СПАДОК СИВОГО НЕСТОРА

На наше переконання, треба мати неабиякий талант зі знаком мінус, аби зробити з історії нестерпно занудну, з дозволу сказати, науку, якої пересічний громадянин уже генетично не сприймає. Особливо це стосується підростаючого покоління. Насправді ж класики фентезі і детективу мали б відпочивати: правдива історія, не скалічена, не кастрована дипломованими «професіоналами» — то щось із чимось!

Ну от вам, лежить на поверхні вже скільки віків: про існування землі, яка зараз називається Україною, і народу, що її заселяв, знали ще древні греки. Вони взагалі багато чого знали і вміли. Вигадали Гомера, алфавіт для нього, роздовбали, точніше, цитуючи Котляревського, «зробили купу гною» з нездоланної могутньої Трої, а головне — винайшли демократію. Тобто — розумні, потужні, хоробрі, відчайдушні… що ще треба, аби підкорити ту країну, яку вони називали Ойкуменою? Це де ми зараз живемо.

Нічого не треба, крім бажання. Тоді чому вони, оті греки зі своїми Ахіллами, Тезеями та Геркулесами далі Понту Кімерійського (так вони називали Керченську протоку) не потикалися? Торгували з місцевими, але виключно у чітко визначених місцях на узбережжі. Дивно?

Або ось вам: древній Рим! Вигадали латину, котра пережила всіх римських імператорів і саму державу, зробили історію наукою (але книги того ж Геродота й досі читаються, як детективи Агати Крісті), нарешті «покращили» грецьку демократію, вигадавши Сенат, і, врешті решт, створили величезну імперію, що покривала всю Західну та Центральну Європу, включно з британськими островами, а також азійське і африканське Середземномор’я. Зловісний поступ римських легіонів викликав жах у їхніх нечисленних супротивників.

Але, але, але… навіть підкоривши, не стільки силою, скільки хитрістю і золотом згаданих нами на початку цього розслідування даків і їхніх придунайських союзників, Великий Рим не наважився переправити свої легіони через Тірас, на землі легендарної Ойкумени. І недаремно!.. але про це дещо пізніше.

А тепер — запитання на засипку науковим авторитетам. Даймо спокій персам, котрі поткнулися воювати зі скіфами… будемо вважати це породженням буйної фантазії вищезгаданого Геродота. Ну розігналися, бідолахи, ну заскочили на невідомі для них землі, їм несподівано «місцеві» влиндили так, що мало не здалося — і більше ніхто тут персидського базару не розводив. Але ж і давня Греція, і древній Рим, на відміну від усяких там «осіб азійської національності», знали, що там діється — і за Тірасом, і за Понтом Кімерійським і на обох берегах Борисфену, себто Дніпра. Знали — і не потикалися.

Чому? А тому, що на відміну від різних там наших сивих несторів та їхніх спадкоємців, не лише знали, а й чітко усвідомлювали: там, на землях Ойкумени живуть споконвіку не якісь там напівдикі кочові племена. Це земля сильного, могутнього народу, об’єднаного в державу зі своїми кордонами, законами, владою тощо. І ця держава у змозі дати гідну відсіч навіть самозакоханому Риму.

Власне, у V столітті після Різдва Христова так і сталося. Чи то розвідка підвела, чи міжнародна ситуація підпирала, але римляни наважилися стати на прю з гуннами (одна з самоназв наших предків). В результаті — дуже невдовзі, одного «прекрасного» дня римляни побачили «отих варварів» спочатку біля воріт Священного Міста, а дня наступного — і у себе під вікнами. І хто зна, якби не передчасна смерть легендарного ватага гуннів Аттіли, то цілком можливо, що сьогодні на Апеннінському півострові державною мовою була би українська.

Власне — це не ми вигадали. Про те ще в 70-х роках минулого століття блискуче написав у своєму романі «Меч Арея» незрівнянний Іван Білик. Недаремно компартійна еліта СРСР перелякалася цієї книги більше, ніж гіпотетичного десанту дивізії УПА в Кремль. На болюче наступили! Слово честі. Якби Іван Білик, скажімо, написав (чистісіньку правду, до речі!), що серед предків В.І.Ульянова по лінії матері були шведські та галицькі євреї — і то б не було такого хамішуцеру.

Але відважний письменник мав геніального попередника — Вікентія Хвойку, етнічного чеха і фактичного творця, точніше реставратора найдавнішої історії України. Це Хвойка розкопав те, що потім одержало спотворену офіційною наукою назву «Трипільська культура». Коротке пояснення: про те, що історія української державності сягає за багато не те що віків, а тисячоліть до строку, визначеного Нестором у його, з дозволу сказати, літописах, знали не лише давні римляни і греки. Власне ґрунтовну фальсифікацію справжньої історії України Нестор у своєму 1116-му році лише започаткував. Далі до справи взявся Великий Князь Московський Іван Васильович, котрий Грозний (1530-1584). За його наказом усі старожитні літописи та рукописні хроніки були конфісковані з монастирських бібліотек та у пересічних освічених московітів і звезені до Кремля, де Государ із воістину більшовицьким підходом до справи вчинив «редакторську правку, а також скорочення непотрібних повторів». Книги звозили возами і навіть обозами. Після «редагування» з-під шкодливих рученяток Івана Четвертого вийшло п’ять чи шість книжечок середнього формату, затверджених у якості офіційної історії Великого Князівства Московського та основи для майбутніх шкільних підручників, наукових монографій і дисертацій. Решту, оті тисячі безцінних пам’яток — спалили.

Іван Грозний, як відомо, був останнім із роду Рюриковичів. Проте і Романови теж свою баньочку на дьоготь додали. Імператор Петро — великий алкоголік, сифілітик і за всіма ознаками «хворий на голову» — провів аналогічну операцію у бібліотеках «возз’єднаної» його татусем Олексієм з Московією Лівобережної Малоросії. Крамольні книги нікуди не везли. Їх спалили разом із книгозбірнями, як от унікальну бібліотеку Києво-Печерської Лаври. Це був удар, рівний втраті державної незалежності. До речі, щось аналогічне проробили на початку 20-х років минулого століття комсомольці Запоріжжя. Вони звезли на центральну вулицю всі (!!!) без винятку книги з державних і приватних бібліотек, видані до 07.11.1917 р. Штабель заввишки в 2,5 метри простягся на кількасот метрів. «Старорежимну культуру» облили гасом і підпалили. Книги горіли кільканадцять годин. І весь цей час духові оркестри натхненних комсомольських вандалів, змінюючи один одного, грали «Інтернаціонал». От уже справді — «славних прадідів великих правнуки погані».

Але ми дещо відволіклись. Отже — Іван Грозний відредагував крамолу і канонізував витвір Нестора. «Петруша» зачистив територію Імперії від небажаної інформації. Карамзін, згідно з цінними вказівками, що надійшли з Зимового палацу, уклав «Історію держави російської», в якій історичної правди було не більше, ніж розчинів дорогоцінних металів у стоках сучасної міської каналізації. Офіційна наука взяла на себе роль в’язничних надзирателів. Будь-яке відхилення від найвищого трактування каралось, як державна зрада.

І тут — наприкінці ХІХ століття розслабились, втратили пильність. І якийсь там інородець, нехай навіть свій брат-чех, у прямому розумінні розкопує те, що так старанно прикопувалося від року 1116-го.

Слід віддати належне російській імперській, а за нею і радянській історичній науці. Вони винайшли геніальну підміну понять. Мовляв, не було ніяких прадавніх українських держав! Ані Трипільської, ані Кімерійської, ані держави Аттіли, ані інших, ще не викопаних археологами. Були культури — Черняхівська, Трипільська, ще якісь там із назвами, прив’язаними до місця знахідки. І все! А так — щоб ви знали — «єсть пошла русская земля» від того року 853-го, на котрий сам Нестор вказав! Читайте його «Повість минулих літ»!

Важко навіть сказати, скільки разів перевидавались у Радянському Союзі і «Повість» Нестора, і карамзінська «Історія держави російської». А скільки дисертацій було захищено, а скільки кар’єр вибудувано і скільки людських доль при тому знищено!.. Але для нас найсумніше не це. Не всякі там сфальсифіковані «минулі літа». І навіть не те, що більшовицька офіціозна історія України лізе знову не тільки в вікна, а й через настіж розчинені двері. Найсумніше те, що ми з успіхом успадкували так звану похвальну байдужість до нашого минулого.

Маленький приклад: свої перші археологічні розкопи Вікентій Хвойка зробив у Києві в районі Протасового яру на Солом’янці. Там справді був яр, з якого від середини ХІХ століття глину почали брати не хату підмазати, а для промислового виробництва цегли. І розкопали принагідно весь набір, як кажуть археологи, «культурних шарів» — від часів нашестя Батия і аж до пізнього неоліту. Прикинули, скільки насправді років нашому Києву-місту? Нехай Рим сяде на березі свого Тібру, умиється і заплаче. А Москва — з досади плюне в Яузу.

Пройшло ще 50 років і розпорядженням — ми не перебільшуємо — головного управління комунального господарства Київського міськвиконкому Протасів яр разом із безцінними розкопаними і ще не розкопаними знахідками був засипаний. Зрівняли з землею. Спитаєте, навіщо? Для розширення Байкового цвинтарю. Отак.

Ще 50 років пройшло — і що у нас на місці, котре будь-який цивілізований народ оголосив би Національною святинею? Правильно, гірськолижна база. Для тих, кому ліньки їхати до Куршавелю. І черговий мікрорайон елітарних висоток.

Тарас Шевченко колись обурювався тим фактом, що «на Січі мудрий німець картопельку садить». А тут не німець, а своя ж братва. В наше минуле залізобетонні палі заганяє. Культуримо, панове-браття, культуримо!..

І ще: окрім Протасового яру і Трипілля Вікентій Хвойка розкопував Білгородку, зараз це село у Києво-Святошинському районі. А десь на межі епох, себто дві тисячі років тому, там височіли мури і храми міста Білгород, що не поступалося абсолютній більшості тодішніх європейських столиць. Вважалося, що Білгород-Білгородку заснували готи, обмежений контингент балтійських слов’ян, якраз слов’ян, що важливо, який десь у цей час заселив територію від гирла Вісли до Волині, звідтам уздовж Прип’яті до Чорнобиля і по Дніпру вниз аж до Чорного моря. Цю державу, саме державу, а не колонію остготи назвали Ойумою. Помітили — перегукується з давньогрецькою Ойкуменою. До цього чину готів подвинули прадавні легенди про прекрасну країну їхніх предків Ойуму, котра начебто лежить на південь від волинських боліт і простягається аж до теплого моря.

Готів десь у третьому-четвертому століттях нашої ери потіснили на захід — за Тірас — гунни, котрих Іван Білик та багато сучасних незалежних дослідників вважають часткою отого великого народу, про існування якого вперше заговорив Вікентій Хвойка. Але то окрема тема, а нас цікавить Білгород.

До розкопів Хвойки вважалося, що це місто виникло десь у столітті восьмому-дев’ятому, ближче до часів Аскольда і Діра. Так, власне, стверджував Нестор. Потім згадали про готів і приписали це їм. Проте офіційна наука продовжувала наполягати на версії Нестора.

Перші ж пробні розкопи валу, на якому й досі, через 770 років після падіння міста залишилися рештки потужних оборонних укріплень, вразили не лише Вікентія Хвойку, а й усіх незашорених «усталеними» догмами істориків. З’ясувалося, що височенні — 20 метрів в основі і 10-15 заввишки земляні вали, на яких у свою чергу стояли стіни і башти Білгородської фортеці, не є природними утвореннями. Вони насипані штучно задовго до Аскольда і Діра, а ймовірно навіть готів. Технологія побудови цього валу та йому подібних детально описана у №44 нашого тижневика, відтак не будемо зупинятися на ній докладно. Скажемо лише, що вона перевершує за всіма показниками технологію будівництва одіозної Великої Китайської Стіни (зліпленої, до речі, з бракованої цегли…  рисовим відваром). Змієві Вали — то найвагоміший аргумент на користь гіпотези Хвойки про існування  на землях України могутньої цивілізації аріїв-скотарів, прямими нащадками якої є сьогоднішні українці. Щодо різних самоназв як народів, так і держав, то тут, на наш погляд, не треба заламувати руки і вигадувати якісь там «культури», котрі раптом з’являлися колись біля якихось там нинішніх Старих Жабокричів і в таємничий спосіб щезали. Наведемо лише один приклад. Тисячолітня історія сучасної Німеччини складається з дуже різних періодів. Була вона імперією, збіговиськом ні від кого не залежних князівств, курфюрств та іншої геополітичної дрібноти, знову імперією, недолугою, дуже схожою на Україну 90-х років начебто демократичною республікою, фашизоїдною державою, окупаційною зоною і лише на початку 90-х років минулого століття набула свого нинішнього вигляду. І дай Боже, як кажеться, іншим постімперським та постколоніальним державам у такий же спосіб «вовка з’їсти».

І ніхто не ділить, не розриває штучно німецьку історію на якісь там «культури», не викидає з прадавніх документів десятиліття, а то й століття, як це зробив Нестор і його спадкоємці. Недаремно Тарас Шевченко, хоча й із певною долею іронії, вважав німців мудрим народом.

Замість «постскриптуму»: після здобуття незалежності українська державна історична наука знайшла собі непоганий приробіток — видачу дозволів на проведення будівельних робіт у зонах, що начебто не представляють археологічної цінності. А також на знесення старих споруд під тим же приводом. Але це вже матеріал для іншого розслідування. Криміналістичного.

В.Н.