Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Уроки минулого для сучасників

Минуле не вчить українців і не додає їм розуму. На жаль, цей висновок напрошується, коли споглядаєш нашу буремну дійсність і реакцію на неї пересічних громадян. У своїй більшості наш люд шукає виправдань своїй пасивній громадянській позиції побутовою заклопотаністю: сімейними проблемами, відсутністю гідного заробітку або вільного часу на те, щоб відстоювати свої права і права українця, зокрема. Вони мріють, що у майбутньому все вирішиться саме собою, або прийде якийсь крутіший за попереднього (але «наш») президент і переверне все дригом на нашу користь. А люд при цьому дивитиметься улюблені шоу і тішитиметься, що все обійшлося без крові і галасу. Ні, шановні, без вас нічого не відбудеться. Ні Яценюк, ні Тимошенко, ні Наливайченко, ні будь-хто інший не зроблять за українців справу відновлення справедливості у суспільстві і лише масове долучення людей до всіх політичних процесів (не лише виборів раз на 5 років) принесе свої важкі мозолисті результати.  Це важко сприймати підозрілому і заляканому роками деспотизму українцеві. Ліниво вовтузиться наш громадянин в слизьких тенетах власних думок, важко відриває сідниці від стільця на кухні, неохоче гортає сторінки власної історії. Момент істини настане тоді, коли сіромаха зіп’єть на ноги, усвідомить свою роль людини, яка хоче і може змінити реальність. Справа часу? — запитаєте ви. Ні, це справа розвитку думки, свідомості, виховання в собі принциповості інтелігента. І це незалежно від того, ким ти народився і є. Допоки ми лінуємося, вороги роблять свою підступну справу, вони впевнені, агресивні, обізнані, коли треба брехливі або правдиві. Пам’ятаймо, якщо простір свободи не заповнений нашими думками, діями, він буде поглинутий нашими опонентами, заповнений брехнею, фальсифікаціями і кічем.

Лютневу революцію 1917 року в Російській імперії буржуазія пояснювала протестом мас проти військових поразок царської армії. Буржуазний уряд не збирався переглядати імперіалістичну програму, плани завоювань, які підтримувалися і раніше. Все це він намагався зробити ще з більшим успіхом.

Буржуазія користувалася військовою обстановкою, закликала населення Росії до національного об’єднання, намагаючись під цим прапором відкараскатися від вирішення «проклятих» соціальних питань. У збереженні влади над національною і в подальшому імперіалістичною експансією буржуазія бачила одну із основ своєї економічної і політичної міці, свого класового панування. Вона висунула, користуючись під­тримкою дрібнобуржуазних партій — соціалістів-революціонерів і меншовиків, — старе царське гасло «єдиної і неподільної» Росії, прикрите рожевим прапором «революційної демократії». І чи не звідсіль походить назва партії Президента Росії — «Єдина Росія». Тимчасовий уряд, будучи безсилим придушити національно-визвольний рух на околицях російської імперії репресивними заходами, розраховував послабити його другорядними вчинками: відміною обмежень віросповідання «інородцям», права займати посади в держустановах тощо. Навіть питання про вживання рідної мови в учбових закладах не було дозволене, хоча це виходило з мінімальних вимог. В декреті Тимчасового уряду від 20 березня 1917 року було сказано, що дозволяється «вживання інших, крім російської мови і наріччя в діловодстві приватних громад, при викладанні в приватних учбових закладах всякого роду і при веденні торгових книг». Це навіть більше, ніж в новому мовному законі нині в Україні. Національний рух на околицях імперії носив національно-визвольний характер. «Ліквідація національного гніту» — таким було гасло руху. На чолі йшла буржуазно-демократична інтелігенція. «Національні ради» були створені в Латвії, Естонії, Грузії, Киргизстані, «Рада» на Україні і Білорусії.

В Україні національно-визвольний рух очолювала Центральна Рада, створена в перші місяці революції в Києві. Лідерами її  від української соціал-демократичної робітничої партії були Вінниченко, Петлюра, Мазепа, Ткаченко, від соціалістів-революціонерів — Грушевський, Христюк, Залізняк, Ковальов та інші. За радою йшли переважно заможні селяни.

У своїй декларації, опублікованій на початку червня 1917 року, під заголовком «Перший універсал», рада оголошувала, що український народ сам повинен творити свою долю, не відстоюючи автономізацію України. При цьому в універсалі  була обмовка, що не може бути й мови про державне відокремлення України від Росії. Ці перші національні вимоги України запропоновані Тимчасовому уряду навіть Ленін кваліфікував «дуже скромними».

«Ні один демократ не може заперечувати права України на вільне від’єднання України від Росії. Проклятий царат перетворював великоросів на катів україн­ського народу, всіляко вигодовуючи у нього ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися українською мовою», — писав Ленін після появи «Першого універсалу».

В таборі Тимчасового уряду, керованого кадетами, з національною політикою яких були згодні і меншовики, заява влади викликала, однак, шквал обурень. Центральний кадетський орган — газета «Мова» назвала універсал Ради «ще одним ланцюгом німецького плану розкладання Росії, приведеним до використання». «Обмовки ніяк не міняють смислу того основного факту, що Рада відмовилась за себе і за український народ… підкорятися Тимчасовому уряду і оголошувала себе урядом України… Необхідно визнати, що пани українці жартують погані жарти з Росією». Вона зараховувала українців в табір зрадників і німецьких агентів, боячись найменших посягань на «єдину і неділиму», попереджаючи, що дії ради по «дезанексії» будуть засуджені рішуче усіма громадськими організаціями. Спроба знайти «компроміс» між радою і Тимчасовим урядом закінчилась безуспішно. Українцям було відмовлено у їхніх вимогах.

Тоді ж у статті «Україна і поразка правлячих партій Росії» Ленін писав: «Відмова в цих законних вимогах з боку Тимчасового уряду була нечуваним безстидством великоруського «держиморди». До якої ганьби впали есери і меншовики? Хаос, сум’яття, анархія — ось які викрики дикого поміщика в «Ділі народу» і «Робітничій газеті» спрямовуються проти українського народу».

На початку липня до Києва прибула урядова трійка у складі Керенського, Церетелі і Терещенка, яка уклала з ЦР перемир’я. Але і ця угода викликала ворожий шум. Кадети заявили, що йдуть з уряду через українське питання, а відносини з Україною ще більше погіршилися. Інструкцією Тимчасового уряду були відмінені всі поступки Україні. Інструкція обмежила кордони України п’ятьма західними землеробськими губерніями, виключивши Донецький басейн, Катеринославщину і Чорноморські губернії. Чи не від апологетів «єдиної і неділимої» саме тому у Донецькому басейні і досі чомусь лунають «кадетські» заклики до сепаратизму і федералізму? Центральна рада перейшла в опозицію до Тимчасового уряду. Але з цього часу і до Жовтневого більшовицького перевороту продовжували наростати серед українського пролетаріату і тих, що йшли за дрібнобуржуазними націоналістами симпатії до біль­шовиків, за їхню ніби правильну національну політику.

Водночас в українську політику знову ж таки приходить українська еліта — національно свідома інтелігенція у буремні роки революції 1917- 1920 років. Вона створює нову українську державу — Українську Народну республіку (УНР), яка була проголошена ІІІ Універсалом від 20 листопада 1917 р. І знову лідери нової України, проте, не наважились відразу проголосити незалежну Україну, як це зробили фіни і поляки, а лише федеративну, надіючись на дружні стосунки з російським більшовицьким урядом, «на доброго царя».

Саме тепер Ленін, який піарився на шпальтах газет про незалежність України, мову, а його уряд, перевершивши Тимчасовий — не хотів давати ніякої федерації Україні, розпочав агресію проти неї на кшталт «єдиної і неподільної», але вже більшовицької імперії.

У борні першої більшовицької війни проти України український уряд проголошує IV Універсалом у січні 1918 року незалежність України, але було вже пізно. Повсталі робітники і солдати, знову ж таки за наказом Леніна, розгромили вій­ськові сили Центральної Ради, яка 8.11.1918 року залишила Київ. Після Брест-Литовської угоди у березні 1918 року знову повернулась в Україну, але вже разом з німецько-австрійськими військами. Наприкінці 1918 р. друга більшовицька агресія громить Українську Народну Республіку. У 1921 р. вона була знищена остаточно. Увесь драматизм тогочасних подій був не тільки у підколоніальній залежності перебування України в Російській імперії, що не давало можливості створити сильну національну українську буржуазію, а отже і дієву політичну верству, але ще і тому, що та розпорошена царатом і більшовиками українська еліта не тільки не змогла об’єднатись, але, головне, втратила також під­тримку більшості знедолених народних мас в Україні.

Саме серед тієї еліти тоді, як і нині, були ті, що продавалися, як сказано у Шевченка, «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте».

Усе це чимось нагадує і нинішню ситуацію у політикумі перед виборами до Верховної Ради України. Адже там, як і тепер, також була роз’єднаність малочисельність, відірваність від народу нової національної еліти, яка не спромоглася згуртуватися і поширити національно-державницько-патріотичні ідеї, реальні реформаторські програми. Як і нині, на вершині буржуазної владної піраміди не було великого, мудрого, прагнучого українця-хазяїна-середняка. Адже майже всі чільники, тодішні українські політичні діячі сповідували соціалістичні ідеї навіть не у французькому, а в російському міфічному варіанті. Як царі, так і більшовицькі вожді, що проголошували більшовицьку централістичну імперію, не могли визнати право України на незалежне державницьке існування.

Саме так діяли Ленін і Троцький-Бронштейн, що засилав агентів в Україну і говорив їм: «так чи інакше нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, сала, хліба, солі, Чорного моря — Росія існувати не може…».

Нині російський Президент Путін, будучи ще прем’єром, заявив, що Росія і Україна, наші економіки, просто не можуть жити одне без одного. Чи не означає це, що сусідка хоче поживитися на наших теренах ще чимось? Маю на увазі не копалини, а розумовий ресурс нашого населення, важливу технічну документацію і потужності машинобудівної промисловості та авіабудування. Наведу приклад наших нафтопереробних заводів, які свого часу Росія придбала за невелику суму і згодом зупинила, позбавивши роботи тисяч людей. Звичайно, вона діяла на засадах захисту національного товаровиообника. Звичайно, краще завантажувати роботою своїх робітників, а не чужих. Так само оперативно збиралися перевести в Росію потужності «Мотор-Січ».

З одного боку, ніби лунають заяви російських очільників про велику любов до України, відбуваються президентські зустрічі, а з іншого — маємо непомірно дорогий російський газ, через що несе збитки не тільки українська економіка, але і весь український народ.  Заборона на імпорт нашої сиро-молочної продукції в Росію, що періодично надумано виникає і теж зводить нанівець важку працю наших аграріїв і підриває знову ж таки економіку держави. І таких прикладів «любові» чимало.

Наближається 21 річниця Незалежності від початку четвертого державницького воскресіння України, яка стала самостійною Українською державою. Залишились позаду руїни царського і більшовицького імперіалізму і тоталітаризму, Соловків і Гулагів, де були знищені мільйони невинних українців. А ми до всього додаємо чомусь ще і мовне протистояння.

Відомо, що фракійцем був Спартак, а фракійська мова — це окрема гілка індоєвропейської сім’ї мов. Але що невідомо нашим нардепам і що довів професор Ангелов, що однією із причин слабкості Одріського царства і послідуючого його розпаду було те, що фракійці не мали власної азбуки і письменності, які здатні були об’єднати фракійські племена в стійку етнічну спільноту. А може в нас дійсно черговий замах манкуртів на мову — цей могутній засіб єднання людей?! 

Страшно інше, що питання державної української мови і досі не вирішено у суверенній Україні на владному олімпі, залишаючись каменем спотикання і для наших нащадків. Це значить, що разом з ним не визначене законодавчо і конституційно питання національної політики держави у цій царині, де одним із головних чинників української державності має бути саме державна українська мова. Чому не бачить цей мовний екстремізм Президент і Конституційна асамблея, під кого вона збирається і надалі змінювати Конституцію України? А тому незрозуміло чому, замість того, щоб прийняти закон про державну українську мову, а програму-припис для мов національних меншин, і зробити її об’єднуючим фактором в Україні, влада приймає дивний закон про мову, і кидає кістку розбрату, провокуючи тим самим не просто мовне протистояння електорату, відволікаючи від «проклятих» соціальних проблем, а розкол суспільства з національно-шовіністичним підґрунтям часів «єдиної і неділимої». Складається враження, що під цим стягом намагається ніби знівелювати економічну, політичну кризу в державі. Але чи це дасть збільшення того ж таки електорату за таких обставин з нацменшин, і не тільки за рахунок «другорядних» питань. Саме російська мова в Україні на сьогодні має більше фактичних переваг ніж українська і це добре знають наші керманичі, а захисту потребує саме українська мова. І, як підтвердження тому, закон отримав негативну оцінку в Європі. Бо «він зосереджується виключно на просуванні російської мови і не дає гарантій тим, хто розмовляє державною мовою». Тому державна українська мова має стати не просто тестом для можновладців-посадовців, а одним із обов’язкових чинників для проживання в Україні, атрибутом поваги до неї, її народу і традицій, як у Європейських країнах. Лев Толстой, зустрівшись з Д. Яворницьким, говорив, що вчити дітей рідною українською мовою забороняє не російський народ, а державний російський уряд на чолі з Побєдоносцевим. А нині це продовжують робити апологети «єдиної і неділимої». Адже прийняття нового закону про мову у чомусь нагадує другорядні поступки в національній політиці Тимчасового уряду, тільки там захищалось лунаючи імпер­ське гасло царату «єдиної і неподільної» Росії, а в нас легітимна влада робить у суверенній державі чомусь навпаки, провокуючи тим самим роздмуховування жарин крайньої форми націоналізму — вже доморощеного шовінізму. Адже ті ж самі фіни і поляки, які не далися на поталу російського царату і більшовизму «єдиної і неподільної», не тільки зберегли свої національні надбання, традиції і єдність, мову, вони давно вже в Євросоюзі і процвітають. А ми все ще ділимо Україну на мовні, поки що, «губернії». Мабуть недаремно кажуть, що поганому танцюристові підметки заважають. Так і нам. Немає вже кочових ординців, агресивних західних і східних сусідів, а ми і досі чомусь перебуваємо на розпутті двох цивілізацій Заходу і Сходу, тупцюємо в потемках біля підніжжя «єдиної і неділимої» царської і більшовицької Голгофи все ще не знайшовши свій власний самодостатній шлях до вершин світової цивілізації, так і не зрозумівши фатальних помилок у нашій ще ненаписаній історії.

Отримавши суверенітет і не маючи виваженої самодостатньої національної політики, розвинутої економіки і демократії, ми знову втрачаємо свій історичний шанс — або ж усвідомлено зробити свій новий вибір, чи знову зрадити себе. Все це залежить від нас самих. Де ж наші інвестори-мільярдери — тіньовики, олігархи-товстосуми, яких перед парламентськими виборами і новою хвилею світової фінансової кризи вже погрожують «розкуркулити» апологети і заручники «єдиної і неподільної» — комуністи. Мабуть недаремно вже перераховуються мільйони доларів з тіні та офшорів на ці парламентські вибори. «Знає кіт, чиє сало з’їв». Все це ми вже проходили, «лякала собака вовка», а це знову витрати не тільки національної політики, але і недальновидної економіки, де Україна тільки полігон для збагачення олігархів всіх кольорів, чи не тут причина захмарної ціни на газ та ще і його оплата за рахунок народу України. Це про їм подібних писав Т. Шевченко:

«… Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данта старого

Полупанком нашим можна здивувать».

Нам досить «благодійства» шахраїв-добродійників. Нас доти і, мабуть небезпідставно, називатимуть ще регіоном «єдиної і неділимої», а українську мову її діалектом і не тільки на Олімпіаді в Англії, поки ми будемо продовжувати погоджуватися жити і діяти за чужим уставом у своєму «монастирі». Тільки під Українським прапором ми маємо йти на парламентські вибори і в Євросоюз. Чи не тому нині по всій Україні відбувається нищення геростратами українських закладів культури — музеїв, їх рейдерські захоплення. Це ще один удар по нашій історичній пам’яті, як це сталося у Трипіллі, як це відбувається з садибою Сікорського — відомого авіаконструктора. У ці питання мав би втрутитись Президент України.

Адже найдорогоцінніша втрата, як казав наш відомий філософ Сковорода — це час і більше втрачати його ми просто не маємо права. Виборами «тотальної недовіри», як нині кажуть, в Парламент життя в Україні не закінчується, а та влада, яка не бажає себе захистити, не достойна поваги. «Хліба і видовищ» — казали древні, але раніше хліба. Досить нам парламентських чвар. І тоді дійсно перед Україною відкриються нові обрії, коли українці масово засвідчать свою громадянську позицію, змусять діяти владу в інтересах народу. Адже соціальна несправедливість — шлях до соціальної непокори.

Скільки не кажи слово «цукор», в роті солодко не стане. Добре — це коли всім добре. Жити гідно треба сьогодні, тоді буде гідне завтра, а не  подвійні стандарти. Твори добро — воздасться, — ось що має стати національною ідеєю в Україні. І не просто стати панацеєю, журавлем у небі, а цілющим засобом одужання нашого важкохворого суспільства. Саме ті, хто здатний творити за такими принципами: і словом, і ділом не зрадити кращі національні надбання і традиції мають бути обрані до нового Українського Парламента, який має стати взірцем української державності. Тільки так у нас буде стабільність і добробут. «Хто був хорошим громадянином своєї епохи, той має найбільше шансів бути сучасником всіх епох майбутнього», — говорив Гете.

Інакше нас не тільки не зрозуміють наші процвітаючі сусіди, а головне — наші нащадки. Адже, звертаючись до них і всіх нас сущих, наш геній і пророк, мовотворець і державотворець Тарас Шевченко, 200-ліття з дня народження якого скоро буде відзначати увесь світ, ставив тираноборче українське слово на сторожі долі пригноблених: «Возвеличу малих отих рабів німих! І на сторожі коло їх поставлю слово; він вірив, що «слово нове… люд окрадений спасе од ласки царської». Віще Шевченкове слово у всі часи боронило, не зраджуючи і від «ласки» вождів більшовицької імперії, від фашистської нечисті, тавруючи і нині апологетів і заручників «єдиної і неділимої». «Борітеся — поборете! За вас сила, за вас воля і правда святая».

Василь Слободяник

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com