Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Як гайдамаки на «пірсі» їздили

В книгах «Холодний Яр» Горліс-Горського та «Залишенець. Чорний Ворон» В.Шкляра розповідається про захоплення козаками автомобілем «Пірс» з високопоставленими начальниками ЧК.

Особливо багато важливих і цікавих подробиць в  розділі  «Негероїчна смерть тов. Вільгруде-Соколова» в книзі «Холодний Яр». Василь Шкляр розповів також про подібний випадок, але там «героєм» виступає Яша Гальперович, якого козаки Чорного Ворона стратили біля села Худоліївка, на дорозі з Черкас до Чигирина. В нашому гайдамацькому краї тривалий час ходили розповіді про автомобіль, на якому на самогонці або на кінній тязі їздив Пилип Хмара, отаман Чорного Лісу.

Свою книгу Горліс-Горський написав надзвичайно точно. Я добре знаю місцевість в Олександрівському, Кам’янському та Чигиринському районах, тому був вражений точністю описання бойових операцій. Розповіді автора співпадають з географією районів та сіл до найменших подробиць. Бував Горліс-Горський і біля нашої Любомирки, але вона, на жаль, виявилась безликою. Село лежить на колишній Варшавській дорозі, тому «красні» постійно тримали в ньому гарнізон. Солдати були розселені по хатах, всі жителі були взяті на облік буквально поголовно.

От про що розповідає Горліс-Горський. «Між десятою і одинадцятою три залізничних містки на лінії Кам’янка — Олександрівка злетіли на повітря … Ранком ми були вже в таборі отамана Загороднього, у лісі біля Розумівських хуторів… Виїхали з лісу. Снігу майже немає. Дорога добре втоптана. Версти за три, коли ми вже мали звертати на бічну дорогу, помічаємо на шляху відкрите авто, що їхало нам назустріч.

Загородній весело потер руки. — Якесь начальство... Бог нам у руки пхає. Може, сам голова повітового ревкому».

Отже, «Пірс» був захоплений біля Розумівки. Можливо, подібний випадок стався і біля Худоліївки, але між Розумівкою та Худоліївкою відстань не менше 60 км, якщо їхати через ліси Холодноярщини. Треба якось уточнити, скільки було «Пірсів», бо самі напрошуються  дуже важливі висновки.

«Не встигли ми ще дати знак, щоб авто спинилося, як шофер сам зменшив хід і спинив машину. Під’їжджаємо. На шофері — кенгурова доха. В авто — якісь два «добродії» у розкішних дорогих хутрах, видно, не з абиякого великопанського плеча зняті».

Чванливий чекіст заявив: «Я — начальник Подольской губчєка Вільґруде-Соколов, а ета таваріщ начальнік губрєвкома Козіцкій. Ми с Вінніци вєзьом важниє матєріали в Харьков. І ваабщє імєєм важниє дела к Всєукраінскай ЧК і ЦК компартіі. Панімаєтє?»

…Забравши в усіх зброю, впихаємо зв’язаного предгубчека на тачанку, а тіло губревкома перетягуємо на переднє сидіння. Із Загороднім сідаємо ззаду. Револьвери скеровуємо в плечі шофера…

Вертаємося на хутір під лісом. Далі їхати шестиособовий «Пірс» не міг.

Виносимо з авто до хати скриню з паперами та велику бляшану банку з золотими перснями, бранзолетками, годинниками. Деякі речі — з дорогим камінням. То їхало до Харкова добро розстріляних «буржуїв». … Було кільканадцять пляшок витриманого вина (з гербами графа Грохольського). «Пролетарі», як видно, розумілися на таких речах.

«…Забираємо до хати і голову губчека. На його обличчі вже не залишилося й сліду того наполеонівського виразу, з яким розмовляв зі мною на шляху… т. Вільгруде-Соколов є членом колегії Всеросійської ЧК у Москві; наказ, підписаний Дзержинським, щоб Вільгруде-Соколов негайно виїхав на посаду голови Красноярської губчека... Найбільший в історії світу кат висловлював у наказі впевненість, що Соколов, якого він знає як «доброго працівника» й організатора, виправдає його довіру і очистить Сибір від «контрреволюції».

У партійному білеті у шовковій червоній обкладинці лежав рівненько складений власноручний лист Леніна. В ньому Ленін хвалив тов. Соколова за «класову чуйність і стійкість», дякував за «самовіддану роботу», висловлював надію, що незабаром тов. Вільгруде займе становище голови Вселатвійської ЧК.

«Попрацювати» Вільгруде-Соколов уже встиг. Про це свідчила пачка протоколів засідань колегії ЧК, що лежала між іншими паперами в скрині. Це були довжезні списки людей. Навпроти кожного прізвища — напис грубим червоним олівцем, одна велика літера Р. («розстріляти»). І підпис: Вільгруде-Соколов. Члени колегії підписували ті протоколи пізніше, лише для форми. Всі протоколи датовані днями останніх трьох місяців. Приблизно підрахувавши, отримую цифру в чотири тисячі розстріляних. Усі прізвища розстріляних, за малим винятком, українські. Проти кожного написано — вік, заняття, коротке «обвинувачення»…

…Мені стало смішно, що приятель грізного Дзержинського, ворог, що пролив море крові, так ганебно рятує себе від смерті… Чекіст зі сльозами в очах упав на коліна.

— Добгодії! Я вас умаляю! Нє убівайтє! Дєгжитє мєня у сєбя, я напішу Дзєгжинскому, Манцеву, оні за мєня дадут вам тисячу ваших людєй — каво самі захатітє!»

Півмертвого від страху чекіста витягли козаки з хати і повели через город. Коли за ровом стали, Вільгруде-Соколов упав на землю і заревів нелюдським голосом. Намагався цілувати козакам чоботи. Зблиснули шаблі, пролунав постріл, і хлопці відійшли…

Авто прикидали в клуні снопами. Шофер розповів, що він із Могилева; дім у нього забрали большевики, а самого мобілізували возити голову губчека. Не дуже вірилося, щоб такі важні «парсуни» довірили возити себе якомусь мобілізованому «буржую». З Чорнотою переконуємо Загороднього, що цей тип чимось заслужив довір’я у ЧК. Для спокою краще послати його вслід за головою губчека. Та Загородній уперся — його приваблювала перспектива поїздити на авто, а серед партизанів, як на гріх, шофера не було.

Полонений був українець, мав службову посвідку на прізвище Спасибенко. Приставили до нього добру «опіку», щоб не втік. Загородній, порозмовлявши зі Спасибенком, каже, що зробить із нього доброго партизана. Андрій пророкує Загородньому, що Спасибенко, хоч і гарно називається, завезе його колись під дурного хату.

…Під ранок ті, хто вернувся із села, привезли вістку, що Хмара з полком ночує за кільканадцять верст від нас…

Ларіон заявив, що їде до Хмари на авто. Запрошує і мене.

…з десятком козаків і шофером на тачанці їдемо на хутір, де було заховане авто. Викотили його з клуні, розігріли двигун. Сильний «Пірс» почмихав і загув рівненько. Бензину було ще на двісті верст. На дверцях авто — червоні зірки і літери «ЧК». На радіаторі — червоний прапорець і ті самі літери — «ЧК». Шофер спокійний, жартує. Ми теж жартуємо — обіцяємо йому п’ять куль у потилицю, якщо авто в дорозі без потреби зіпсується чи буде їхати не туди і не так, як ми схочемо.

Сіло нас п’ятеро, всі в будьонівських уніформах. Дали і Спасибенку рогату шапку із червоною зіркою. Козак із ручним кулеметом сів попереду, поруч шофера. Поїхали.

За кілька верст зустріли в полі дівчину. Загородній торкнув шофера:

— Стоп! Підождіть! Машина стала. На дорозі, тримаючи руки в кишенях свити, стояла й з-під лоба приглядалася до нас Катря, яка була у Чорноліському полку за «отамана Марусю» …Упізнавши нас, Катря засміялася… Дівчина приготувалася закидати автомобіль гранатами.

Ще до прибуття Чорноліського полку Загородній улаштував шофера на хуторі «під опікою» своїх людей… сталася прикра історія. Найбільше зіпсувала вона настрій Загородньому… він відстояв життя шоферу Спасибенкові, залишивши його на хуторі під опікою своїх людей. Наказав, щоправда, стерегти, але не приховував, що повірив водію, що в ЧК він потрапив не по своїй волі і до большевизму ставиться вороже. Повірили в це й хлопці, що мали стерегти шофера. А якщо своя людина, то не будеш за ним по п’ятах із рушницею ходити. Спасибенко прикинувся, що важко занедужав, а вночі втік.

За кілька днів привів із Кам’янки відділ чекістів і міліціонерів. Забрали заховане в клуні авто, застрелили господаря і ще кількох, що не встигли втекти, спалили хутір. Шукали трупи Козицького і Соколова, але не знайшли».

Я вирішив перевірити розповіді, тому що раніше не зустрічав назву автомобіля «Пірс». Розповідь Шкляра про захоплення «Пірса» біля Худоліївки потребує уточнень, які автор повинен буде зробити в другому виданні своєї чудової книги. Краще буде, якщо автор знайде документи ЧК відносно страти «бебеха» Яші Гальперовича. Розкішний, навіть занадто, «Пірс» дійсно був і увійшов в історію як найвищий символ статусу та автомобіль для президентів США та вінценосних осіб інших країн!

Офіційна назва захопленого автомобіля згідно довідника Pierce-Arrow,  7-Passenger, Touring 1919. Тобто, «Пірс-Стріла», семимістний, модель для туристичних подорожей, зразок 1919 року. Помилки тут бути не може, бо попередня модель Touring Car була спроектована в  1915 році, її змінила модель 1919 року, а наступна появилася аж в 1927 році. В ті роки випускалися однаково розкішні та потужні моделі  6-36, 6-48 та 6-66. Невідомо, яка саме стала гайдамацькою.

Сьогодні рідна сестра гайдамацького «Пірса» Model 48-B-5 зберігається в музеї американського міста Солт-Лейк-Сіті, бо на цьому екземплярі їздили президенти  США Вудро Вільсон та Уоррен Гардінг на інагурацію останнього в 1921 р. Коштує цей музейний експонат сотні мільйонів доларів.

В ті роки «Пірс» був вершиною мрій президентів, королів та надзвичайно багатих людей. Ще в 1909 році американський президент Говард Тафт замовив два Pierce-Arrow, і вони стали першими офіційними автомобілями Білого Дому. Августійші особи багатьох країн просто не могли не мати в своїх гаражах хоч би одного «Пірса»! Казково багатий актор Голлівуду японець Хіякава їздив на «Пірсі-Стрілі», листові панелі якого були з золота. Навіть криза початку двадцятих років ніяк не вплинула на заводи Пірса. Будівлі заводу «Пірс» в 1974 р. були занесені до реєстру історичних об’єктів.

А наші отамани катали на своєму трофеї українських дівчат, а рішуча отаманша Катря була готова рознести автомобіль мільйонерів ручними гранатами, які носила в кишенях свитки!

В рекламних матеріалах «Пірсів» ніколи не вказувалися технічні характеристики чи потужність двигуна. На високохудожніх малюнках «Пірс» зображали не на передньому, а на задньому планах. Передній план посвячувався тим небагатьом найважливішим особам, для яких випускалися ці грандіозні автомобілі.

Горліс-Горський точно підмітив, що двигун «загув рівненько». На деяких екземплярах такі двигуни «гуділи рівненько» до 20 років підряд, не потребуючи ремонту!  Робочий об’єм був просто вражаючим — 13,5 літра. Найменший робочий об’єм двигуна «Пірса» був також дуже великий — 11,7 л. Сьогодні це просто неймовірно, бо для більшості водіїв  достатньо 1,6 л.

Розбіжність в кількості пасажирських місць — 6 чи 7 — не важлива. Очевидно, чекісти одне місце зайняли своєю дорогоцінною скринею, або запасом бензину. Автомобіль був дуже довгий і просторий, з колісною базою 3,73 метри. Сьогодні «нувориші» вважають просторими автомобілі з колісною базою на метр меншою.

В ті роки в Знам’янці та Олександрівці виступав Лейба Бронштейн (Троцький). Він кричав, що в Росії люди голодають, а українські куркулі закопують хліб в землю.

Так, хліб закопували, щоб вижити. В 1921—22 роках села косили навмисне організовані тиф, загадково невиліковний грип «іспанка» та голод. Спочатку вмерла моя бабуся Агафія, бо віддавала останню їжу своїм малим дітям. Дід Овсій дожив до нового урожаю 1922 року, і вже наївся пшоняної каші. Необережно з’їв більше, і вмер вночі, залишивши на мого 17-річного батька, що ледве тримався на ногах після тифу, п’ятеро малолітніх дітей. Вони вижили!

А «пролетарі» з московського «уряду» в цей час купували за кордоном не хліб для голодних росіян, а надзвичайно дорогі «Пірси» для своїх катів, які за престижністю перевершували навіть «скромний» Роллс-Ройс самого вождя. За спогадами, в ті часи Роллс-Ройсами Москва була просто завалена. А непокірних українських селян грабували, щоб винищити голодом.

В Америку більшовицький уряд відразу після революції перевів надзвичайно великі суми золотих царських грошей. Про це свідчить американський конгресмен Дюк. В ті моторошні роки зовнішньою торгівлею керував Аарон Розенгольц, а державним банком керував не кіношний пролетарій Максим, а  Лейба Мармазін. Звичайно, «Пір­си» купували не без дозволу Леніна. 

Ну як не винагородити катів у шкірянках за очищення України від куркулів? Вони ж заробили, заливаючи кров’ю та встеляючи трупами українців, росіян та інших народів непокірну і горду Україну! Тому і приїхав світовий символ статусу «Пірс» на Розумівські хутори. То чи був такий же ще і біля Худоліївки? Мабуть, був інший автомобіль, бо повітовому Яші-«бебехові» достатньо було і «драндулета». Вбивав би він українців і просто так, без винагороди.

Володимир РЕПАЛО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com