миколаївський глиноземний завод «Сибірський алюміній». Крім цього, Деркачі мають певні зв’язки з А. Чубайсом і О. Дерипаскою. Ті ж таки близькі до Марчука джерела повідомляють, що Деркач-молодший має зацікавлення до торгівлі зброєю, фармакологією, нафтою.

Дехто з аналітиків вважає, що на ринку озброєння його інтереси перетнулися з Є. Марчуком. Це потягло за собою низку скандалів і обмінів компроматами. П’ять років тому Верховна Рада прийняла звернення до Генпрокуратури України, СБУ і Державної податкової адміністрації з вимогою перевірити надруковану в ЗМІ інформацію про причетність секретаря РНБОУ Є. Марчука, колишнього голови СБУ Л. Деркача і народного депутата А. Деркача до незаконної торгівлі зброєю.

На те Є. Марчук, зокрема, відгукнувся: «Я особисто дуже серйозно заважаю сімейству Деркачів, які вже тепер у парламенті, і заважаю їхнім брудним, таємним, незаконним махінаціям, що завдають величезних збитків державі»,  на суму 6–7 мільярдів гривень. Ще тоді Є. Марчук заявив про тіньові схеми на залізниці, що їх провадив А. Деркач. Перевірка виявила, що півтора мільярда гривень з цієї галузі народного господарства йшли на рахунки комерційних структур. Є. Марчук також зазначив: «Коли генеральний директор Укрзалізниці Георгій Кирпа блокував ці схеми за допомогою РНБОУ, проти нього в «Кіевском телеграфе» одразу з’явилася серія публікацій про те, який він злодій». Є. Марчук також запевняє, що Г. Кирпа звернувся до нього по допомогу, скаржачись на наїзди і погрози, через які він мусив був забрати з Києва дружину з родичами і ховати їх далеко від столиці.

Схоже, якщо Деркачу-старшому заважав Георгій Гонґадзе, то Деркачу-молодшому – Кирпа. Та позаяк, як бачимо, Деркачів більше цікавлять гроші, ніж люди, то повернімося до купюр і мідяків. Як А. Деркач їх заробляє, мало хто знає, а куди їх вкладає - відомо. Зокрема, він має власний політичний проект з промовистою назвою «В Європу – разом з Росією», є головою виконкому Всесвітнього конгресу російської преси і співголовою благодійного Фонду «Наше майбутнє».

Деркач-молодший активно захищає і вкладає кошти в російськомовні ЗМІ в Україні, підтримує тісні контакти з промосковськими попами, щедро жертвує на спільні з УКП МП акції та завзято позиціонує себе як найбільший проросійський політик в Україні. Власне, коли в лютому 2004 року В. Путін побував в Україні і відвідав Києво-Печерську лавру, Деркач-молодший був єдиним українським політиком, який брав участь у тривалому келійному чаюванні Путіна та митрополита Володимира. Про що вони там говорили – відомо лише учасникам «таємної вечері».

З професійних чекістських уподобань А. Деркача як проросійського політика впадає у вічі цікава деталь. Андрій Леонідович налагодив тісні зв’язки з низкою провідних організацій української діаспори, передусім у країнах СНД та Балтії. Разом з нардепом з Галичини Ігорем Осташем він мусує законопроект «Про правовий статус закордонних українців». Підтримує контакти з головою Держради Куби Ф. Кастро, президентом Азербайджану І. Алієвим, низкою депутатів німецького бундестагу та, безумовно, російської Думи, сприяє ідеї створення на противагу НАТО так званого континентального блоку, до якого входили б РФ, ФРН, Україна. Одне слово, Деркач-молодший працює конкретно по всьому периметру на догоду Росії.

Це не дивно, бо під час касетного скандалу Кремль наполегливо сватав А. Деркача на посаду керівника МЗС, але комбінація не вдалася лише завдяки тому, що він не захотів розлучатися з надійним нардепівським мандатом. І пригадався мені наразі… Володимир Скачко. Колись прислали були до нас, у редакцію київської газети «Молода гвардія», з комсомолу цього вискочку на посаду зав. відділу листів. Тепер В. Скачко походжає в метрах української журналістики, на догоду Деркачеві-молодшому редагує його газету «Кіевскій телеграфъ»...

…Пам’ятаєте пісню: «Ленин… Комсомол и весна»? Перш ніж закінчити про Деркача-молодшого, не можу не згадати й недавній з’їзд Соціалістичної партії України, на якому оголосили список кандидатів у нардепи. Потішили три прізвища: Луценко, Деркач і Мельниченко. Базіка-міністр, у минулому комсомольський функціонер, Юрій Луценко, нарешті, проявив своє справжнє нутро, коли до трибуни вийшов майор Мельниченко і схвильовано сказав: «…У ту банду [Кучми] входили Литвин, Деркач, Кравченко, Азаров, Волков… Якби не Леонід Деркач, то Мороз 1999 року був би Президентом». Ю. Луценко не витримав, зірвався з місця і почав захищати Деркача-молодшого: «Андрій зробив свій вибір і показав, що кожен може видавити із себе кучмізм по краплині. Він ризикував своїм життям, коли разом з іншими людьми блокував своєю машиною дорогу Кучмі до Адміністрації Президента».

На тому з’їзді дев’ятим у списку затвердили А. Деркача, Мельниченко відмовився балотуватися, а… Луценка, кажуть, свого часу комісували з армії з діагнозом шизофренія.

У Тараса Бульби, знаємо, було двоє синів… «І ревіли гармати». Тепер лише піна шумкотить на партійних з’їздах, як на бистрій воді!