В українських гербах живуть і міфи, і правда

Символ чорнозему

Герб — щось на зразок візитної картки, яка має не тільки вказати, де міститься поселення чи живе його власник і дати про все це загальне уявлення, а й засвідчити авторитет та добрі перспективи. Не дивно, що на геральдичні малюнки потрапляли насамперед «гонорові» тварини: лев, змія, орел, пантера — символи сили, мудрості, успіху в житті. А на гербі міста Куп’янська (Харківщина), з 1781 року, як написано в старовинних місцевих хроніках, «…ховрах сидить на золотому тлі, на знак того, що таких звірят в околицях доволі є». Ховрах, щоправда, більше схожий на бабака. Не претендуючи на особливу науковість, дозволимо собі висловити захват невідомим генієм, котрий, здолавши спокусливі стереотипи, оцінив непоказну тваринку. Бо і ховрах і бабак однаково можуть бути символом того, що в Україні є найбільшою цінністю: чорнозему. Чогось подібного у світі немає.

Наприкінці ХІХ століття у Парижі відбулася виставка, де вперше продемонстровано чудеса науково-технічного прогресу. Але сенсацією став брикет ґрунту, який, навіть висохнувши, не розсипався, бо в ньому містилося дуже багато органічних речовин. Знавці побожно торкалися його рукою й казали, що країна, яка володіє таким багатством, завжди процвітатиме, бо високі врожаї їй гарантовано. Хтось зауважив, що ця країна входить до складу Російської імперії, уряд якої не вміє керувати народом, тому той далекий від добробуту. Розмова закінчилася жартом:

- То й зрозуміло! Коли б до таких ґрунтів та ще й мудрі правителі, то рай би спорожнів, бо на таку землю звідти повтікали б усі святі.

Цей експонат і досі зберігається в одному з французьких природничих музеїв як еталон досконалості того, на чому виростають земні плоди. А чорнозем ми великою мірою завдячуємо польовим гризунам — бабакам і ховрахам. Їх в українських степах колись водилося стільки, що, за свідченням французького інженера Ґійома Левассера де Боплана — автора мемуарів з описом Південної Русі, на конях їздити було небезпечно: копита провалювалися в нори.

А нори в цих тварин капітальні: у бабаків до п’яти метрів завглибшки, з довгим входом і виходом, який уривається біля поверхні землі. Блискучий винахід! У разі чого там можна відсидітися, збираючи інформацію про те, що діється в світі білому, а коли треба, то й без клопоту на волю вискочити. Нору, щоб у ній було взимку тепло, гризуни забивають сухою травою; перегниваючи, вона й поповнює запас органіки в ґрунті. На жаль, цей процес на Землі тепер дуже сповільнений, якщо не припинився зовсім — через розорювання степів і безглузде винищення тваринок.

Коли людина нарешті зрозуміє, яких збитків вона собі завдала і як завинила перед нащадками, то доведеться всім левам, що рикають, ходять, танцюють і сплять на дуже багатьох світових гербах, — в шанобі схилитися перед простою істиною: світ завдячує свій добробут не їм, а скромним ховрахам та бабакам.

 

Хоч так, хоч так

«Жив на світі лицар бідний», і його імені тепер не пам’ятає ніхто. Він володів цілим містом, але стіни його дерев’яного замку геть прогнили, зброя заржавіла, а їжу він замикав у креденці, щоб голодна челядь не дуже до неї прикладалася. Свій рід наш лицар виводив від пращура, що брав участь у хрестових походах і дуже там відзначився. Коли під ним убили коня, то звитяжець спіймав віслюка, що пасся на лісовій галявині, і верхи на ньому здійснив багато подвигів. Звідси й родовий герб: срібна віслюча голова на золотому тлі. Який промовистий символ! Та от же біда — ніхто не доріс до того, щоб його оцінити.

Справи в місті йшли гірше нікуди, й люди пояснювали це тим, що розуму в їхнього дідича не більше, аніж у тварини, чию голову зображено на гербі, з яким він так носиться. А дочки-відданиці ремствували:

- Тату! Нас дражнять валаамовими віслючками. Та ж ми й заміж не вийдемо з такою славою!

Наш лицар довго тримав оборону супроти такої несвідомості й зрештою, утішившись тим, що і його славний пращур знав не самі тільки перемоги, наказав місцевому богомазові перемалювати ослячу голову на лілію. Геральдичну, звичайно, тому й схожу невідомо на що. Символ цноти й непорочності, відстороненості від земної суєти, символ божественного милосердя, атрибут Богоматері й усіх святих.

- Подивлюся, ким вас тепер назвуть, — мовив він до молодших дочок, бо старші вже повтікали з заїжджими циркачами.

Отак і сталося, що на гербі нинішнього села Долина (Теребовлянський район Тернопільської області), яке колись було містом і мало назву Янів, у XVII столітті красувалася віслюча голова, а з XVIII ст. — лілія.

Задля обґрунтування своєї позиції розповімо ще й таку історію.

На світі жив король могутній, і звали його Хлодвіг. Велося йому напрочуд добре: всіх ворогів перемагав, свої володіння розширив до річки Луари, столицею королівства зробив Париж, головне ж — під своїм штандартом із зображенням трьох жаб об’єднав кілька племен, які раніше між собою чубилися. Та коли 496 року франкська держава прийняла християнство, то вирішено поганських земноводних перемалювати на священні квіти, якими архангел Гавриїл привітав Діву Марію, сповістивши їй благу вість про те, що дитина, котру вона народить, стане Спасителем людства. Отак три жаби перетворилися на три лілії, і звідтоді почався їх тріумфальний хід по сторінках історії — аж до 1830 року, коли зірка королівської династії Бурбонів згасла.

Проти цього не заперечить жодний історик — а чим воно вірогідніше від нашої вигадки? Треба ж якось пояснити, чому на гербі міста Янів, яке залишилося в минувшині теперішнього села Долина, була спочатку віслюча голова, а згодом стала лілія.

Лілія увінчує три срібні бруски (на другій половині золотий лев, вивищуючись над червоним муром, тримає в лапах золоте кільце) на гербі Болехова — міста Долинського району Івано-Франківської області, яке відоме з 1603 року. Сказати, що ця квітка в нашій геральдиці популярна, не можна. Тим більша спокуса хоч баєчкою пояснити її появу на гербі Янова.

 

«Вона дала мені…«

Змій — один із найпопулярніших героїв геральдичних легенд. Він — на гербах міст Змієва, що на Харківщині, на гербі самого Харкова, Феодосії… Легенда розповідає, що якийсь князь, заснувавши містечко, вирішив одружитися, але напередодні весілля його наречена загинула від укусу змії. Отак село Зміївка Берегівського району Закарпатської області в 1551 році розжилося на назву й герб, де зображено золотого плазуна з жалом у відкритій пащі.

Образу змія приділено багато уваги в культурі майже всіх народів світу. Мабуть, специфічний спосіб пересування плазунів є причиною того, що і в дикій природі ніщо живе не лишається до них байдужим. Малеча може з ними бавитися, але дорослі тварини або тікають від них, або, маючи копита, стараються їх затоптати, а дехто (їжак, мангуста) й з’їсти не проти. У Мексиці небезпечні гості, бува, заповзали на танцювальні майданчики, й тоді мужні кавалери мали за свій обов’язок знешкоджувати їх, не випускаючи з обіймів дам. Такий зміст має одне з обов’язкових па стрімкої румби — енергійний викид правої ноги. У мексиканській традиції бог Кецалькоатль з’являвся у вигляді пернатого змія.

У Давній Греції плазун, що лежав біля ніг богині мудрості Афіни, був знаком дівочої скромності та послуху. Змію, з отрути якої здавна виготовляли ліки, мав на своєму жезлі покровитель лікарів Асклепій (у римлян — Ескулап), аж два плазуни на жезлі бога доріг і торгівлі Меркурія. «У правій половині щита, на зеленому тлі, золота бараняча голова на знак вигоди Тарханського кута для викохування сірих овець; ліворуч на червоному тлі чорний змій, який обвився навколо срібного жезла і п’є з чорної чаші, — емблема медицини, що позначає Сакські болота, цілющість яких не підлягає сумніву» — так описано герб уславленого кримського курорту Євпаторії, що на території античної Керкінітиди. А Меркуріїв жезл — складова частина герба дуже древньої, відомої з VI століття до народження Христа Феодосії, а також герба Харкова, де жезл поєднується з рогом достатку. Та ж сама картинка на гербі Богодухова, доповнена ще й сливовим деревом, яке завжди щедро родить плоди.

У Єгипті кобра, що піднялася для кидка, — урей, прикрашала головний убір фараонів. Дві змії тримала в руках богиня Ісіда, і змій охороняв витоки священної річки Нілу.

Та що казати! Латинське «S» — це проекція змія, який обкрутив палицю, а якщо палиці дві, то це сучасний знак долара.

Індуси асоціювали плазуна з райдугою, по якій належало здійнятися на небо. А ще змія, скручена біля основи хребта, втілювала канал, яким космічна енергія перетікала в людське тіло. Змія Уроборус), що кусала власний хвіст, символізувала нескінченність Всесвіту та повторюваність у ньому подій — циклічність. У фольклорі багатьох народів, зокрема й українському, жінкам, котрі занадто тужили по своїх втрачених чоловіках, являвся вогненний змій — перелесник.Символ нескінченного руху, символ мудрості й водночас зла та підступності... На гербі Кролевця, що на Сумщині, святий покровитель міста архангел Михаїл «у вояцькому вбранні стоїть на чорному змієві, зав’язаному у вузол, і тримає в одній руці оголеного меча, а в другій терези золоті на блакитному тлі».

Та й Сатана підкотився до Єви в образі змія й порадив, усупереч забороні, скуштувати плоду з дерева пізнання Добра і Зла, щоб «стати як боги». Тому людина з Раю, де було вдосталь усіляких благ, потрапила в наш, мабуть, не найкращий із світів, де в поті чола свого доводиться добувати хліб.

Але чому саме плід пізнання, а не якийсь інший заборонено, і який висновок належить зробити Адамовим нащадкам? Не пізнавати? Тоді навіщо нам дано наш унікальний мозок, спроможний виконувати стільки операцій, що не стачить зірок у Всесвіті, аби назвати їх число? Хто ми, створені за образом і подобою Божою: теж творці чи біороботи, яким належить знати своє місце? Створивши різних тварин та рослин, Всевишній саме людині запропонував придумати для них назви: хіба це не залучення до наукової роботи? Тож засуджуючи пізнання як явище, чи не ризикуємо ми скотитися до непростимого гріха — хули на Святого Духа, котрий усе животворить і все надихає?

Ось як пояснює цю дилему видатний релігійний філософ Георгій Флоровський: «Первородний гріх полягає у відмові від творчості й дерзання. Прародителі запрагли, щоб їхнє життя і долю визначали не вони самі, а зовнішні матеріальні причини, і цим своїм помислом підкорили себе зовнішній природі й самі добровільно зруйнували те світове значення, яке вони могли й повинні були б мати відповідно до духовної природи своєї особистості. Цим актом вони зреклися творчої свободи, розчинились у світі, втратили себе серед речей нікчемних світу цього».

Отже, фатальний біблейський гріх полягає в прагненні не пізнавати, а мати матеріальну нагороду, яку дає в готовому вигляді зірваний плід, у відмові йти тернистим шляхом, — земною мовою перекладаючи «творчість Небес». Яка ж проблема проступає за легендою про первородний гріх?

«…Жона, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв…» — каже застуканий на гарячому Адам Отцеві Небесному. Це ж не мова зрілого мужа, готового відповідати за власний вчинок, а розгублене белькотання дитини, ладної зробити винним кого хоч, тільки не самого себе. Може, людина занадто рано простягнула руку по плід пізнання?

Наш сучасник, архієпископ Іоанн Сан-Франциський (Шаховський) акцентує увагу на тому, що дерево, на якому росли заборонені плоди, називалося «деревом пізнання добра і зла», а не «пізнання» взагалі. У нашому складному світі, де матерія перебуває в стані синтезу й розпаду, нищення й творення водночас, де смерть супроводжує життя, непросто розібратися в тому, що є добро, а що зло. Це відбито в народній мудрості про те, що благими намірами буває вистелена дорога до пекла, що людина стріляє, а Бог кулі носить, і тому подібних висловах Архієпископ звертає також увагу на те, що Христос мав земне ремесло — був теслею, що він, обдарований можливістю ходити по воді, все ж таки користувався човном — на той час геніальним витвором людської думки, який можна поставити врівень із винаходом космічної ракети.

«Біблія не тільки не осуджує науки й влади людини над природою, але, навпаки, утверджує і перше і друге, вбачаючи в цьому дар Божий людині. Людина може управляти природою, але для того, щоб управляти успішно, вона сама має підкоритися моральним законам Божим. Якщо наука призводить до біди, це стається не через чисто наукові причини, а через те, що плодами науки розпоряджається неприборканий, перейнятий гординею розум і нечисте людське серце… Атомна бомба сама по собі не є небезпечною як річ. Але дуже небезпечна людина: якщо ми дамо бомбі спокій, вона нам нічого не зробить, — потрібний контроль над людиною, а не над бомбою», — пише архієпископ Іоанн, і з цим важко не погодитись.

Глибока віра у Творця не заважала робити великі відкриття ані Блезу Паскалю, ані Павлу Флоренському, ані Луці Войно-Ясенецькому, ані іншим видатним ученим і водночас служителям церкви. Батько сучасної генетики Йоганн Мендель, відправивши месу й скинувши ритуальні ризи, ставав послідовним матеріалістом, коли дошукувався законів спадковості. Він перший застосував до своїх дослідів з духмяним горошком математичний аналіз, і ніколи йому не спало на думку пояснити їх Божою волею. Один із отців церкви — Тома Аквінський, що жив у XIII столітті, роздумуючи, як Бог з нічого створив світ, дав таке визначення вакууму, до якого тільки тепер доросл? фізика.

Як дотепно висловився Дмитро Лихачов, у колишніх поєдинках між наукою і релігією багато чого йшло від браку уяви. Наприклад, система Коперника й Галілея не замахувалася на церковні догми: Земля могла залишатися центром Всесвіту й обертаючись навколо Сонця. Просто треба було побудувати складнішу математичну модель. Адже Сонце теж рухається в космічному просторі.

Мислити так — це, мабуть, і є проявляти зміїну мудрість, як радить Святе Письмо.

Наталя Околітенко