В українських гербах живуть і міфи, і правда

«Ми старовини не рушаємо»

У європейській геральдиці, зокрема й українській, часто трапляється зображення коня. Він у стрімкому леті на гербі Черкас, поважно йде зеленим полем на гербі Старобільська — одного з районних центрів Луганської області, пасеться на гербі Павлограда, що на Дніпропетровщині; під сідлом у чеканні козака на гербі Нехворощі — тепер села Андрушівського району Житомирської області, а колись волинського містечка; вірно служить козаку зі списом у правиці на гербі села Іваниця Ічнянського району Чернігівської області; кінська голова на гербі районного міста Чернівецької області Кіцмань… Більшість цих гербів затверджено у XVIII столітті.

Стосовно інших тварин у різних народів судження розходяться, а тут важко знайти щось таке, що б компрометувало цю істоту. Хіба що образ чотирьох апокаліптичних вершників з Одкровення Іоанна Богослова та ще епізод із гомерівської «Одіссеї«: у череві дерев’яного коня заховався загін тих, що обклали Трою, і, вийшовши вночі, влаштували різню охоронцям міста. Але ж то був кінь дерев’яний! І нерозумні троянці самі затягли його до міста, повіривши, що це їм дарунок як переможцям.

 Таке ставлення до коня зрозуміле: розвиток цивілізації без цієї благородної тварини, одомашненої шість тисяч років тому, уявити неможливо.

Кінь — сама досконалість: за грацією й витонченістю форм з ним не може зрівнятися ніщо живе. Лиш кінчиком свого середнього пальця він торкається землі, зводячи до мінімуму площу опори, а отже, й тертя об її поверхню. За легендою, Бог так зачарувався власним творінням, що вирішив поставити «останню крапку художника» — подарувати цій гармонійній істоті ще й мелодійний голос, щоб вона розважала людину співами. Прикидаючи, що з того вийде, спитав:

- А що тобі більше смакує — сіно чи овес?

Кінь замислився, бо йому подобалось і перше, й друге. Мовчав так довго, що Творець розсердився:

- Та ну тебе! Багато думаєш, бо завелику голову маєш. Хай краще співає маленька пташка, що соловейком зветься.

У давній Елладі сліди кінських копит були знаками благодаті — звідси й віра, що підкова приносить щастя. Зазвичай такі знахідки прибивали над дверима житла. Увінчана лицарським хрестом підкова шипами донизу (це означає «господар удома«) на гербі села Олишівка, що на Чернігівщині, й на гербі Березані Баришівського району Київської області — разом із серцем та двома хрестами.

У скандинавській традиції цю свійську тварину ототожнювали з прадеревом Іґґдрасиль, назва якого дослівно означає «кінь Іґґа», тобто «кінь головного бога Одіна».

Кінь — символ вітру, символ вогню й світла, а ще — змін пір року. Верхній контур північних дерев’яних будинків уявлявся як небоcхил, котрим рухалося Сонце через священну точку полудня, її ж колись на нашій землі значили вишитим рушником, який вішали під коньком, — ця частина покрівлі зберегла свою назву й досі.

А чого вартий образ крилатого коня Пегаса — символу поетичного натхнення, яке, підносячи творця над реальністю, формує реальність вищого рівня.

На білому коні в’їжджав переможець, на білому коні святий Георгій списом здолав змія — ця сцена зображена на гербі колись містечка, а тепер села Білий Камінь Золочівського району Львівської області. «На чорному тлі вершник-витязь, що нищить булавою зеленого змія. У вільному куті щита герб Волинської губернії» — так описано герб міста Володимира-Волинського, відомий з ХIV століття. А на гербі Мукачевого Закарпатської області, про який згадується 1376 року, покровитель міста святий Мартин, сидячи на білому коні, мечем відтинає половину свого червоного плаща, щоб загорнути в нього жебрака.

У європейській традиції поєднання коня і лицаря сповнене глибокого філософського змісту: це втілення духу, який керує матерією. Адже лицареві належало вірно служити високим ідеалам, долаючи життєві спокуси й сповідуючи містичний культ Прекрасної Дами, який асоціювався із служінням Діві Марії. Тільки той, хто зміцнив тіло й душу, розвинув почуття й розум, у всьому досягнувши гармонії, був гідний сісти на коня. Слово «лицар» і в наш час не втратило свого високого змісту.

 У християнстві одноріг — емблема мужності та благородства — зображується як кінь з одним рогом на голові. Ця міфічна істота з 1580 року на гербі Немирова — селища міського типу Яворівського району Львівської області, голова її височіє над міським муром із двома фронтонами та вежами, що на гербі Заліщиків — районного центру Тернопільської області.

Та й грецькі кентаври — напівконі, напівлюди, на відміну від інших химер, що несли на собі відбиток світової дисгармонії, відзначалися не лихою вдачею, а мудрістю.

Двоє вершників на одному коні — знак добровільної бідності, незахланності. Цей символ взяли на озброєння тамплієри… на жаль, відхід від основоположного принципу, що привів до нагромадження величезних багатств, і стало причиною знищення цього ордену, що після спалення магістра Жака де Моле та його сподвижників відродився як орден вільних каменярів — масонів.

В українській традиції кінь — товариш, побратим, що часто виручає хазяїна з біди й тяжко журиться, коли його втрачає.

«Козака несуть і коня ведуть,

Сльоза сльозу доганяє…»

Або: «Шабля, люлька — вся родина, сивий коник — то ж мій брат».

На українських гербах трапляється один мотив, який спонукає пригадати події далекої давнини, що вже почали й забуватися.

У ХIV столітті литовський князь Гедимін, а згодом і його син Ольгерд здійснили військовий похід старовинним шляхом «з варяг у греки» — від берегів річки Вілії до Чорного моря, де зруйнували древній Херсонес, а дорогою зайняли Київ і переяславські землі. Замість чинити опір, місцеве населення вітало загарбників: отак дошкулила татаро-монгольська орда, а ще більше — жорстокі чвари династії Рюриковичів. «Не так тії воріженьки, як добрії люди», «В кого чужі, а в нас свої» — саме в ті часи, мабуть, і народилися ці невеселі приказки, що дійшли й до наших днів. Дикуваті, часто вбрані в звірячі шкури литовці й самі натерпілися від німецьких хрестоносців — відомих псів-лицарів, а тому переможці й подолані дуже скоро знайшли спільну мову, ще й у прямому розумінні цього слова. Ось як про тодішні події пише у книжці «Історія Остерщини» Олександр Бузун: «Литовські княжата, осідаючи на українських і білоруських землях, старалися в усьому приноровитися до місцевого життя, його порядків і культури. «Ми старовини не рушаємо, а новини не запроваджуємо» — таке було їхнє правило. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одне слово, ставали українськими князями, тільки з нової, литовської династії». Вправні вояки, вони хоробро боронили новопридбані землі, і за їхньою спиною хлібороби здобули такий бажаний для нормального життя і суспільного розвитку мир. Тим більше, що в типовій для епохи феодалізму жорсткій майновій ієрархії найнижчим верствам теж було дано права — вільно переходити від одного власника землі до іншого й провадити общинний самосуд. «Литовська кров» розчинилася в українській, і тільки поширеність на нашій землі прізвища Литвин нагадує про ті часи.

Велике Литовське князівство, яке на дві третини складалося з українських територій, мало два основних герби: «Коломни» — стилізоване зображення трибаштового замку (дехто вважає його прообразом тризуба) і «Погоня» — вершник з луком або мечем у руці. Коломни — символ укріпленого міста у різних модифікаціях — ми бачимо на відомому з 1663 року гербі Остра Козелецького району Чернігівської області, минувшину якого описав Олександр Бузун, а в ній відбилася історія цілої України. Ще — на гербі давньої княжої столиці — міста Белз Сокальського району Львівської області; селища міського типу Богородчани на Івано-Франківщині; села Наварія Пустомитівського району Львівської області; міста Рава-Руська Жовківського району Львівської області та інших поселень.

Мотив «Погоні Литовської» найкраще зберігся в родовому знаку князів Сангушків, що у XVIII столітті став гербом міста Славута Хмельницької області, а ще — колись районного центру Хмельницької області Корниця — нині скромного села Білогірського району Хмельницької області, що до ХІХ століття було містечком Заславського повіту Волинської губернії. Дуже цікавий герб селища міського типу Колки Маневицького району Волинської області: затверджений 1590 року, він поєднує в собі знаки Королівства Польського (половина срібного орла) та Великого Князівства Литовського (половина срібного вершника). Село Улашківці Чортківського району Тернопільської області теж успадкувало від князів Чарторийських мотив «Погоні».

Цікаво, що у ХV столітті європейські геральдисти зображали «Погоню» не з хрестом, а з так званими Гедиміновими стовпами — фігурою дуже близькою до сучасного тризуба. Хрест — трираменний, або ж патріарший, з’явився пізніше.

Ось про які події, що сталися колись на нашій землі, нагадує образ коня.

Рука, яка тримає скіпетр

Селище міського типу Ясиня Рахівського району Закарпатської області міститься за 45 кілометрів від географічного центру Європи, біля підніжжя карпатських гір — Говерли, Петроса, Близнят. Тут зливаються дві річки — Лозенщина та Чорна Тиса. Воно має свій герб, а на ньому селянин під розлогим ясенем випасає кіз. Його прізвище Струк. За народним переказом, цей чоловік примандрував до мальовничої місцини в районі Мараморощини, або, як ще її називають, Марамороських Альп, щоб позбирати грибів та ягід. Зима тоді почалася дуже рано, й одного дня гірські плаї замело снігом так, що спуститися ними в долину не стало можливості. Склепавши ненадійну колибу, Струк не був певен, що виживе в ній, та коли витривав до весни, поклав собі побудувати каплицю на честь Божої Матері, що чудом зберегла його. Для цього розчистив від каміння та засадив город, а незабаром надбав собі й таку-сяку живність. До нього почали прибиватися інші люди, як вважають дослідники, — переважно гнані бідою мешканці Вижниці, що вирішили розпочати нове життя…

Перша письмова згадка про Ясиню — прикордонне торгове містечко — датується 1553 роком, але Струк об’явився десь за півстоліття перед тим. У минувшині скромного тепер населеного пункту багато яскравих сторінок. Тут побував легендарний отаман опришків Олекса Довбуш, тутешня школа майстрів по дереву славилася на всю Європу. Як тоді обережно рубали ліс! Тільки взимку, коли дерево спить, другого року обтинали гілля та верхівку й лиш третього стовбур спускали по Тисі в долину… Якийсь час Ясиня була й столицею — Гуцульської республіки, проголошеної 8 січня 1919 року. Проіснувала вона кілька місяців, але яке душевне піднесення пережив тамтешній люд!

За переказами, Струк побудував капличку, а тепер на її місці гордість цього краю — споруджена у XVII столітті дерев’яна церква, яка так і називається — Струківська.

Людське життя — це протидія його скінченності. Задля Вічності люди пишуть вірші, малюють картини, творять музику, здійснюють подвиги, а часом душу гублять, аби доскочити високого становища, кровопролитні війни затівають. Давньогрецький Герострат навіть храм Діани спалив, щоб його не забули. А Струк просто жив, робив повсякденне діло, щонайменше думаючи про славу, і саме таким його образ закарбувався в історії. Закарбувався заслужено, бо ось що пише про таких людей Томас Карлейль:

»Твоє життя — твій набуток: це все, з чим ти можеш вийти назустріч вічності… Є щось таке, що облагороджує, й навіть священне в праці. Хоч би як людина була занурена в морок ночі, хоч би як мало вона думала про своє високе покликання, на неї варто покладати надії, доки вона серйозно трудиться, лише в неробстві — вічний відчай. Праця, хоч би якою вона була низькою або корисливою, завжди тісно пов’язана з природою. Вже саме тільки бажання трудитися веде все ближче й ближче до істини, до тих законів і наказів природи, які є суть істини». І великий англійський філософ робить висновок:

 «Гідна поваги груба, зведена мозоляста рука, в якій, проте, є щось царствено-величне, бо вона тримає скіпетр нашої планети».

У такому розумінні гербом Ясині означена вся Земля, бо найбільші рукотворні чудеса на ній починалися із скромного землепрохідця, який піднімав цілину чи випасав під деревом худобу, не усвідомлюючи своєї високої місії.

»Чий образ стертий і ім’я закрите…»

Дитинство моє минуло в давньому місті Остер, і мені здається, що цей пишний герб я бачила в молитовнику черниці, яка іноді в нас підночовувала. Ця витонченої зовнішності старенька — вона й досі стоїть у мене перед очима — багато розповідала про життя царської сім’ї, і, судячи з того, що чимало з почутого підтвердилося, була це, мабуть, фрейліна, яка заховалася від переслідувань радянської влади в котромусь із монастирів на Чернігівщині, де й доживала віку. На відбитку печатки мою увагу привернув песик зі свічкою в лапках, і я спитала монашку, що воно таке, сподіваючись на казку. Вона відповіла, що цей песик водив сліпого настоятеля монастиря по якихось підземеллях, й порадила мені йти спати.

Звідтоді й розшифровую ребус, що на гербі скромного нині села Мрин Чернігівської області. Із спрямованою вгору роздвоєною стрілою зрозуміло: цей символ нових висот і воїнської слави трапляється на 180 козацьких гербах. І лицарський «пелюстковий» хрест, обернений на чотири сторони світу, запозичений в ордену іоаннітів, теж був дуже поширений за козацької доби: його носили на шиї, вірячи в рятівну силу, його ставили на могилах полеглих у боях воїнів. «Глибока релігійність запорозьких козаків, — писав наш видатний історик Дмитро Яворницький, — криється в способі їхнього життя. Ніщо так не розвиває в людині релігійних почуттів, як постійна війна».

 А от із песиком незрозуміло. Якщо це спадок домініканського монастиря — обителі, що у XVII столітті була панівна у Мрині, то чому він трансформувався в спанієльчика зі свічкою? Адже мало б бути інакше.

Назва ордену — «Domini canes» — з латини перекладається як «пси Господні». За легендою, святій Хуані Ґусман уві сні явився янгол і повідомив, що вона народить смолоскип, який спалить ворогів святої віри, а 1214 року її син Домінік Ґусман у французькому місті Тулуза заснував орден білоризців, що взяв на озброєння девіз: «Прославляти, благословляти, проповідувати». Його символом став собака, що тримає в пащі смолоскип, нагадуючи про слова Ісуса Христа: «Вогонь прийшов я кинути на землю — і як я прагну, щоб він уже розгорівся». Собака зазвичай біжить; на фронтоні львівського домініканського храму він лежить на книжці, і це символізує освіченість братів-жебраків, які несуть у суспільство світло істини, але незалежно від пози вірного друга людини смолоскип має бути в пащі. Чому ж вогонь перемістився в лапки явно невеликого песика й став свічкою?

Коротко кажучи, маємо творче осмислення змісту домініканського герба, змішання різних тенденцій, а за ним — нашарування історичних пластів, на які наша земля така багата. Як сказано у Максиміліана Волошина,

…на сажень в глибину

Насичена камінням, черепками.

Могильниками, прахом, кістяками.

Злили їх зливи в річок царину.

І грубі залишки епохи неоліту

Й посічене лушпиння грецьких ваз,

Й хребці якихось незнайомих рас,

Чий образ стертий і ім’я закрите.

Сарматський меч, із Скіфії — стріла,

Ольвійський герб, сльозниця, що зі скла.

Татарський глек зеленкувато-бусий

Сусідом є венеціанській бусі.

А в кладці стін карданного поста

Серед каміння геть заціпеніли

Турецька розмальована плита

І візантійський шмат якоїсь вілли…

Чи не вказує малюнок на гербі на те, що під Мрином є лабіринт печер, із яких тільки навчений пес і міг би вивести? А може, на ньому й справді відбився образ вірного друга — поводиря сліпого настоятеля? І що спільного в цього білого спанієльчика з одним із найвідоміших товарних знаків, який стояв на платівках фірми «Граммофон-компані»: песик Гіппер, звівши вухо, дослухається «голосу хазяїна»? Стилізовані форми цього малюнка дуже довго траплялися в магазинах Великобританії та інших європейських країн. Можливо, трапляються й тепер — уже на іншій продукції.

Наталя Околітенко