Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НЕЗГАСИМА ЗОРЯ НЕБОСХИЛУ

30 серпня ювілейного для Павла Прокоповича Глазового 2012 року. В цей день завітав до могили поета на Байковому кладовищі (ділянка 49-Б - це для читачів). Підходжу до могили, а неподалік від неї стоїть ще зовсім молода мати з сином та своєю, вочевидь, подружкою.

«О, сынок, смотри! - Могила Павла Глазового… Я дома тебе расскажу о нём, и мы почитаем его книжку - там столько смешного, что больше ты ни в какой другой книге не найдёшь!”

Дитина явно цьогорічний першокласник, але вже добре читає по складах. Чую: «Пав-ло Гла-зо-вий…».

Проходжу поряд, кладу квіти на могилу і запитую у них:

— Звідки вам, дуже молодим людям, знайоме це ім’я?

Молода мама весело посміхнулась до мене і одразу ж перейшла на українську:

— Як звідки? Ми Глазового вивчали в школі. З тих пір, де б я не зустрічала в продажу книги Павла Прокоповича - обов’язково купую. У нас вдома ціла бібліотечка Павла Глазового.

Ця дивина мене приємно вразила і ми щиро ще якусь мить погомоніли про твори та життя Павла Прокоповича.

Цим, на перший погляд пересічним епізодом, автору можна було б знехтувати, не надаючи йому особливої ваги, але він повністю співзвучний з тими, про які вже згадувалось по тексту книги раніше.

Цей епізод, особливо наглядно і переконливо підтверджує авторську тезу про те, що свого часу, твори генію Павла Глазового не звучали, а гриміли на 1/6 суші планети. Від здорового сміху покотом лежали на підлозі концертних залів і шахтарі Донбасу, і нафтовики Тюмені. І, незалежно від того, знали люди українську чи ні, вони прекрасно розуміли просте, дотепне і веселе слово поета.

Тож починаючи розмову про творчий спадок поета, певно можна стверджувати, що Павло Глазовий залишив свій незгладимий слід на літературному небосхилі України, був за життя і залишився по смерті - його незгасимою зорею.

Народ його знає і пам’ятає, незалежно від кон’юктурних міркувань та зусиль тимчасової влади держави під гаслами «В забуття Глазового!» та таке інше. І забути Глазового їм не дасть український народ, незалежно від того, якою мовою - українською чи російською, він спілкується в побуті чи на роботі.

Писав сатирик. Читачі

Його читать любили,

А люті критики в статтях

За кожну байку били.

 

Пожив сатирик та й умер.

Поклали у корито.

І мовив хтось: — А він таки

Писав талановито.

 

Отож і я сиджу й пишу,

Себе думками тішу,

Що добре слово заслужу

Тоді, як дуба вріжу.

 

Павло Глазовий, «Добре слово»

Одного разу, навесні 2003 року, після багатьох дотичних і доволі самокритичних попередніх розмов про свою творчість Павло Прокопович сказав мені:

— Я вичитав твою поему і тим самим виконав всій громадянський обов’язок толерантного цензора. Коли тебе влаштовує визначення поета-наставника старшого покоління, то мене така позиція теж цілком влаштовує.

— Однак, — продовжив Павло Прокопович, — це лишень один бік медалі, а є ще й інший, котрий вже стосується моєї персони.

Хвильку помовчавши, поет як завжди рвучко піднявся зі свого «коронного» робочого місця — стільця за кухонним столом, і пішов до своєї кімнати. За якусь мить він знову появився у дверному отворі кухні, тримаючи в руках переплетений в червоний колір машинопис формату друкарського аркуша.

— Це, — каже, — я підготував ще в середині вісімдесятих, видрукувавши власними руками на друкарській машинці. На той час вміщене в цьому томі становило майже все мною написане.

— Тож до чого я веду мову? — продовжив Павло Прокопович. — Та все ж до того зворотного боку медалі. Не хотілось би бути нечемним, але трохи подумавши та зваживши, у мене з’явилась думка попросити тебе про допомогу в остаточному впорядкуванні цих «ваяній».

— О! — відповідаю. — Це ж треба було кілька років терти мені вуха однією і тією ж фразою: «Коли б мені знайти хорошого редактора! Ох, коли б мені хтось допоміг…».

Треба було добре знати Павла Прокоповича, щоб більш-менш точно — з виразу його обличчя, визначити реальну реакцію поета. Цього разу була глибоко прихована посмішка, що в принципі означало: який стиль діалогу сповідуєш сам, такого ж чекай від своїх опонентів. Іншими словами — «найшла коса на камінь».

Павло Прокопович швидко опанував себе, що було для нього властиве у будь-яких ситуаціях, і продовжив:

- Вочевидь, Якович, настав час і тобі долучитись до виконання своєї частини того ж таки вже згаданого громадянського обов’язку перед мною. Ти володієш комп’ютером і маєш його. Тож ми можемо разом все зібрати, набрати й відредагувати. Є в мене давня — ідея зібрати все це в одну «цеглину». Зауваж, палітурка на цьому машинописі також під колір добротної червоної цегли.

Сивочолий поет підняв голову і, ніби дивлячись в небо, прочитав свою усмішку «Цеглина»:

Казав мені дід старенький,

розумна людина:

— Пиши книжки, голубчику, товсті,

як цеглина.

А ще краще, як напишеш товщу

за цеглину -

Тоді зможеш, голубчику,

купити й машину.

А я діда не послухав, складаю усмішки;

Через це і шкандибаю по вулицях пішки.

 

Відклавши том і зробивши невеличку паузу, Павло Прокопович, глянувши на мене, запитав:

— То як тобі моя ідейка? Ця гумореска повинна стати епіграфом видання.

— Слушно і звучно, — відповів я поету-патріарху.

— Ти пристаєш на пропозицію? — для певності перепитав він вдруге.

— Безумовно, — відповідаю, — починаємо працювати. — Спробував би відповісти інакше!.. І ми розреготались. Так, реготали, бо тут же приплели притчу про цеглину з даху, яка чомусь падає на голову у найнезручніший момент, але завжди за призначенням долі, так «як написано на роду» — говорили наші предки. В хід пішли анекдоти, згадали й гумореску «Цеглина» з рибальської тематики Павла Прокоповича.

— Ну, годі-годі! — Цей гомеричний сміх Енея Гіменеєвича, — показуючи на мене, звернувся Павло Прокопович до свого сина Андрія, котрий щойно переступив поріг квартири, повернувшись з роботи — редакції журналу «Україна».

Оглядаючись у минуле, сповідуюсь відверто, що пропозиція такого роду і від такої людини — мистецької брили космічної величини, мене просто окрилила. А незабаром стало й зрозуміло, що такий вибір маститого поета — це посмішка долі на мою адресу, бо попрацювати в парі з таким майстром сміху, хай навіть і на третіх ролях, це щонайменше почесно.

Зазвичай наші зустрічі з поетом траплялись двічі-тричі на тиждень, одна з яких обов’язково відбувалась у вихідні дні. Тож вже при наступному візиті, поет зі своїми творчими пропозиціями зустрів мене буквально на порозі свого дому. Обговоривши їх, ми домовились, що у найближчий вихідний день покладемо все у схематичному вигляді на папір. Коли ж з наступним моїм візитом Павло Прокопович показав розподілення творів за його задумом, то вони набули обрисів п’ятитомного видання.

Найперше, на що звертав увагу автор, так це на те, що томи мають бути тематично спрямованими, а тому один із томів повного зібрання творів повинні становити перші три десятки розділів «Веселого світу». Власне й сам том мав робочу назву «Веселий світ».

Інший том, за його задумом, повинні були складати розділи «Веселого світу», які не ввійшли до першої частини й тематично співзвучні з «Архетипами». Крім того, в ньому передбачалось помістити всі нові гуморески та усмішки, надруковані у першому виданні «Архетипів» і в «Сміхослові». Загальна робоча назва цього тому — «Архетипи».

Окремий том повинні становити байки, за винятком добірки, що має назву «Вічний байкар». Робоча назва тому — «Байкографія».

Ще до одного окремого тому планувалось ввести кілька частин, а саме: жартівливі поеми — «Куміада» та «Тарас Бульба в Києві», «Співомовки» та прозовий цикл новел, який сам автор скромно називав повістю — «Чорна книга». Робоча назва тому — «Жартівливі поеми. Проза».

І нарешті, останній том повинен був вміщувати добірку всіх написаних Павлом Прокоповичем казок для дітей, що загалом складає дванадцять творів, вже згадану вище добірку «Вічний байкар» та ранній гумор поета. Робоча назва тому — «Рання творчість».

Стосовно ж видання самої «Цеглини», то з цього приводу митець говорив так:

— «Цеглина» — це моя забаганка забронзовілого писателя! Я пробував говорити про її випуск з деякими видавцями. Але це ж такі великі кошти!.. Ось так — окремими томиками, то може щось і побачить світ. І тут же додавав:

— З Божою допомогою!

Поет любив повторювати вираз античного грецького поета-драматурга Софокла: «Поспішай повільно», додавши до нього одне слово та сполучник, в результаті чого афоризм звучав так: «Поспішай повільно й розважливо».

Так було й цього разу, коли постало питання повного збору та впорядкування творчого доробку. Проте вже в травні 2004 року було зібрано весь матеріал, підібрано деякі оригінали ілюстрацій, а впродовж літа дещо набуло й електронного вигляду. З плином часу, гортаючи будь-яку добірку майбутніх томів повного зібрання творів Павла Прокоповича Глазового, дивом дивуєшся чіткому устремлінню поета до простоти та універсальності підходів, системності в порядку подання матеріалів та в геніальності логіки їх викладу.

Якось у бесіді з концепції та загального змісту окремих томів Павло Прокопович коротенько обмовився про долю недрукованих гуморесок. З цього приводу поет майже дослівно сказав так:

— Я багато разів про це думав і щораз приходив до невтішного висновку, що на те були певні причини: то не на часі, іншими словами — політична кон’юнктура, то я про них просто забував, поринувши у вир вирішення інших, далеко не творчих проблем. Інколи ж траплялось так, що було не до гумору і публікацій взагалі…

Минуло гамірне літо 2004-го, настала його похмура осінь. Швидка і передчасна смерть Патріарха українського гумору не надала йому можливості уздріти труди свої у друкованому вигляді.

А на могильній плиті поета викарбовано слова його улюбленого і, без перебільшень, сакрального вірша «Кульбаба».

Отак і я прожив на світі,

І побіліла голова,

І полетіли в світ широкий

Мій сміх і думи, і слова.

Нехай стебло моє затопчуть,

Нехай мій корінь перетруть, —

Того, що в люди полетіло,

Уже назад не заберуть…

P.S. Деякі засоби масової інформації розтридзвонили по всій Україні, що 28 вересня поточного року розпочинається Всеукраїнський фестиваль-конкурс «Усмішки Павла Глазового», присвячений 90-річному ювілею поета.

Що це буде?

В попередній публікації (Персонал-плюс  35) автором було обумовлено, що всі публічні заходи навколо імен відомих і значимих постатей в Україні, влада супроводжує своїми передвиборними балаганами. Не варте навіть бути присутнім на цьому велелюдному зборищі регіоналів, щоб спрогнозувати сам сценарій конкурсу. Це буде типовий обласний ярмарок на кшталт Сорочинського, тільки «трубы пониже, да дым пожиже». Остання є даниною історичній та народній традиції, а новоспечена — можновладному шабашу.

І нарешті останнє, про що автор публічно скаже вперше.

Читачі повинні знати, що сам Павло Прокопович був особисто присутнім на конкурсі тільки при його заснуванні — у 1992 році. Той перший конкурс був проведений під гаслами 70-річчя поета. У всі наступні роки життя поета щорічно на його адресу приходили запрошення з Казанки, звали бути хоча б присутнім, але кожного разу Павло Прокопович коректно відмовляв, посилаючись на слабке здоров’я.

Як це було насправді, опишу один епізод.

Якось уже вкотре у нашому діалозі, Павло Прокопович зачепив тему своєї батьківщини. Витягує буклетик і каже:

— Оце знову прислали з Казанки запрошення на конкурс. Просять приїхати і обіцяють навіть транспорт. Але, скажи мені, чого туди їхати?

Помовчавши хвильку, поет додав:

— Ярмарок!..

Чи варте коментувати далі?

Геннадій Кужільний

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com