Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ГОЛОДОМОР: ЦИНІЗМ ТА НАСЛІДКИ ТРАГЕДІЇ

80 років тому — у листопаді 1932 року, більшовицька влада СРСР розгорнула сатанинську трагедію, яка увійшла в аннали світової історії як Великий голод України.

Світова громадськість та уряди окремих країн дуже повільно, а подекуди з невеликою охотою визнають цей факт геноцидом проти українського народу. Є окремі країни, які категорично не визнають навіть факту масового голоду в Україні.

Про те, що на території окупованої комуністами України розгортається небачена в історії людства трагедія, хоч як це дивно, на Заході знали лише одиниці. Ними були кілька принципових, виключно професійних журналістів, які ставили свою репутацію понад усе і деякі принципові дипломати, які попри небезпеку повідомляли свої уряди про те, що коїлося на українських чорноземах. Але більшість західних журналістів робили вигляд, що нічого не відбувається через гарну проплату валютою, яку підкидали їм чемні радянські замовники. Славетні радянські письменники мовчали через тваринний страх перед НКВС, який уже набирав репресивні обороти і лише чекав нових вказівок. Так деформувалася мораль значної частини української і російської інтелігенції, яка так і не стала на захист конаючого селянства, хоча мала це зробити. Саме тоді, коли трупом лягло українське село, у Крим рухався веселий потяг славетних радянських акторів і режисерів знімати веселу комедію про веселих музикантів. А щоб легендарна радянська інтелігенція на чолі з Орловою не травмувала психіку, після перетину адміністративного кордону України їм щільно затуляли фіранками вікна, бо ж актори і режисери могли побачити роздуті трупи, надихатися сморіду. Ну як після цього відпочивати і веселитися?

І все ж на Захід дещо доходило. Принциповий француз Дюранті видав на батьківщині брошуру про голодомор українців з численими фотографіями вмираючих або мертвих селян, англієць Конквест написав велике дослідження «Жнива смерті», де вперше порівняв голод з геноцидом. Обидва журналісти принципово відстоювали думку про навмисний характер голодомору. Проте уряди Західних  держав продовжували злочинно мовчати і навіть отримали від української трагедії печний зиск у вигляді дешевої товарної пшениці. Коли мерли українські діти, цією пшеницею у Європі годували свиней і птицю... І ніхто за це досі перед нами не вибачився. Може, ми і заслуговуємо на таке ставлення до себе? Бо перш ніж кивати на сусідів, варто спитати себе: хто з нас долучився до впорядкування могил убитих голодом односельців? Наприклад, у селі Старому на Бориспільщині є старе кладовище. Там у північному кутку височать дивні провалля і пагорби, що густо поросли деревами і бур’янами. Там лежать заморені голодом старинці. Лежать цілими сім’ями, родами українські селяни і нікому до цього немає діла. Ні місцева рада, ні самі громадяни, ні депутати, які тут не раз виступали з агітацією, не зробили те, що мусили зробити неодмінно — просто встановити хрест з чітким написом — за що і коли загинули ці люди. Натомість місце це поступово перетворюється на звалище старих вінків, зів’ялих квітів, поламаних надгробків. І це при тому, що ще живуть старинці, які пам’ятають як туди підводами возили конаючих людей і закопували ще живими! Такий глум над пам’яттю пращурів раніше в Україні був неможливий. Така деформація моральних устоїв суспільства і є ще одним результатом голодомору, як методу тотального приниження і залякування людей.  Терор голодом вибив кращих з кращих і навіть медикам невідомо, як це вплинуло на український генофонд на багато поколінь наперед. Таку байдужість до пам’яті загиблих односельців нині не можна списати на страх перед владою. Ну, хто заважає селянам під час суботнику вийти і впорядкувати це місце без всіляких вказівок і команд! Але нічого не відбувається крім балаканини на мітингах. Це вже наша трагедія, трагедія нашої совісті...

Але повернімося до  сумних роковин. Що ж трапилось, головно з українським селом, у ту лиху годину?

Цим питанням займаються нечисленні дослідники історії України, але значно більший загал складають громадські дослідники-ентузіасти цієї трагедії.

А трапився штучний голодомор, який забрав більш ніж три чверті селянських життів… Людожерська сутність більшовизму проковтнула 3 мільйони 700 тисяч людських душ у другому півріччі 1932-го і 6 мільйонів 200 тисяч — за перше півріччя 1933-го років. Не наситившись, ще доїдала 700 тисяч життів у другому півріччі врожайного 1933 року (люди вмирали від переїдання після тривалого голоду). В цілому втрати українського села склали 10,6 мільйона жертв!

А хто врахував втрати українського етносу недонароджених внаслідок голодомору?

А хто компенсує моральні та фізичні втрати тих українців, які в період голодомору були підлітками і голодували якраз у фазі формування вторинних статевих ознак і залишилися безплідними?

А хто врахував загальний стан здоров’я всього українського народу після голодомору? Всі без винятку жертви цієї національної катастрофи на схилі літ помирали і досі помирають у важкому стані здоров’я і з цілим букетом хвороб.

Зазначимо, що це ще без врахування 1 мільйона 300 тисяч селян, яким вдалось втекти в міста та з території України упродовж другого півріччя 1932 року. Тоді в містах осіло 570, виїхало до Казахстану 350, а в Росію — 380 тисяч людей. Почалася масова міграція сільського населення за межі України. Заклопотані цим явищем кремлівські керманичі, під кінець 1932 року перекрили всі кордони по периметру України військами НКВС та армією. Голодних і немічних людей знімали з поїздів і розстрілювали прямо біля рейок. Тут же і закопували.

Слід підкреслити, що найбільших людських втрат зазнали степові райони України, де відсутні природні харчові ресурси — великі ліси, річки та інші значимі водоймища. Забравши зі степу весь хліб, людей залишили віч-на-віч з наглою голодною смертю.

В бурхливу молодість свою, наприкінці 1981 року, доля занесла мене у селище Приазовське Запорізької області. Молодий ще тоді спеціаліст, я якось розговорився по службі із головним ветлікарем тамтешнього колгоспу «Прогрес» — Леонідом Трохимовичем Кукою. Ця людина була не просто старожителем, а корінним жителем регіону. Слово за слово, за чаркою міцного чаю, мова зайшла про голодомор. Леонід Трохимович, згадуючи 1932—1933 роки, зі сльозами на очах розказував, як через Приазовське плентались натовпи голодних людей до Азовського моря.

«Голодні, обдуті від надлишку води люди, — розказував оповідач, — з ціпками і ледь тримаючись на ногах, з великим трудом волоклись до моря. Той хто доходив, об’ївшись рибою, тут же помирав від переїдання. Обабіч шляхів та стежок до моря лежали сотні і тисячі померлих і не похованих душ. А влада цинічно спостерігала за цим…». Це слова реального очевидця тих подій, розповідь про які автор цих рядків чув власними вухами! Досі білі кістки жертв голодомору можна знайти серед обвалів берегу Азовського моря. І  зараз до них немає діла українському керівництву. Біліють кісточки мучеників, омиваються дощами, а люди поруч рибалять, веселяться, шашлики смажать навіть не підозрюючи, що то, може, кістяки їх прадідів...

Починаючи з 1935 року, населення спустошених українських сіл взялись підмінювати ерзац-популяціями, масово завозячи переселенців з РСФСР.

При цьому зазначимо, що агітуючи за міграцію, більшовики навіть не приховували, що всіх переселенців «…чекають затишні хати та облаштовані садиби — незрівнянно кращі, аніж їхні курні ізби та зарослі бур’янами городи…».

«Переселяйтесь! — глашатали партійні вербовщики. — На Україні вас чекає справжнє щасливе життя!».

Та ж бурхлива трудова молодість автора цих нотаток, пригадує ще один епізод, котрий трапився у селі Старе Бориспільського району на Київщині. Один поважний за віком селянин на прізвище Пушкар, в доволі довірливій формі, розказував йому у 1983 році про свою строкову службу в робітничо-селянській Червоній армії у другій половині 30-х років.

«Я мав служити, — говорив він, — з 1935 до 1937 року, але довелось переслужити аж до 39-го. Мене тоді дивувало: чому інших солдат, які прослужили по півроку — демобілізовували, а всіх без винятку українців перетримували в війську по року, півтора і навіть два? От мене особисто, перетримали аж півтора роки. І лише тоді, коли у 39-му демобілізувався, мені стала зрозуміла причина тих дострокових звільнень солдат від служби — їх вербували на обов’язкове поселення в Україні за конкретним приписом до конкретного населеного пункту. Лише за такої умови, вони отримували дострокове звільнення з армії».

Як свідчить офіційна статистика, таких завербованих та достроково звільнених від служби в армії назбиралось більш ніж 230 000 осіб. Однак, у наведеній статистиці не врахована інша і більш вагома цифра — не призваних на службу в армію. А вона значно вища, бо достатньо було завербуватись на поселення до України, щоб уникнути призову до армії взагалі, адже райвійськкомати автоматично списували таких призовників у запас. Ось чому переслужували встановлений термін етнічні українці — ними перекривали службу достроково звільнених і не призваних до лав армії росіян!..

…І посунули, ой посунули на чуже та готове — ордами!.. Це були «перші ластівки» першої хвилі анексії українських земель.

Ніж хазарського різника випустив генетичну кров українського народу і вже з 1935 року, почалось масове заселення степу переселенцями, так званими «лапотниками», як їх тоді називали у нашому народі. Хвиля міграції досягла свого апогею у 1937-38 роках, коли за два цих календарних роки до України настягали відповідно 2,7 та 3,3 мільйона люду.

Тож з 1935-го по першу половину 1940-го років до України було завербовано і завезено 10,2 мільйона осіб, з яких 1,7 мільйона поповнили лави пролетарів шахт Донбасу та ливарень Криворіжжя, а 8,5 мільйонів були цілеспрямовано розподілені по сільських місцевостях. Ось звідки взялось в українському степу російськомовне населення.

Автор, вправляючись по тексту епітетами, не переслідував мети принизити гідність будь-якого народу чи якоїсь окремої людини. Будьмо реалістами, бо на всі речі та явища слід дивитись об’єктивно.

Найзухваліші епітети ніщо у порівнянні з тією обставиною, що більшість переселенців тих довоєнних років так і не зрозуміли до кінця своїх днів, що їх вселили в чужі оселі, де наглою смертю загинули десятки їх істинних господарів.

Більшість з них так і не сягнула розуміння того, що вони живуть на могилах безневинно убієнних і топчуть своїми ногами світлу пам’ять померлих.

Переважна більшість з них так і не зрозуміла, що вони стали заручниками однієї з найбільших людоїдських авантюр кривавого більшовизму у ХХ столітті, статистами та акторами за примусом чумної оперетки в загальній історії людства. Правовірні християни так і залишились дикунами-канібалами. Ось у чому криється ще одна з трагедій голодомору — в катастрофі моралі…

Друга Світова війна сплутала карти більшовиків. Та починаючи з 1959 по 1965 роки, Україною прокотилась друга хвиля масштабного заселення вихідцями з РРФР. Характерно, що за цей період упродовж 1959-64 років з України «на стройкі комунізма» було завербовано і вивезено 6,2 мільйона українців, а завезено 5,3 мільйона імігрантів з республік СРСР і з РСФСР зокрема, з яких півтора мільйона знову осіло в українському селі.

Та й цим не скінчилось, бо на одне — глобальне чорнобильське лихо, більшовики навершили третю хвилю міграції вихідців з Нечернозем’я. Під маркою забудови сільських районів півдня України на нужди переселенців з Чорнобильської зони, з 1987 до 1991 року було завезено 2 мільйони 50 тисяч «потерпілих страждальців» з дрімучих глибинок Союзу. Календарним виключенням вказаного періоду є лише 1990 рік, коли прогресивна громадськість України підняла великий хай стосовно цього блюзнірства. В 90-му призупинили міграцію, а вже в 91-му все-таки «втисли» ще 110 тисяч у навіть недобудовані житла.

Отже, в цілому за три планомірні міграційні кампанії більшовиками до українського села було завезено понад 12 мільйонів шукачів щастя в чужих господах. Ось чому «одвічно привітний і гостинний український степ став тепер не тим, за якого себе видає». Взяті в лапки слова належать Павлу Прокоповичу Глазовому.

Події вже незалежної України — календарно осяжні і статистично цілком контрольовані.

Із завезених третьою хвилею міграції більш ніж 2 мільйонів сільських переселенців на селі залишилось близько 200 тисяч осіб.

В чому ж причина?

А причина доволі прозаїчна. Отримавши після розгону колгоспів 750 тисяч земельних паїв, рівно половину з них — 375 тисяч, новоспечені «українці» продали, що складає 1,95 мільйона гектарів орних земель. І це тільки серед двох мільйонів переселенців останньої хвилі!..

Зазначимо, що додому  вони чомусь вперто не поїхали, а на виручені кошти купили квартири та майно по містах України. Вони прийшли на чужу землю і дарма її отримали, а тому практично за безцінь й продали.

Ось у чому суть зальотної анексії та люмпенізації українського села і подальшої деколективізації аграрного сектора держави — щоб «роздерти і розтерти Україну та розвіяти її по вітру, як полову» — писав з цього приводу Павло Прокопович.

І хай тепер хтось скаже, що це були хаотичні, а не цілеспрямовані та системні рішення і дії стосовно майбутньої долі українського народу. Хай хтось спробує стверджувати, що все це виключно випадкові збіги обставин.

Стосовно самої породи архітекторів цих «збігів», то, на превеликий жаль, у них вони рідко бувають, але часто трапляються. Та най­більша біда від цих «збігів обставин» у тому, що більшість з них за строками задуму нажили сиві бороди у кілька століть, а деякі мають й тисячолітню історію, починаючи з часів тріумфального розгрому Хазарського каганату Великим князем Київським — Святославом Хоробрим.

Геннадій Кужільний
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com