Діана Петриненко: «КОЛИ НА МАЙДАНІ ТАРАС ЗАСПІВАВ «УКРАЇНУ», Я РОЗПЛАКАЛАСЯ ВІД ХВИЛЮВАННЯ...»

Ім'я народної артистки України Діани Петриненко, володарки рідкісного за красою ліри-кодраматичноео сопрано, добре відоме шанувальникам вокалу не тільки в нашій країні, а й за її межами. За свою багаторічну концертну діяльність співачка об'їздила весь Союз, бувала на гастролях за кордоном, і всюди публіка сприймала її із захопленням. У репертуарі Діани Петриненко були твори українських композиторів, російські й українські народні пісні, арії з опер, які в її виконанні мали у слухачів незмінний успіх. Творчі заслуги артистки відзначено орденом Трудового Червоного Прапора та Державною премією ім. Т.Г.Шевченка. Недавно співачка відсвяткувала своє 75-річчя і до її нагород додалася ще одна — орден Княгині Ольги ІІІ-го ступеня. Та, чесно кажучи, ювілейна цифра 75 зовсім не пасує пані Діані: вона молода душею, енергійна, тендітна, чарівна і сповнена оптимізму.

—  Діано Гнатівно, ви часто згадуєте дитинство? Яким воно у вас було?
— Часто. Дитинство завжди здається щасливим. Хоча у мене воно припало на тяжкий довоєнний час, це було справді щасливе, босоноге дитинство. Тоді на Полтавщині почали створювати комуни, ось ми і жили в такій комуні, доки її не розігнали. Коли трохи підросла, разом з іншими    дітьми    пасла корів. Досі пам'ятаю дивовижну красу літніх світанків, спів птахів, пахощі квітучої луки, задоволене мукання корів, які, повертаючись з пасовища, піднімали хмари куряви. І як хлопчаки-пастухи за допомогу в завертанні стада вимагали від мене пісню. І я співала, що вони просили.
—  Так ось звідки у вас любов до співу...
—  Я співала,  скільки себе пам'ятаю. У ранньому дитинстві для  мене найзагадковішою річчю була чорна «тарілка» на стіні — дуже хотілося розкрутити її і подивитися, хто ж там сидить і так гарно співає. Я могла годинами слухати по радіо Оксану Петрусенко, Зою Гайдай, Івана   Паторжинського. Мабуть, тому й сама одразу почала співати дорослим голосом. Щоправда, була дуже сором'язливою. Коли приходили гості й мене просили заспівати, то я співала, сховавшись за шафу.
— У вас у сім'ї любили пісню?
—  Не тільки любили, а й уміли співати. У батька, мами, бабусі, брата і сестри були чудові голоси. Як заспівають — заслухаєшся, серце завмирає від захвату. Справжній хор, де кожний співак веде свою голосову партію.
— Діана — досить не-звичне    ім'я    як   для сільської дівчини. Хто вас так назвав?
—  Приїжджий уповноважений.
_ ?!
—  Так вийшло. Коли я з'явилася на світ, у комуну приїхав уповноважений з Харкова,  який порадив: «Назвіть дівчинку Діаною». Батькам ім'я сподобалося, так мене й записали. А сестру, яка народилася пізніше, це вже я запропонувала назвати Ларисою, на честь героїні «Безприданниці». Загалом в історії з пошуками мого імені, схоже,  був якийсь таємний знак долі, бо заміж я вийшла за людину теж з незвичним ім'ям — Гаррінальд. Так назвала його мати, вчителька за фахом, яка прочитала колись однойменну поему. Щоправда, він ніколи не згадував свого повного імені, називав себе Гариком. Свого сина ми без особливих роздумів нарекли Тарасом, бо народився він 10 березня.
—  А де ви познайомилися з чоловіком?
— У Києві, в музичному училищі імені Глієра, де ми обоє навчались. Я — на вокальному відділенні, він — по класу кларнета. Час був голодний, післявоєнний. На війні загинув мій батько — розстріляли німці за втечу з полону. А Гарик був круглою сиротою. Він так зворушливо, так красиво до мене залицявся. Зустрічалися три роки, потім одружилися. Я вже була студенткою консерваторії, а чоловік вступив на факультет журналістики. По закінченні він працював на телебаченні, вів програму «Чиста криниця» про народну творчість.  Коли народився Тарасик, чоловік у всьому допомагав мені, щоб я могла закінчити навчання. Я вступила до аспірантури, захистилася, потім стала виступати з концертами і паралельно викладати в консерваторії. І завжди відчувала підтримку Гарика, який постійно підштовхував мене вперед: змушував брати участь у міжнародних конкурсах, готувати нові програми. Отож своїми успіхами я багато в чому зобов'язана йому, за що безмірно вдячна. Шкода, що чоловік так рано пішов з життя, без нього дуже самотньо, хоча син і піклується про мене.
—  Кажуть, жодний ваш концерт не обходився без «Черевичок» композитора Михайла Вериківського. Це що, пісня-талісман чи з нею   пов'язана   якась історія?
—   Усе   пояснюється дуже просто: жодних загадкових історій.  Коли я почала виступати з капелою бандуристів, у якій співали тільки чоловіки, її керівник вирішив для урізноманітнення підготувати пісню з колоратурою для жіночого  голосу.   Вибір припав на твір Вериківського «Черевички». Ця весела пісня дуже сподобалася слухачам, її постійно просили виконати, тому вона надовго «прописалася» у моєму репертуарі. Якщо ми з Андрієм Совою, відомим читцем, потрапляли в одну концертну бригаду, то часто можна було спостерігати таку картину. До  районного клубу під'їжджає автобус, ми з нього виходимо, а місцева дітлашня кричить:  «Ура, Сова приїхала!». А побачивши мене, додає: «З черевичками!».
—  Кар'єра оперної співачки вас не приваблювала?
—  Я  виконувала головні партії у кількох виставах оперної студії консерваторії: «Царева наречена», «Травіата», «Лісова пісня» та інших. Звичайно ж, мріяла про велику сцену. Спочатку дуже переживала, що не запрошують на роботу в оперний театр, але потім мені сподобалося виступати з сольними концертами. Я співала що хотіла, те, що самій подобалося. У програму включала найсвіжіші твори українських композиторів, російські та українські народні пісні, арії з опер. Тепер я вже залишила концертну діяльність, займаюся тільки викладанням, але ж пісню на пенсію не відправиш. Іноді виступаю на творчих вечорах поетів, письменників, дуже люблю співати на своїй дачі в Халеп'ї. Там така краса, що пісня сама з душі рветься.
—  Хто вам допомагав розкрити свій талант?
—  Мені пощастило зустріти чудового педагога, Марію Іванівну Єгоричеву, яка не тільки навчила мистецтва вокалу, а й сформувала мене як особистість. Вона була інтелігентною, ерудованою людиною,  знала кілька мов і прожила довге життя. Коли я виступала на Міжнародному конкурсі вокалістів у Відні, голова журі, італієць Тіто Скіпа поцікавився, хто мій вчитель. Я назвала ім'я Єгоричевої. Зворушений Скіпа просив передати їй найкращі побажання та своє захоплення, позаяк у моєму виконанні він почув справжнє італійське бельканто. Тепер я стараюся навчити студентів того, що отримала від Марії Іванівни.
—  Як ви ставитеся до своїх вихованців?
—    Вони   такі різні, але я всіх їх пам'ятаю і люблю. Багато хто розлетівся по світу, телефонують   мені   з Хабаровська, Новосибірська, різних міст України. Серед них є і заслужені артисти, й народні. Зі мною студентки діляться такими особистими переживаннями, що не завжди й мамі розкажуть.  Вони дуже віддані мистецтву натури. У мене була студентка з Японії Кіміко Такая, талановита і надзвичайно працелюбна дівчина. Вона вивчила російську й українську мови, пречудово співала. Коли Кіміко вийшла на сцену Будинку вчених у кімоно й проникливе виконала народну пісню «Ой, не світи, місяченьку»,  публіка не могла стримати сліз.
Звичайно, я розумію, що панькаюся зі своїми студентами, що з ними треба бути жорсткішою, але інакше не можу.
—  А Тараса ви суворо виховували?
—  Ні, суворість не потрібна була, він ріс неконфліктною дитиною.  Іноді виникали ситуації,  коли треба було  його трохи посварити, але це краще вдавалося батьку. Він мав на Тараса дуже сильний вплив. Загалом, син був ліричною дитиною:  мелодії духового оркестру могли довести  його до сліз, у п'ятирічному віці він бігав по подвір'ю і співав «Царицю ночі» в колоратурі. Щоправда, це не завадило йому вчинити те, про що він шкодує й донині. Сину спала на думку ідея прикрасити кішку сережками, ось він і почав проколювати їй дірочки у вухах. Бідна тварина кричала не своїм голосом і дряпалася, тому вдалося повісити тільки одну сережку. Потім кішка вирвалася на волю, на прощання добряче подряпавши Тараса. Це був єдиний такий випадок, взагалі, він сильно переживав, коли ненавмисне робив шкоду. — Коли почалося його серйозне захоплення музикою?
—  Чесно кажучи, я не хотіла, щоб Тарас був музикантом. Але педагоги розгледіли в ньому здібності й порадили віддати дитину в музичну школу. Він займався спочатку на фортепіанному відділенні, потім на хормейстерському. Я довго не знала, що син  ще й співає,  пише вірші: він це старанно приховував.  Тепер слухаю його пісні і по шкірі мурахи   бігають  —   гарно співає. А коли стояла на Майдані й Тарас заспівав «Україну» — розплакалася від хвилювання й урочистості моменту. Шкода, що батько не дожив до цього дня і не може порадіти за Україну та за свого сина.
—  Діано Гнатівно, у вашому яскравому, насиченому житті бували й тяжкі часи. Що допомагає вам зберігати оптимізм?
—  Не знаю, у мене немає готового рецепту. Усе життя я просто співала і намагалася через пісню передати радість, що жила в моїй душі. Люблю людей, люблю радіти маленьким і великим перемогам своїх студентів, успіхам рідних і друзів. Та іноді мій оптимізм трохи згасає, адже за гороскопом я Водолій, а він — натура мінлива. Тоді ховаюся від усіх на дачі й там набираюся сил. До речі, недавно натрапила на цікаву характеристику людей цього знаку зодіаку: «Водолії сидять на веселці й гойдають ніжками. Земне життя вони сприймають як належне і дивляться на нього крізь рожеві окуляри».
— Це схоже на вас?
—  Не зовсім,  рожеві окуляри — не про мене. Однак веселку я люблю.