Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ОСТАННЯ ВОЛЯ ПОЕТА

30 серпня минають 90-ті роковини з дня народження Патріарха національного гумору, класика української літератури, поета-сатирика Павла Прокоповича Глазового.

Пропонуємо читачам фрагмент хроніко-документального роману «Епілог Павла Глазового», автором якого є архіваріус, біограф та упорядник творчого спадку поета Геннадій Кужільний.

В смт Казанка — на малій батьківщині поета, за ініціативою Миколаївских обласної ради та обласної адміністрації, але виключною на плечах Казанківських райадміністрації та райради, проводиться щорічний конкурс «Усмішки Павла Глазового», який вже з 2008 року набув статусу всеукраїнського.

Та схоже на те, що як тільки ентузіасти та шанувальники творчості Павла Глазового відійдуть від справ, цей загальнонаціональний культурологічний захід згасне і забудеться, як свого часу конкурс «Вишневі усмішки».

І нічого дивного в цьому пророцтві немає, бо зальотної та чужої влади українського народу не цікава українська культура. Для подібних тверджень є й всі підстави, бо скажімо останні конкурси у Казанці проходять за сценарієм відвертої передвиборної кампанії «нової старої влади». А там, де починається політика, закінчується всяка культура.

В самому Казанківському районі шанують поета і горді своїм земляком.

Пишається поетом і Миколаїв. Проте у Січеславщини куди більше прав, бо сам поет вважав себе криворожцем. Та й весь рід Глазових походить з Дніпропетровщини і практично всі, включно з батьками поета, поховані на цій землі.

Павло Глазовий народився у Катеринославській губернії, яку реорганізували лише 1923 року. На Дніпропетровщині він ріс, вчився, працював, пішов до армії і повернувся з фронту, продовживши навчання у Криворізькому педінституті до 1947 року включно.

Все подальше життя поета пройшло у Києві.

»В Новоскелюватці від нас залишилось одне розорене обійстя, кілька соток землі на занедбаному і забутому пустирі та мої гіркі спогади голодного дитинства. Сумна картина…» — казав одного разу поет, коли 2002 року від оргкомітету конкурсу в Казанці прийшло йому чергове запрошення з пропозицією взяти участь в заході.

Вочевидь, згадані обставини й відганяли у нього думки про відвідини Казанщини. Винятком було хіба що святкування 70-літнього ювілею поета у 1992 році. Тоді реально і з великим розмахом було проведено перший і єдиний обласний конкурс гумору за участі самого Павла Глазового.

…Не любив поет розмов про кончину свого шляху земного. Лише одного разу, трохи прихворівши, він дещо розчулився і сам ініціював короткий діалог. Точився він недовго, але Павло Прокопович особливо наголошував на обставині, що хотів би бути похованим біля своїх батьків у Широкому.

- В наш час, — бідкався поет, — це дуже важко зробити. Не знаю та й не певен, як воно вийде, але поряд з батьками мені, вочевидь, буде спокійніше…

- Треба, як мінімум, жити там — в Широкому, — кажу Павлу Прокоповичу, — щоб вже точно поховали біля батьків.

- І куди я вже старий поїду!? — зітхнув поет. — Я ж звик до певного комфорту. Хто мені там буде пічку топити? Хто мені там буде прати і мене приглядати? Кому такий вже старець потрібен?..

- Годі, годі! -зупинив розмову господар дому. — Як Бог дасть, так воно й буде!

Нижче наводимо власноручний машинопис поета, де зафіксована ця воля остання. Для читачів лиш додамо, що сам документ був знайдений після смерті Павла Прокоповича. Він був прихований під апаратом стаціонарного телефону. Очевидно, що розраховуючи на швидке його виявлення, поет зумисне поклав папірець, розміром 10 на 15 сантиметрів — під телефон. Однозначно можна стверджувати, що документ був покладений у назване місце самим поетом, незадовго до своєї смерті.

 

P.S. У читачів може виникнути цілком слушне запитання: так чому ж не виконана остання воля поета?

На думку автора, причин було декілька.

По-перше, достеменно відомо, що питання місця поховання поета в родині за його життя ніколи не обговорювалось. Поет не любив теревень на цю тему взагалі.

По-друге, сама родина категорично відстоювала позицію, що їх батько має бути похованим в Києві і, не стільки задля зручності самої сім’ї, скільки ради доступності могили для шанувальників творчості поета. Хіба можна стверджувати, що саме така аргументація родини полишена здорової логіки? Адже дійсно, на могилу поета приїздять його шанувальники з усієї матінки України. В більшості випадків вони навідують столицю з інших причин, проте користуються влучною нагодою і навідують могилу.

Як вже згадувалось раніше, сам Павло Прокопович не любив говорити про «свою останню дорогу по землі грішній». Але знову ж таки, автору достеменно відомі істинні мотиви, по причині яких і випірнула у поета передсмертна думка про поховання в Широкому. Озираючись в минуле і аналізуючи події наступних літ, починаєш розуміти природу цих розмов.

Якось вже пізньої осені того ж таки 2002 року, Павло Прокопович знову «трохи захирів» (в лапки взяті особисті слова поета — авт.).

Трохи потеревенивши між собою, поет мені й каже:

- Незабаром, мабуть, представлюсь…

Він підняв вказівний перст правиці в небо і сумно похитав головою.

- О! Починається! — кажу йому. — Не поспішайте! Туди особливого запрошення не вимагають… Всі там будемо, але кожен у свій точно визначений Небесами час.

- Так-то воно то так, — відповів співбесідник, — але рано чи пізно, про це всім нам доводиться подумувати.

Зробивши паузу, Павло Прокопович продовжив:

- Я вже дещо повторююсь, але хотілося б бути похованим біля батьків. На мій день народження, обіцяли мені хлопці пособити в цьому…

Не продовжуючи далі нашого діалогу з поетом, сповідаюсь перед читачами: автору поіменно відомі ці «хлопці». І хай їх за хмільні обіцянки-поцяцянки перед сивочолим поетом судить Небо.

Шайки епігонів-стерв’ятників цілими колонами обсідали душевну і відкриту людину, надто під ювілеї та інші формальні приводи. А коли дійшло діло до реального вирішення питання, то зразу по смерті поета у деяких із них «заперло голову і відпустило нижню частину тіла». Неприховані безпомічність та паніка, помножені на нестравність шлунково-кишкового тракту були настільки клінічно вираженими, що вони навіть не спромоглися відвідати поминальний обід, приготовлений, знову ж таки, без їхньої участі. А про організацію похоронів, взагалі слід би помовчати, бо в скрутну годину їх ніби бездна проковтнула і з’явились тільки до труни на поминальну панахиду у Національній спілці письменників України. Ще трохи потупцювали на Байковому цвинтарі і знову «вітром здуло»…

Ось на кого і на що сподівався геніальний, але по-дитячому довірливий поет, пишучи своє останнє звернення!

На останок скажу, що по-християнському канону, родина та близькі поету люди зробили все від них залежне.

 

ОСЬ ТАК…

Епілог-реквієм поету

 

Ось так… Дитинство босоноге

І люта юність у тривогах,

Де холод, голод і розруха,

Де всяк сволота тебе нюха,

Ще й кровожерлива війна -

Ковтнули юність всю сповна.

 

Пройшла весна без сонця й світу,

Сухе й жарке настало літо.

Плоди гіркі і присмак солі,

Хижий оскал злодійки-долі

Та з гузнолизами війна -

Ковтнули й молодість сповна.

 

Жнива, а потім і обжинки,

А тут твої потрошать вчинки.

І через їх хитросплетіння

Велике настає прозріння.

Ще й з перошкрябами війна -

Ковтнули й зрілість всю сповна.

 

Прийшла вже й осінь золотиста.

Багряне сиплеться вже листя

Його прекрасного вірша,

А в ньому гріється душа

Митця, дозрілого в поезі. -

Ось так, весь вік ходив по лезі,

 

Аж поки не прийшла зима.

Глядиш, здоров’я вже нема.

А та все саваном накрила,

Закула в кригу творчі крила,

Пегас охляв і весь змарнів -

Прийшли часи похмурих днів.

 

Вже час в минуле озирнутись,

Відчути волю і розкутись

Від зобов’язань, суєти.

Досягши на віку мети -

У вічність глянуть краєм ока,

Де Смерть чатує одиноко

 

З бездонним поглядом своїм

І зве у свій холодний дім.

Без сил перечить вже кістлявій -

Пішов слухняно в думці млявій

Поет на вічності той клич

В пусту й безмежну темну ніч.

 

Ось так… Сідая голова

І зичні вірш його слова

Закарбувались на скрижалях

Могильних плит, в захмарних далях

Їх відгомін тепер луна…

Поет, як зміг, прожив сповна.

Геннадій Кужільний

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com