Не чіпайте ЛЕЛЕК!

Згідно останніх досліджень учених, лелека не тільки символ України. Навіть сама назва нашої землі походить від цієї священної птиці. В давнину  на території Померанії в Німеччині на річці Укер жило плем’я укранів, які поклонялися величній птиці Kranich (краніх), тобто лелеці по-українському. Можливо, те працьовите плем’я розселилося на наших неозорих та багатющих просторах, і украни назвали свою нову батьківщину Україною, тобто, землею укранів та лелек-”краніхів».

Лелеки зникли з нашої Любомирки, розташованої недалеко від Суботова та Холодного Яру, на декілька десятиліть. Потім прилетіли розвідники, але поселятися в селі птиці чомусь не поспішали. Мабуть, не дозволяла генетична пам’ять. Нарешті, одна лелеча сім’я вибрала для себе стару акацію, і помостила на ній гніздо. В селі раділи, бо кого ж не зачарує політ величного птаха над оселями, де час від часу народжувалися здорові та гарні діти, надія і майбутнє села.  

Одного разу над селом в голубому безхмарному небі летіла лелеча пара. З землі пролунав постріл, і один птах каменем впав на землю. Нелюд показав свою «вправність». В селі чекали біди. І вона прийшла. Шість самогубств за рік! П’ятеро молодих чоловіків та одна жінка пішли з життя. Але ніхто не зв’язав той ганебний постріл виродка зі смертями односельців. Згадали про білі кістки батюшки Жилковського, який був похований біля стіни церкви, зруйнованої в роки безоглядної побудови щастя для всіх. Церкву зруйнували, а про могилу людини забули — і наступила розплата, жертвами якої стали ні в чому не винуваті молоді люди.

Після того пострілу лелеки не залишили села. Молоді пари почали шукати місця для гнізд. Мій зять швиденько зрізав вершину акації, яка росла біля материного двору, наложив дрючків — будуйте своє лелече помешкання! Але нічого не вийшло, хоч поряд  ставок з королівськими обідами в очереті. Та акація стоїть у затишку, а величні птахи вибирають місце, де постійно дме помірний вітер — так їм легше злітати з гнізда, а малечу не турбують комарі та паразити.

Я приїхав додому. Вийшов з автобуса в центрі села — і моєму здивуванню не було меж. Біля магазину, недалеко від пам’ятника загиблим воїнам, походжав молодий лелека!  Було незвично хвилююче спостерігати за цибатим.

Я ще здалеку почав його фотографувати, бо птиця могла злетіти в кожну мить. Але цибатий і не думав втікати — він походжав з видом повноправного хазяїна і уважно придивлявся — чи не появиться гостинець від мене?

Під’їхав шкільний автобус, який привіз учнів старших класів із школи в сусідніх Вищих Верещаках. Вони обступили свого улюбленця, і почали фотографуватися разом з лелекою. Було приємно спостерігати за ними — діти здорові, доглянуті і гарно вдіті, а мобільні телефони у декого з них з добротними фотоапаратами. Хлопчики сказали, що підуть до ставка і наловлять жаб для свого приятеля.

Де ж він узявся в центрі села, той молодий лелека? І тут я прослухав відразу дві історії, від яких віє містикою.

Цією весною у вчительки Валентини Петрівни помер син Віталій. Його, старшого сержанта, покалічив в армії рядовий Зіябов ще за часів СРСР. Бачте, «хохол» наказав йому підмести територію парку бойових машин піхоти. Зіябов підступно підкрався ззаду і вдарив Віталія пряжкою по голові. Разом з прапорщиком «брати по класу» відбирали у солдатиків їжу, іноді на протязі тижня. І це відбувалося в ударній частині на території демократичної Німеччини, яка повинна була вистояти хоч би десять хвилин при першому, найстрашнішому ударі!

Одного разу, вже після поминальних обідів, Валентина Петрівна вийшла в двір. На загороді сидів дикий сизий голуб. Побачивши Петрівну, він тихенько і журливо заворкував. Мати залилась слізьми, і наче закам’яніла. Голуб сидів непорушно, перехилив голівку і уважно дивився на неї. Потім перелетів на горіх, сів на гілку, подивився на нещасну матір — і зник, неначе розтанув... Валентина Петрівна прошепотіла: «Мабуть, ти, синочку, подумав, що я тебе вже забула. Спасибі, що прилетів попрощатися!» Більше той сизий красень не прилітав, хоч для нього по всьому дворі негайно було розсипане зерно.

Похоронити ще молодого сина довелося й іншій жінці, Тетяні Василівні. Родичі та знайомі зібралися на поминальний обід. Раптом у двір зайшов молодий лелека! Мати завмерла — це ж душа нашого Вані прийшла, щоб попрощатися!

Лелека безслідно не зник. Можливо, він сів на електричні дроти, бо одна нога була неначе обпалена розрядом струму. Літати птиця не могла, добувати їжу було важко. Лелека прийшов до людей за порятунком. А чому прийшов саме у двір до матері, у якої сталося таке страшенне горе — то загадка. Може, граціозний птах відчуває стан душі людини, і пробує вгамувати чужий біль?

Найбільш підходящим місцем в селі для знаменитого пернатого гостя виявився продуктовий магазин, досить далеко від двору Тетяни Василівни. Там завжди вештаються люди, тому можна було сподіватися на гостинці. Найбільшу допомогу лелека отримав від продавщиці Валентини Скосар. В діло пішли мишеловки, а син та внук, обидва Олександри, кожен день ходили до ставків, ловити корм для приятеля. Птиця поправлялася і швидко росла. Лелека видужав, і вже почав літати, але високо в небо піднятися ще не міг.

Для ночівлі він вибрав сарай у дворі тітки Марії Головченко, поряд з магазином. Там йому було тепло і безпечно. Жінка повинна була відчинити двері сарая ввевері, закрити гостя на ніч, а на ранок — відкрити їх. Риб та жаб з мишами було завжди вдосталь, пір’я лелеки стало блискучим, а статура — царською.

Два Олександри так старалися, що скоро лелека перестав вважати жаб за достойний корм — на спійману зелену жабу навіть не дивився. Мужики поставили перед ним пів-відра риби — було цікаво, скільки ж він з їсть? Того разу лелека проковтнув аж три десятки невеликих рибок!

Поряд по асфальтовій дорозі на Чигрин та Олександрівку їздить багато автомобілів. Водії затримувалися, щоб подивитися на любомирське чудо. Всі знали, що через дорогу до школи іноді прямує «домашній» лелека — і автомобілі через село почали їздити повільно. 

Лелека любив дітей, і часто навідувався до школи.  Дітей, на жаль, зараз небагато, тому учителі мають можливість працювати з кожним і протягом всього уроку. Рівень знань у малюків високий, притому це традиція продовжується ще з 18-го століття, коли в школі училися навіть діти дворян, і школа отримала від держави чималу грошову винагороду. В Києві такі добрі знання забезпечують тільки дорогі ліцеї.

Лелека став улюбленцем села і знаменитістю нашого гайдамацького краю. Він якимось чином відчував, з ким має справу. До одних цибатий сміливо підходив, і навіть трохи нахабно просив гостинців з сумки, а інших сторонився. До учительки Валентини Петрівни, у якої була поранена нога, він просто-таки поспішав, неначе хотів чимось допомогти. А от брати себе на руки він дозволяв тільки продавщиці Валентині Григорівні, яка його старанно опікала. Вирішили, що зимувати лелека буде у них дома. Там він бував часто і почував себе добре, поводився впевнено в оточенні домашньої птиці та ревнивого півня-забіяки.

Та не судилося! По селу, немов удар грому з ясного неба, рознеслась сумна вість — лелека загинув під колесами автомобіля! Сьогодні ще невідомо, хто це зробив. Але в селі такі справи довго таємними не бувають. Любомирська народна служба безпеки працює без промахів та збоїв! Навіть сексоти в селі ставали відомими всім «особами» після першого ж доносу. Задушити лелеку міг або необачний та невмілий телепень, або виродок. Головна вина — він бездушно залишив убитого лелеку посеред дороги, не забрав його, щоб хоч людям не краяти серця.

Жінки кажуть — ось побачимо, який лелека принесе дітей його дочкам. Це страшне попередження-прокляття!

Згадали і про сім’ю, біля будинку якої поселилися перші лелеки. Ті почали писати скарги в сільську раду, що акація з лелечим гніздом вже стара і може завалитися на їх тин, тому її треба зрізати. Ці скарги викликали зневагу до сім’ї зі сторони односельців. Добре відомо, що на хиткому дереві лелеки не гніздяться — їх гніздо дуже міцне, то лелеча твердиня! Всі дивувалися, бо з сивої давнини відомо, що лелече гніздо в дворі приносить щастя та удачу. Розумному хазяїну, звичайно!

Недоброзичливці почали шукати чоловіків, які б спиляли акацію. Треба сказати, що любомирські чоловіки не зганьбили свого села. Ніхто не згодився рубати дерево, бо то величезний гріх — руйнувати гніздо птиці, св’ященної для всіх жінок світу!

Але сім’я не вгамувалася. Бездушного знайшли в сусідньому селі — і лелеки залишилися без оселі. Стовбур акації так і лежить під тином, а люди нехтують тією сім’єю. До речі, той «надно розумний хазяїн» (так кажуть в селі) родом не з Любомирки, він пристав у прийми. Якщо приймак виявиться доброю людиною, то стає «своїм». А при наявності відхилень від норми стає «зачухою», тобто, «завідуючим чужим хазяйством». 

Після того випадку до заброд у селі ставляться зі здоровою підозрою. 

Одна жінка, яка колись  відбула у Казахстані два тюремні строки, прибула в село зі своїм багажем  «зла». Сусіди, дуже роботяща молода пара, перебралися в районний центр, а в прадідівській оселі залишили добрий колодязь з відром і тросом, навіть повісили білий емальований кухоль. До колодязя часто навідуються механізатори, втамувати спрагу. І вони завжди вдячно розглядають оселю колишнього лісника, який ще знав і бачив народних героїв, отаманів Пилипа Хмару та Чорного Ворона.

Аж раптом з’явилися у воді дохлі миші.  Тепер отруєний не тільки колодязь, а й джерело, з якого пив воду сам Богдан Хмельницький.  Взагалі отруєння криниць і джерел, розстріли тварин і птахів — то давній почерк заброд і окупантів.

Селом пішов розголос про ту жінку. Аби не наразитися на суд лінча, та втікла з села.

І ось нова біда — загибель лелеки. Люди попросили мене написати про це в газеті і попередити інших: не чіпайте цих містичних птахів-оберегів українського роду, бо розплата за зло не забариться.