«Ті, хто внизу»

Ось уже років зо двадцять п’ять гуляє нашими просторами вислів, котрий охоче цитують усі, про кого в ньому йдеться: «Революцію придумують романтики, здійснюють прагматики, а користуються її плодами пройдисвіти». Характерно, що ні політики, ані професійні політологи, не кажучи вже про пересічний електорат, не знають, кому належить ця пронизлива сентенція. Більше того, навіть не підозрюють, як вона звучала в оригіналі.

Абсолютно випадково минулого тижня на п’ятничних телепосиденьках у Кисельова хтось із освічених гостей розставив крапки над обома «і» аби тут-таки запропонувати свою власну версію.

Так от — насправді фраза виглядала так: «Революцію готують мислителі, а здійснюють бандити». І все! Не поспішайте обурюватися. Ці гіркі слова належать людині, яка мала пряму причетність до однієї невідомої у нас в Україні, але широко знаної в решті світу Мексиканської революції 1910-1920 років. Прізвище цієї людини — Маріано Асуело (1873-1952 рр.). Він народився в селянській сім’ї і його батько зробив усе аби дати синові порядну освіту. Маріано вивчився на лікаря і повернувся в рідні краї допомагати таким же бідолахам, як і його рідня. Звісно, грошей з бідаків він не брав, відтак невдовзі став надзвичайно популярною особою у своїй окрузі.

І так тривало до 1910-го року, коли після 35-річної диктатури багаторазово переобраного президентом генерала Діаса в Мексиці спалахнула революція. Маріано Асуело спакував до лікарської сумки все необхідне приладдя та медикаменти і зголосився до одного з вождів Народного зриву Панчо Вільї, командуючого революційною Північною армією.

Сучасні історики поділяють мексиканську революцію на чотири етапи:

Перший — єдиний фронт найширших верств населення, включно з середнім класом та молодою мексиканською буржуазією, проти антинародної диктатури Діаса, якого підтримували лише олігархічні клани. Як хтось угледів асоціацію з Україною 1989-1991 років, то нехай так воно і буде.

Другий етап — на хвилі народного гніву до владних кабінетів прийшли ліберальні демократи. Так-так, вони тоді вже були. Замість виконати свої обіцянки народу почали чубитися за оту саму владу. Теж знайомо. Закінчилося все тим, що виринув, щоправда, ненадовго, черговий Генерал — карикатурна суміш провінційного Наполеона з майбутнім Піночетом — і знову відновив у країні диктатуру. Криваву, до речі, дуже криваву, але про це — дещо згодом.

Третій етап — загальнонародна революція переростає у громадянську війну. Ну точнісінько за В.І.Ульяновим-Леніним, який на той час сидів у еміграції, розмірковуючи не стільки над подальшою долею Росії, скільки над тим, за яку суму продати цю Росію австрійському генштабу. Як водиться, на короткий час інтереси селянських вождів Панчо Вільї та Максиміліано Сапати співпали з прагненнями ліберальних демократів, котрих Генерал повиганяв з палаців, а декого й запроторив до буцегарні. Та коли селянські армії розгромили не тільки вірні диктатору війська, а й чималенький експедиційний корпус армії США, посланий, звісно, на захист цінностей справжньої демократії, до урядових резиденцій у Мехіко повернулись ліберал-демократи і негайно запропонували Вільї і Сапато скласти зброю і далі перти свого плуга на злиденних клаптях землі. Селянські вожді не погодилися. Громадянська війна запалала по всій Мексиці.

Четвертий етап — фінал. У 1917-му році (цікаве співпадіння, вам не здається?) громадянська війна у Мексиці закінчилась загальним Примиренням. Ліберальні демократи повернулися до влади. Але! Негайно провели вибори і прийняли Конституцію Мексики, в якій були враховані практично всі вимоги повсталого селянства. Ця Конституція діє й досі. Панчо Вілья, щоправда, ще три роки вів свою війну у Північних штатах, аж доки у  1920-му добровільно склав зброю і разом із двома тисячами ветеранів Північної армії створив рідних землях… сільськогосподарський кооператив. Історія бессарабського бандита, одеського нальотчика, червоного комбрига і нарешті — взірцевого сільгоспкооператора Григорія Котовського перегукується принаймні з останніми роками життя Панчо Вільї. З єдиною відмінністю: Хосе Доротео Аронго Арамбулу (справжнє прізвище Вільї) вбили у 1923-му році, а Котовського — у 1925-му.

А що ж лікар Маріано Асуело, котрий дав найточніше визначення творцям революцій? Як не дивно, але тут вимальовується чітка паралель зі ще одним нашим видатним співвітчизником — Антоном Чеховим. У 1914-му році він несподівано полишає армію свого друга Панчо Вільї і сідає за книгу про своє бачення революцій. Роман «Ті, що внизу» вийшов наступного 1915-го року і одразу здобув широкий розголос в усій Латинській Америці. Саме там і прозвучав отой реквієм і Мексиканській, і всім наступним революціям. Суттєве уточнення: до ідеї національного примирення Мексика прийшла, втративши у громадянській війні вбитими два з п’ятнадцяти мільйонів своїх громадян.

В Радянському Союзі ані ця книга, ані наступні романи Маріано Асуело не були відомі. Напевне, річ у тім, що Ленін та його прихвосні не вірили селянам і відверто їх ненавиділи. Їхнім ідеалом революціонера був декласований п’яний люмпен (бомж по-нинішньому), котрому «відібрати» звучить рідніше, ніж «заробити».

Історію Мексиканської революції радянський читач знав лише у версії скандального американського журналіста, хронічного алкоголіка, котрий під час одного з запоїв заснував компартію США — Джона Ріда. Але це — окрема тема.

Маріано Асуело прожив довге і напевне щасливе життя, поєднуючи лікування бідних із письменницькою працею. На відміну від опусів вищезгаданого американського писаки, його романи про Мексиканську революцію вважаються класикою світової літератури ХХ століття. Востаннє доля звела його з бунтівним селянським ватагом Панчо Вільєю вже після смерті. Письменник і провідник поховані поряд у Пантеоні найславетніших людей Мексики.

В.Н.