Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КОРЖІ ЗА ЛЮДСЬКІ ДУШІ

Сьогодні у вимираючих селах жінки рідко лаються між собою то за курей, які гребуться на чужому городі, то за козу, яка «постригла» сусідську капусту. Раніше таке видовище з голосними звуковими ефектами веселило селян, його широко обговорювали і важко приходили «до консенсусу», затверджуючи переможницю. А одного разу в одному селі на Кіровоградщині люди почули доволі моторошну новину.

Лаялися сусідки. Одна, ще не така й стара, напала  на жінку в поважному віці. Використавши всі побутові аргументи проти старішої, молодша зарепетувала. «Подивися на свій рід. Ви всі і ти були наймитами! Лазили голодними, тряслися сині в холодній хаті. Навіть батьків від голоду не уберегли!»

Старіша не дуже голосно відповіла: «Ти про наш рід не турбуйся, розумні люди нас поважають! Так, ми жили бідно, але тільки після революції. Були і голодні, і холодні. Ходили по наймах. Батьки зберегли нас в голод, а самі померли. Але ми ніколи не їли коржів за людські душі!»

Молодша немовби подавилася. Щось пробелькотала, і втекла в хату. Така несподівана беззастережна капітуляція здивувала глядачів та слухачів, яких було не менше третини села. «Язик страшніший за  пістолет» — згадалося прислів’я. 

Люди в селі почали обмізковувати ту незрозумілу фразу — «Коржі за людські душі». Одна фраза, неначе удар шаблею в саме серце! Незабаром відповідь викристалізувалась, в ході широкого обговорення.

Хтось пригадав розповідь старших, як батько молодшої під час голоду 1922 року ніс додому з сільської управи невеличкий, фунтів на десять, клуночок. То було дорогоцінне борошно, з якого пекли коржі, бо його було замало для випічки хліба.

Неприємна звістка миттєво розповсюдилася по селу. Люди зрозуміли, що те борошно чоловік отримав … за продані людські душі, бо був сексотом! Так он чому внучку взяли служити в тюрмі! Спогади про нещасливих упокорених предків намалювали чорну картину подій тих буремних часів.

Під час чотирилітньої війни, яку вели більшовики проти українських селян, в селі стояв гарнізон «красних». Солдати були розселені по хатах, господарі повинні були їх годувати, а солдати мали працювати в полі та на городах. Такий тотальний контроль ефективно запобігав контактам селян з козаками з Чорного Лісу та Холодного Яру. Село було міцно замордоване, за втікача в ліс хтось із заручників мав загинути.

Чекісти насаджували «пролетарські» порядки. Люди почали масово доносити одне на другого. Виникла ворожнеча, селяни стали боятися сусідів, вони замовкли. Потім зруйнували церкву і з неї побудували клуб. «Красні» не любили церкви не через «опіум», а тому, що їх дзвони могли стати умовним сигналом для початку збройної боротьби. Бідняків «комнезамівців» підбурювали до нападів на господарів, які мали більш-менш міцне господарство. В селі навіть з’явилася «хата вільного кохання» для солдатів, худих та негарних, які були пригнані з Московщини, де вони були просто босяками та голодними бродягами. Разом з ними приїхали страшні захворювання — сифіліс та тиф. Остання жінка з «хати вільного кохання» прожила з проваленим переніссям до середини п’ятидесятих років, і то було страшне видовище.

В 1921 році був поганий урожай. Його б вистачило для селян, якби окупаційні «брати» не впровадили «продразверстку». В українській мові і сьогодні нема перекладу для цього ганебного слова, як і для ЧК та інших чужих слів. Кажуть «красні», а не «червоні». Навіть під час німецької окупації зубоскали співали: «Їжте яйко, пийте млеко, бо вже красні недалеко!» Пролетарські «брати» вичищали комори та забирали все їстівне надзвичайно старанно, куди тим нім­цям!

Солдати, яких часто змінювали нові контингенти, приносили в сільські хати тиф, «іспанку» та розпусту, разом з венеричними захворюваннями. Люди почали масово вимирати. Часто раніше всіх у збіднілій сім’ї помирала мати, бо вона віддавала останні крихти своїм дітям. А поряд в лісових селах продовжувалась збройна боротьба вільних, нескорених селян. Вона затухала, бо селяни нічим не могли допомогти бойовим групам. Навкруги лісових сіл малувато орної землі, тому велику кількість бійців вони прогодувати та утримувати не могли. А степові села вичищали від харчів «пролетарські брати», і їм допомагали доморощені сексоти. Через заразні хвороби в села навколо Чорного Лісу та Холодного Яру було страшно заходити. Ось чому отаманам довелося призупинити боротьбу.

В інтернетівському коментарі на книгу Василя Шкляра один мерзотник пробує визвати огиду до всього українського, описуючи, як Чорний Ворон з китайцем Ходею їдять ворону. Йому не зрозуміти, що в той час тушка ворони була делікатесом! В лісі ворони ще збереглися, а в селах їх давно поїли, разом з горобцями, жабами, котами та собаками, навіть вужами та гадюками. Красних «братів» з хат голодуючого села вивели, бо вони могли б ділитися їжею з голодними селянами, рятуючи «несознатєльний елемент».  

Коли сексот отримав з рук «таваріщей» винагороду, трохи борошна дійсно за продані людські душі, то поспішив до голодної сім’ї, і клуночок побачили десятки голодних людей. Сексот врятував свою сім’ю, але довіку зганьбив свій рід. «Бог все бачить із-за хмари!» Його рід припинився на внуках і правнуках, вони в муках померли молодими.

За зруйновану церкву та зневагу до могили похованого біля неї батюшки, білі кістки якого вимили дощі та тала вода, кара також не забарилася. Клуб, збудований із залишків церкви, зрештою розвалився сам по собі. Гроші, отримані за здану в металолом надмогильну плиту батюшки з на подив чітко вилитими словами та хрестом, теж на користь не пішли. Недавно тільки за один рік в селі повісилося шестеро — п’ять хлопців та одна молода жінка.

А моїх дідуся та бабусю нещодавно ще раз пограбували. Огорожу та хрест з металевих труб на їх могилі хтось вкрав. Може, на металолом, щоб було за що випити. Може, добротні труби припали до душі якомусь сільському «нуворишу», для збагачення. Селяни хотіли б збудувати церкву, та де там — село вимирає, церква в майже пустому, колись великому селі, вже непотрібна.

Тож не їжте коржі за людські душі! І не обкрадайте хоч померлих!

Володимир РЕПАЛО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com