Що ніс багнет французький?

Революційна Франція кінця XVIII ст. з огляду на міжнародні обставини змушена було звертати увагу на Україну, яка на той час була розділена на кілька частин. Непримиренна позиція Росії до оновленої Франції змушувала Конвент шукати ефективних шляхів протидії могутньому ворогу.

Зокрема виношувалися плани розчленування Російської імперії та створення геополітичного бар’єру, що міг би ізолювати її від Західної Європи. З цією метою керівники Конвенту мали намір, спираючись на Туреччину, підготувати антиросійські повстання в Україні, на Кубані і в Грузії. Особлива увага приділялася українським землям Росії, де, на думку членів комітету закордонних справ Карра та Буасі Д’англя, панувало невдоволення російським гнобленням і зберігалися традиції козаків у боротьбі за незалежність.

Попри невдалі спроби міністра закордонних справ Конвенту Лєбрена залучити Туреччину до реалізації цих планів на початку 90-х років XVIII ст., українське питання продовжувало залишатися у сфері зовнішньополітичних інтересів Франції. Оголошення російським імператором Павлом І формальної війни Франції посилило зацікавленість французьких урядових кіл до українських земель. Так, Директорія 1776 року надсилає в Україну таємного агента для координації планів антиросійської боротьби. Восени цього ж року Директорія направила до Константинополя військову місію на чолі з послом генералом Обером Дюбайє. Йому було наказано домогтися відправки Туреччиною експедиції на Чорне море для зруйнування портів та організації повстання козаків і татар проти Росії.

Саме в цей час з’являється ідея відправити французьку ескадру з експедиційним корпусом у південну Україну і за допомогою козаків відірвати Україну від Росії. Міністр закордонних справ Талейран у записці Директорії від 10.07.1798 р. запропонував план експедиції для того, щоб зруйнувати Севастополь і Херсон.

Проблеми України цікавили й імператора Наполеона. У боротьбі проти континентальних учасників антифранцузьких коаліцій — Росії і Австрії — українське питання відігравало помітне місце в його стратегії. Проте, слід визнати, що воно для нього було, з одного боку, складовою частиною більш широкого «польського питання», а з іншого — вразливою національною проблемою російської та австрійської імперій. Тобто, питання як засіб тиску на Австрію і Росію визначало позицію Наполеона щодо України.

Імператор був досить добре ознайомлений з регіональними проблемами. Уперше Наполеон прочитав про Україну в книгах Ш.Ляво, який у 1761-1773 рр. був таємним агентом Франції в Росії, та Шарля Масона — особистого секретаря майбутнього російського імператора Олександра І.

У своїх спогадах Ш.Масон писав про Україну і козаків так: «Войовнича козацька нація незабаром зникне з земель, подібно іншим націям, на яких ліг російський скіпетр, хіба що щаслива революція визволить козаків від ярма, що їх гнітить і нищить». Можливо, саме це навіювало імператору думку про можливість відокремити Україну від Росії.

На початку XIX століття французький уряд за допомогою своїх представників у Туреччині, Росії та Саксонії вивчає становище російських губерній. В Одесу і Херсон засилаються агенти, яким доручається збирати дані про політичну ситуацію в регіоні та його природні ресурси. У рапорті військового аташе в Петербурзі Бургуєна (як і в записках та листах французьких купців уряду Франції) йдеться про вигоди розширення чорноморської торгівлі. Підкреслюється також військово-політичне значення України з її чорноморськими портами для послаблення Росії і подальшого проникнення французів у внутрішні російські губернії.

Зокрема Бургуєн пише, що знищення Запорозької Січі «доконало назавжди українську свободу і залишило невдоволення в цілому народові. Це невдоволення треба використати, направивши в Україну агентів під виглядом купців, які таємно і вміло викликали б незадоволення населення, нагадуючи йому про славетне минуле, а коли політична кон’юнктура приведе до відкритої війни між Францією і Росією, повстання в Україні буде одним з чинників перемоги».

На замовлення Наполеона французький економіст і купець Антуан де Сен-Жозеф видав у 1805 році працю «Історичний нарис про торгівлю і плавання на Чорному морі, або мандрівка і справа встановлення торговельних і морських зв’язків між портами Чорного моря і Середземномор’я». Інтерес до українських земель визначався прагненням не лише ослабити Росію, а й розширити чорноморську торгівлю. Адже в кінці XVIII і на початку XIX ст. торгівля Франції з Росією та країнами Леванту відчутно скоротилася. У спробах економічного і політичного підкорення Надчорноморщини французька дипломатія активізувала діяльність в Туреччині та Польщі, які вважалися найбільш вразливими для Росії пунктами.

Наполеонівська Франція намагалася посилити вплив на Туреччину і загострити відносини між нею і Росією. Під час війни Франції з Росією у 1805-1807 роках французький посол в Туреччині генерал Севастіані, який був прихильником рішучих дій проти Росії і відторгнення від неї Криму і України, відвідав Галац, Браїлов, Констанцу та інші міста, де встановив зв’язки з козаками Задунайської Січі. Він пообіцяв козакам «по розгромі Росії повернути стародавні вольності, на захисті яких стоятиме великий цісар Наполеон». Прибувши в Константинополь, генерал передав турецькому уряду ноту, в якій вимагав, щоб Босфор і Дарданелли були перекриті для російських кораблів, а французькі війська перекинуті з Далмації на Дністер. Він навіть планував висадити франко-турецький десант в Одесі. За це Туреччині була обіцяна військова підтримка. Після поразки російських військ у кампанії 1805 р. Туреччина оголосила Росії війну.

Особливу увагу Наполеон звертає на Польщу, яка після третього поділу між Австрією, Росією та Прусією 1795 року втратила свою державність. Він активно використовує польську проблему для тиску на своїх суперників — спирається на націоналістичну польську аристократію, що мріяла за допомогою французької армії відновити Річ Посполиту в межах кордонів 1772 року. Ці плани передбачали відокремлення від Росії територій, на яких мешкало українське і білоруське населення. Тому Україна розглядалася як важливий елемент французької дипломатії. Політична й економічна залежність від Франції перешкодила б успіху російської політики на Чорному морі, привела б французьку армію до кордонів Росії.

Для підготовки вторгнення в Україну Наполеон широко використовував французьких резидентів у Варшаві. Підтримувалася діяльність «Патріотичного товариства», що було створене з представників польської шляхти в Україні. Товариство мало своїх агентів, які інформували про чисельність російських військ та їх пересування, вели облік хлібних складів тощо.

За дорученням польських магнатів Київської, Подільської та Волинської губерній у листопаді 1806 року до Варшави виїхав полковник Нейман, який зустрівся там з французьким резидентом Талейраном. Він намагався переконати останнього, що похід французької армії в Україну буде смертельним ударом для Росії. У лютому  1807 року у Варшаві з’яви вся землевласник Городиський, який подав на ім’я Наполеона проект допомоги польських магнатів французькій армії, коли вона прийде в Україну.

Наполеон в свою чергу виявив значну зацікавленість цим планом. «Це була б корисна диверсія, — писав він Талейрану, — і я міг би навіть її підтримати». Наполеон не заперечував можливості рейду французької армії на Волинь і Поділля.

Під час війни з Прусією та Росією 1806-1807 років наполеонівська Франція оволоділа Великопольщею і польським Помор’ям, які входили до Прусії. 1807 року Наполеон ініціював процес створення Великого герцогства Варшавського — вагомого козиря в дипломатичній грі з Росією, Прусією та Австрією. Подальше збільшення його території не можливе було без боротьби з Росією і відторгнення України від Росії. Про це свідчать документи, складені в міністерстві закордонних справ Франції, у яких Наполеону радили повторити похід шведського короля Карла ХІІ в Україну і відкинути Росію від Чорного моря.

Одночасно Варшавське герцогство могло розширюватися за рахунок володінь Габсбургів — колишніх територій Польщі. Серед цих володінь була й українська Галичина, яка справді стала розмінною монетою французької дипломатії.

Поступове загострення відносин Франції з імперією Габсбургів привело до початку в квітні 1809 р. війни — єдиної в історії наполеонівських війн кампанії, що велася на етнічних українських землях. Готуючись до війни з Австрією, імператор розраховував на підтримку Варшавського герцогства та організацію антиавстрійського повстання в Галичині. Він сподівався, що енергійний наступ російських військ у цьому районі змусить Австрію відтягнути на боротьбу з ними значну частину її військових сил. Водночас Наполеон був змушений досить обережно ставитися до польських сподівань на реставрацію Речі Посполитої шляхом приєднання галицьких володінь Австрії до Варшавського герцогства, адже відновлення Польщі суперечило інтересам тодішнього союзника Олександра І.

Ще в березні 1809 р. російський імператор відверто заявив французькому послу в Росії Коленкуру, що будь-яке збільшення герцогства за рахунок Галичини суперечить його інтересам, і тому остання повинна бути цілком або частково приєднана до Росії. Олександр І наполягав, щоб у майбутній кампанії проти Австрії війська Варшавського герцогства прикривали правий фланг російської армії, утримуючись від вступу на ці землі.

Але вже наприкінці квітня війська Варшавського герцогства під командуванням князя Ю.Понятовського вступили в Галичину і окупували її більшу частину. Тут вперше від часу поділів Речі Посполитої було повалено владу Габсбургів, яку тимчасово замінив протекторат Наполеона. Росія ж обрала очікувальну позицію. Лише вступ військ Понятовського в Східну Галичину та загроза поширення тут польського повстання змусили Олександра І віддати наказ про похід російських військ у польські провінції Австрії. Проте й подальші дії росіян свідчили про небажання царя поспішати на допомогу імператору, війська якого зустріли запеклий опір австрійців.

Наполеон за Шенбрунським договором, що завершив австро-французьку війну, передав Великому герцогству Варшавському відібрані у Австрії території Західної Галичини й Заморського округу. Не бажаючи зміцнити Росію за рахунок послаблення Австрії, імператор, всупереч попереднім обіцянкам, передав Росії лише два округи Галичини — Тернопільський та Заліщицький. Таким чином, відбувся черговий поділ українських територій.

У подальшому польські націоналістичні кола, що прагнули відновлення Речі Посполитої і кордонах 1772 року, неодноразово робили спроби звернути увагу на землі Східної Галичини. Однією із спроб польського впливу на Наполеона в українських справах був меморандум генерала Рожнецького, представлений для розгляду імператором 1810 року. У меморандумі було докладно розроблено план експедиції 20-тисячного польського корпусу, зміцненого французькими військами, на Волинь та Правобережну Україну. Така операція, на думку генерала, могла б мати вирішальне значення для ходу майбутньої кампанії проти Росії.

Окрім захоплення Києва і переправ через Дніпро, планувалося також підбурити повстання на українських землях Росії та організація тут 50-60-тисячної армії.

Щоб схилити польську шляхту і магнатів Волині та Правобережжя на бік Франції, Рожнецький пропонував імператору обіцяти їм, що на цих територіях тимчасово не впроваджуватиметься Кодекс Наполеона. Практично це означало гарантію Францією непорушності влади польських землевласників над багатомільйонним українським селянством. Для Наполеона, вочевидь, це стало достатнім приводом, аби відхилити план польського генерала.

З наближенням французько-російської війни польське питання, а разом з ним і плани щодо України, набували дедалі більшої ваги в дипломатичних переговорах Франції з Австрією, Туреччиною та Прусією. Угода Франції з Австрією (14 березня 1812 р.) передбачала територіальне збільшення останньої за її участь у війні проти Росії. Зокрема, у разі відновлення польського королівства і приєднання Галичини до Польщі, Австрія одержала б компенсацію за рахунок Правобережної України. Туреччині за участь у війні проти Росії було обіцяно Крим.

З 1810 року у військових колах Франції почалося обговорення питання про основний напрям і театр воєнних дій у війні проти Росії. Перевага надавалася двом планам. Перший з них, що й був згодом реалізований, полягав у швидкому поході на Москву, розгромі російської армії та укладенні вигідного для Франції мирного договору.

Другий план передбачав відібрати у Росії українські й литовські губернії, розширити Польщу від Балтики до Чорного моря, захопити Київ, укріпитися на лінії Двіна-Дніпро і продовжувати після цього наступ на Москву. При цьому бралася до уваги і Туреччина, яка мусила скувати російську армію на півдні.

Плани нападу на київському напрямку Наполеон обговорював влітку 1811 року з військовим керівництвом Варшавського герцогства — Понятовським і Сокольницьким. Понятовський, підкреслюючи важливе стратегічне значення території України, наполягав на негайному поході на Волинь і Поділля. Сокольницький пропонував розділити майбутню війну на дві кампанії: під час першої — увійти на територію Правобережної України, оволодіти Києвом, приєднати Лівобережну Україну і відновити Польщу в межах 1772 року, а в другій — кинути всі сили на оволодіння Москвою.

Наступ на Київ, хоч і давав можливість відрізати російську армію від південних хлібних районів, але після укладення миру між Росією і Туреччиною в травні 1812 року цей напрямок не гарантував французькій армії негайного успіху. Російське командування отримало можливість перекинути 57-тисячну Дунайську армію на Волинь. До того ж навіть відновлена Польща не виставила б більш ніж 150 тис. армії, а Франція не змогла б тримати тут постійно понад 50 тис. чоловік. Надовго замерзаючі Дніпро і Двіна не створювали достатнього бар’єра російським силам. А затяжна війна з Росією загрожувала вичерпанням людських і матеріальних ресурсів Франції, потребувала перебування самого імператора на театрі воєнних дій.

Пізніше Наполеон визнав, що навіть він не міг відкрито проголосити повне відновлення польського королівства в межах 1772 р. до вирішальної перемоги над Росією, оскільки цей крок одразу штовхнув би до табору його ворогів Австрію та Прусію.

Напередодні війни з Росією імператор особисто присвятив багато часу вивченню історії України, прочитав книгу Боплана, твір Вольтера про похід Карла ХІІ. Для нього навіть зібрали окрему папку з документами, що подавали відомості про стан козацтва та селянства в Україні. Найцікавішим з документів був меморіал, складений на початку 1812 року О.Готерівом — політичним директором міністерства закордонних справ Франції. В ньому пропонувалося утворити незалежну українську державу, яка б складалася з Полтавського та Чернігівського князівств. Козаки разом з кримськими татарами увійшли б до нової держави — «Наполеоніди», що повинна була стати бар’єром на шляху експансії Росії та її претензій на Чорне море.

Одночасно з розробкою військових планів і підготовкою штабом французької армії відкритих військових дій проти Росії з 1811 року французи розгорнули активну розвідувальну діяльність. Розвідка в Україні здійснювалася штабом польської армії і особисто Понятовським, який одержував дані від службовців польських маєтків на Волині й Поділлі. Наполеон був добре поінформований Понятовським про другу російську армію на Волині, про пересування військ у Молдавії до західних кордонів, про перекидання двох дивізій з Сибіру на Волинь тощо.

Одночасно французькі агенти здійснювали диверсійні акти підпалення складів, міст і сіл, що мали стратегічне значення. Так, у червні 1811 року в Києві спалахнула пожежа, яка перетворила на попіл велику частину міста. Тривожні вісті про пожежі приходили з інших губерній. Згоріли Немирів, велика частина Тульчина, Бердичева. Серед затриманих підпалювачів були й французькі агенти та польські шляхтичі, які перебували на французькій службі.

1812 року війська Наполеона підійшли до кордонів України (було захоплено західні повіти Волинської губернії). Українська інтелігенція поділилася на два табори: автономісти висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французької армії буде запроваджено Кодекс Наполеона і Україна стане автономною, а, може, й незалежною державою без кріпосницьких порядків. Так, дворянин Могучовський на півдні Полтавщини радів з успіхів Наполеона і бажав, щоб «Бонапарт зруйнував Росію». У Переяславському повіті один з лідерів прихильників Наполеона — Лукашевич пив за його здоров’я, а в Пирятинському повіті прилюдно проголошувалися тости «за республіку».

Не обмежуючи свою позицію лише словами, радикальні українські кола вдалися до практичних дій. Так, волинський дідич (заможний козак) Чайковський організував козацький загін на допомогу Наполеону.

І все ж переважна частина української шляхти поставилася до приходу Наполеона негативно, не вірила, що він визволить Україну від російського деспотизму. Дворянство найбільше лякала політика Наполеона в Польщі і скасування ним кріпацтва зокрема, тому значна її частина пішла проти Наполеона: давала російській армії рекрутів, жертвувала гроші, постачала продукти. Селяни та козаки теж йшли до армії охоче, сподіваючись таким чином здобути собі волю від панства. В Україні було сформовано близько 70 тис. піших і кінних козаків для боротьби проти Наполеона.

Всі спроби  імператора встановити комунікаційні лінії з Москви до південних районів, поширити військові дії на Україну було зірвано рішучим протистоянням російської армії та Калузького, Чернігівського та Полтавського ополчень зокрема. Його поразка в Росії, що стала початком розпаду французької імперії, на тривалий час перекреслила сподівання на кращу долю як польського, так і українського народів.

Борис ГОНЧАР,
док. істор. наук,
Олег ЗАХАРЧУК, канд. істор. наук
Image.ua