Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Бомба проти бункерів

Для боротьби з терористами в Афганістані американці використовують спеціальну бомбу BGU-28 Deep Throut. Вона була спроектована для війни в Перській затоці ще в 1990 році. Тоді іракці побудували безліч підземних бетонних бункерів, зруйнувати які звичайними бомбами й ракетами було дуже важко. Потім бомбу застосували в Югославії проти авіаційних ангарів, які могли витримати атомний вибух. Пізніше «Глибока глотка»  з лазерною системою наведення пройшла нове бойове хрещення в Афганістані.

Важить бомба 2131,8 кг.   Кінетичної енергії й міцності корпусу бомби досить, щоб проникнути в скелястий ґрунт на глибину до 30 м, де вибухає бойовий заряд. Бомба наводиться на ціль по підсвічуванню променем лазера з літака або з землі. Бомба має довжину 5,8 метра й бажано, щоб у ґрунт вона входила під кутом 90 градусів, інакше корпус може переломитися в момент удару.

Бомбу доставляє до цілі винищувач-бомбардувальник F-15E. Кілька таких бомб може нести й стратегічний бомбардувальник В-52.

Установлені в носі літака-носія чотири чутливих елементи системи наведення фіксують пляму лазерного підсвічування на землі й дають команду на підготовку бомби до скидання. Бортовий комп’ютер обчислює момент скидання бомби. У розрахунковій точці простору бомба відділяється від літака й іде на ціль.

“Глибока глотка» має невеликі крила і може планувати до землі до 30 км. 

Відбиті від земної поверхні лазерні промені утворюють свого роду невидимий для людського ока «кошик», у який повинна потрапити бомба. Поверхні оперення бомби коригують траєкторію її падіння так, щоб носова частина постійно була спрямована на центр лазерної плями на цілі. Звичайно за опорну точку береться вхід у бункер, розташування й примітні особливості якого стають відомими заздалегідь завдяки діям розвідувальних груп або шпигунської агентури. 

Після удару об землю спрацьовує спеціальний підривний пристрій, що забезпечує затримку вибуху до проникнення в ґрунт.  Скелястий ґрунт дуже добре передає енергію вибуху й руйнування можуть бути катастрофічними, що підтвердило застосування бомби в Афганістані.

Американці з великим успіхом застосували дві перші бомби в останню ніч операції «Буря в пустелі». Розробити нову бомбу змусив брак зброї для руйнування бункерів. У серпні 1990 року американці почали детальне планування наступальної повітряної війни проти Іраку. Планувальники операцій почали намічати цілі для ударів з повітря. Вони знали про побудову сильно укріплених підземних бункерів, у яких розміщалися центри командування й керування. Пробити стельове перекриття бункерів у той час не могла жодна існуюча бомба зі звичайним зарядом. На одній ділянці над бункерами іракці навіть посадили пахучі троянди.

Штабісти звернулися по допомогу у «Відділення авіаційного озброєння», що розташовується на авіабазі Еглін у штаті Флорида. Група під командуванням майора Річарда Уайта взялася за вирішення дуже складної проблеми. Інженер Уеймортс, розробив концепцію супербомби.

Без зволікань почалися проектні роботи. Необхідно було створити нову бойову частину й дуже міцний корпус супербомби. Вона повинна бути важкою, але в межах бойового навантаження літаків F-111F та F-15E.  Діаметр бомби не можна було робити більшим діаметра існуючих бомб, інакше буде неможливо  підвісити її під крило. Корпус бомби повинен був нагадувати довгу пляшку з вузьким і довгим горлечком, через яке у внутрішню порожнину треба було залити розплавлену вибухову речовину. Звідси й виникла  кодова назва бомби — «Глибока глотка».

Потім виникли проблеми виробництва й налагодження систем. Необхідно було відкувати спеціальну заготовку, а потім виконати токарні роботи, на що у звичайних умовах пішли б місяці, а роботу необхідно було завершити протягом декількох днів. Положення здавалося безвихідним.

Про проблему довідався один пенсіонер, який раніше служив у військовій поліції. Він згадав, що на одній з баз у штаті Пенсільванія валяються  стволи гаубиць калібру 203 міліметра. Вони виготовлялися із загартованої сталі того ж сорту, що був передбачений проектом супербомби. 1  лютого 1991 року один із старих, покритих іржею гарматних стволів був доставлений в армійський арсенал «Уотервліт», де його обточили до запроектованої форми. Пізніше були обточені ще 33 стволи.

Перший корпус застосували для проведення досліду. Необхідно було довести, що супербомба виправдає надії. Корпус установили на ракетний візок і пустили її по рейках для досягнення розрахункової швидкості співударяння справжньої бомби із землею. Корпус пробив залізобетонну перешкоду товщиною 6,7 метра й пролетів ще майже два кілометри, при цьому на ньому не виявили яких-небудь помітних ушкоджень. Корпус одержав почесне прізвисько «Супер Пенетрейтор». У нього через вузьку «глотку» можна було залити 544 кг вибухівки. Це було те, що треба.

Корпус закопали в землю в вертикальному положенні, і члени інженерної робочої групи почали відрами заливати розплавлену вибухівку у вузьке горло бомби. Звичайно, вони дуже ризикували.

22 лютого 1991 року ВВС зажадали виготовити ще дві бомби для проведення випробувань на базі «Нелліс» у штаті Невада перш, ніж послати пілотів на виконання бойового завдання в Іраку. 

Літак благополучно злетів і скинув бомбу на ціль на полігоні. Результати перевершили всі очікування. Бомба потрапила точно в ціль й пробила у ґрунті діру глибиною 30,5 м, притім пустельний ґрунт майже не поступався бетону. Витягти корпус із діри було неможливо. 

Дві бомби завантажили у військово-транспортний літак С-141 «Старліфтер», і він полетів у Саудівську Аравію. Пілоти були готові завдати удару по бункерах «Таджі-2», з яких американські розвідувальні літаки буквально не зводили очей. Бункери розташовувалися на відстані 27,8 км на північний захід від Багдаду, у зоні дії іракської ППО.

Не менш трьох разів літаки-невидимки F-117 «Найт хоук» скидали керовані бомби на ті бункери, попадали точно в ціль, але знищити не змогли. Один американський генерал пожартував, що «невидимки» перекопують землю в розарії Хусейна. У той же час надходили відомості, що в неприступних бункерах уже розмістилися вищі чини Іраку й, можливо, навіть сам Хусейн.

До наміченої дати припинення бойових дій залишалося не більше 12 годин. Вирішальний удар вирішили завдати 28 лютого. Під крила двох F-111F почали підвішувати бомби. Літак рулив на старт, важко погойдуючись. Досвідчені пілоти злетіли з надзвичайно небезпечним вантажем без пригод і взяли курс на «Таджі-2». 

Пілоти вивели свої важкі літаки точно на «розарій» і почали прицілювання, орієнтуючись на ковпаки вентиляційних шахт бункерів. Принаймні одна із двох скинутих бомб потрапила точно в ціль, проникла в саме серце командного пункту й там через 6 секунд здетонувала. Броньовані двері відсіків були зірвані з петель і із глибокої вирви повалив чорний дим з язиками червонуватого полум’я. Високо в небо полетіли уламки того, що раніше було командним пунктом.

Після війни стало відомо, що кудись зникли багато високопоставлених діячів іракської верхівки. Група американських фахівців, що так успішно за неповний місяць впоралася з поставленим дуже складним завданням,  почала відпрацьовування й шліфування своєї «Глибокої глотки». Військові кореспонденти пишуть, що було виготовлено 161 бомбу. Вони призначені для руйнування найпотужніших укріплень без застосування атомних зарядів. На місці іракського розарію і нині зяє глибока вирва, яка на картах американських військових позначена як «Чорна діра».

Пройшли роки. Іран уже створив завод для виготовлення атомного палива. Виникли підозри, що устаткування може бути використане для створення іранської атомної бомби. Американці почали проектувати нову бомбу, вагою в 15 т, бо «Глотки» вагою трохи більше 2 т для знищення іранського укріплення уже буде недостатньо.

 

Володимир РЕПАЛО, авіаційний інженер, конструктор

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com