Кому потрібен чемпіонат СНД?

Наші північні сусіди від початку зародження у них державності були одержимі екстенсивними процесами у всіх галузях людської життєдіяльності. Спочатку це були суто сільськогосподарські способи розвитку: вирубав ліс, спалив — на попелищі виріс гарний врожай. 2-3 роки експлуатації і час рухатися далі. Потім цей рух набув ознак військового упокорення сусідів і експлуатації вже готових захоплених господарських механізмів. Перехід до епохи розробки корисних копалин змусив експансіоністів шукати їх не лише на власній території, а розробляти перш за все захоплені. Так Україна втратила великі поклади газу, нафти і вугілля, які тривалий час спустошувалися на користь СРСР.

Так само інтенсивно розроблялися наші чорноземи, які теж були інтегровані в союзні агрокомплекси. Тож хімізація та меліорація, яка погубила природу України, теж була нав’язана з імперського центру з метою «покращення експлуатації колонії».

Союз розпався, так і не добивши Україну. 

Але сусіднім і доморощеним інтеграторам все не йметься. Наші олігархи не хочуть поєднувати свої потужності з російськими, бо лячно за наслідки. А от у футбол можна погратися — це ж ні до чого не зобов’язує. Всього лише гра...

От і клюнули на чергову російську інтеграційну приманку у вигляді проекту провести об’єднаний футбольний чемпіонат країн СНД.

Ініціатором став російський Газпром на чолі з паном Міллером. Запідозрити в персоні Міллера прихованого фаната не просто важко — неможливо. У те, що ця людина добровільно вкладатиме гроші у заздалегідь провальний фінансовий проект повірити також неможливо.

Тому цілком зрозуміло, що за спиною Газпрому стоять очільники Росії, які і керують усіма інтеграційними проектами на пострадянському просторі. Митний союз зі спробою створити там наднаціональні органи керівництва поступово перетворюється на фікцію. Але ж тему «створення нового Союзу» треба щодня підігрівати з метою «окучування»  електорату. Тому «видатні» вчені-геополітики, одержимі власною величчю у бідній країні, підкинули таку ідею керівництву України і Росії.

І почався розігрів у пресі і на ТБ. З’явилися притягнені за вуха «спогади» про «напругу і безкомпромісність» чемпіонату СРСР з футболу.

Нині мало хто знає, що чемпіонат СРСР був не таким цікавим явищем, як його подають нині. Варто сказати про неприкриту протекцію союзного керівництва в Москві групі московських футбольних клубів, серед яких виділили «Спартак», як улюблену команду генсеків. Щонайменше двічі цей клуб ставав чемпіоном завдяки прихильності суддів. Методика призначення пенальті на користь московських команд теж була досить прозорою. Існував цілий список прихильних до московських клубів суддів, яких возили з міста в місто з метою збору очок. У разі негативного для столичних команд перебігу подій на полі, просто призначали «спірний» пенальті на користь гостей. Звичайно, українське керівництво теж не сиділо склавши руки. Існувала своєрідна солідарність українських клубів, які «допомагали» один одному вигравати, залишатися у вищій лізі і навіть ставати чемпіонам.  А знаменита «виїздна модель» Лобановського, а числені договірні матчі? Говорити про цікавий і безкомпромісний футбол можна було лише, коли на поле виходили суперклуби «Динамо» Київ і «Спартак» Москва. Битва цих гігантів за кількість чемпіонських титулів була спартаківцями  програна, а спроби штучно витягнути першопрестольну команду на вершину, зрештою, призвели до збурення середовища фанів, а потім і суспільства. Така несправедливість до українських команд і їх київського флагмана, разом з відсутністю товарів широкого вжитку, і призвела до розпаду СРСР. Болільники, які пам’ятають радянський футбол, однозначно завважать, що, окрім змагання, там таємно була присутня ідеологічна складова — бажання зробити московські клуби «вічними» чемпіонами. І вона не спрацювала: периферійний, неімперський клуб міцно осідлав футбольний Олімп і так своєрідно підготував український електорат до 1 грудня 1991 року. Завважимо, що останні матчі напівзруйнованого СРСР «Динамо» проводило у... жовто-блакитній формі, що викликало на трибунах шалений грім задоволення. Розгром ЦСКА у Києві і 13-й чемпіонський титул «Динамо» у 1990 став остаточною крапкою у протистоянні. Відродити ту напругу сьогодні просто неможливо. І не треба тішити себе ілюзіями, що люди підуть на матчі об’єднаного чемпіонату. Змінилися не лише геополітичні обставини, змінилися покоління уболівальників, болільницькі традиції, пріоритетність матчів, зрештою сам національний склад учасників футбольних першостей і перелік футбольних спонсорів. Не можна увійти в одну і ту саму річку двічі...

Нинішній український чемпіонат з футболу поступово наближається до кращих чемпіонатів країн Західної Європи. Красені-стадіони у 5 містах україни навіть на внутрішні матчі збирають по 20 тисяч вболівальників. Цим не можуть похвалитися росіяни.

А головне, чи виявить інтерес до матчу «Динамо»—«Анжі» («Рубін», «Терек») наш глядач? Чи не нудно йому буде спостерігати одноворотнє побиття «Спартака» «Шахтарем» у Донецьку?  Чи зацікавить його боротьба за лідерство між «Зенітом» і ЦСКА? Більшість наших вболівальників залишаться до цього глибоко байдужими. Це ми можемо спостерігати на каналі «Хокей», де битви російських грандів не викликають особливого інтересу, а посередній виступ «Донбасу» (з двома «с» у кінці слова) навіть у себе вдома не збирає аншлагів. Одним словом: там нас не чекають... 

Або інше. Чи не допомагатимуть одне одному українські та російські клуби у боротьбі за чемпіонство СНД? Те, що політика обов’язково втрутиться у футбольне протистояння — це однозначно. Українським олігархам не складе труднощів одного сезона зробити ставку на прохідний до «золота» «Шахтар» чи «Металіст». Іншим разом допоможуть «Динамо». Те саме робитимуть і російські олігархи, для яких теж «своя овчинка ближча до тіла».

Здається, набагато безкомпроміснішим є внутрішні «розборки» українських грандів в українському чемпіонаті. У нас безліч цікавих матчів: «Металіст»—«Шахтар», «Дніпро»—«Динамо», «Карпати»—«Чорноморець», «Динамо»—«Шахтар». Хіба цього мало? А щоб збільшити глядацьку аудиторію, треба чесно судити матчі, а не так, як це було минулого року під час принципового протистояння «Динамо» з «Шахтарем», коли суддя за новітньою «технологією підсудок» витягнув гірняків на золотий щабель.

І ще одне. Наш футбол міцно тримається на великих колективах постійних фанів-уболівальників, які, попри певні ексцеси, створюють на стадіонах напругу протистояння, женуть футболістів в атаку і стимулюють безкомпромісність перебігу матчів. Хто сказав, що це доволі патріотичне середовища фанів не бойкотуватиме нову іграшку олігархів і сусідніх псевдогеополітиків?

Середовище фанів уже давно інтегроване у велику політику. Щоб переконатися у цьому варто переглянути їх активну позицію у питаннях захисту української мови, акції «Бандера — наш герой!», «Свободу Павліченкам!» тощо. Міцна і однодумна фанатська спільнота може прийняти однозначне рі­шення про бойкот «чемпіонату» СНД і інтрига відразу вмре разом з престижем футбольного дійства. Хіба що... наганятимуть на трибуни «кадетів» або солдатів. Хто це може заперечити?

Отож, некомпетентне підігрування геополітичним амбіціям Росії у футбольній сфері окремих очільників українського футболу і псевдоромантична ностальгія старшого покоління — явно недостатня причина ставити хрест на розвитку українського футболу.