Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ХАЙ БУДЕ НЕ СТРАХ, А НАДІЯ

Історію життя лікаря-гематолога і науковця Ірини Крячок можна було б розпочати так, як розпочиналися казки її дитинства: «Жила-була дівчинка з маленьким, але чулим серцем, і у неї захворіла мама…» Тоді її саму охопив біль, а ще, пригадує, — бажання вмить, ніби за помахом чарівної палички, позбавити страждань найріднішу людину; бажання, й справді здійсненного хіба що в казці. А в реальному житті, збагнула Іринка згодом, треба стати лікарем, аби мама колись усміхнулася до тебе змученою, але щасливою усмішкою людини, що одужала...

Так і сталося: дякувати Богові, жива мама, а сама героїня цього нарису зі звичайної колись дівчинки «перетворилася» на знану й шановану серед колег і пацієнтівІрину Анатоліївну Крячок, — доктора медичних наук, заступника директора Національного інституту раку, провідного вітчизняного фахівця у своїй галузі.

Зрештою те дитяче бажання зцілити маму визначило не лише її життєвий вибір, а й стало чи не першим випробуванням характеру. Адже одразу в столичний медінститут вступити не вдалося, хоча й закінчила школу із золотою медаллю. П’ятірка на першому вступному екзамені — і студентський квиток у руках, — ця своєрідна перепустка у ще не знаний світ медицини. Але — четвірка, і їй не вистачило одного бала, щоб пройти за конкурсом. Наступного року повторила спробу й таки вступила до Київського медичного інституту імені академіка О. Богомольця. Закінчила його з відзнакою, а наприкінці навчання вирішила стати гематологом.

- Чому?

- На шостому курсі вивчали гематологію. Мені здалося тоді, що це — спеціальність, яка має досить чіткі алгоритми, як встановити діагноз, роблячи аналіз крові, досліджуючи кістковий мозок. З плином часу переконалася, що не помилилась.

Після закінчення вишу — розподіл: клінічна ординатура Інституту радіаційної медицини, де вчорашня студентка розпочинала професійну кар’єру на різних посадах. Два десятиліття, до 2008 року, — молодшим науковим, науковим, старшим науковим співробітником у відділенні трансплантації кісткового мозку.

- Директором інституту був тоді Володимир Григорович Бебешко, — продовжує розповідати моя співрозмовниця, — а моїм наставником — завідувач відділення гематології Віктор Іванович Клименко, на жаль, уже покійний. 2000 року ми розпочали трансплантувати стовбурові клітини периферійної крові. Це була нова, вперше впроваджена в Україні методика...

Напевно, то був її зоряний час, ущерть виповнений повсякденною практикою й науковим пошуком у відділенні консервативних методів лікування; зрештою — захист докторської дисертації, яка мовою професіоналів звучить так: «Оптимізація шляхів діагностики лікування недужих на лімфопроліферативні захворювання низького ступеня злоякісності». Постійно розширювалися її наукові інтереси, серед яких: хіміотерапія онкологічних та онкогематологічних недуг; розробка й удосконалення національних стандартів діагностики та лікування хворих онкогематологічного профілю, контроль над їх впровадженням у практику охорони здоров’я; розробка нових і вдосконалення наявних методів лікування лімфопроліферативних недуг. Той зоряний час її — це також 130 наукових публікацій, 4 монографії, 4 винаходи, 6 методичних рекомендацій…

Звичайно, в будь-якому професійному середовищі є люди, які роблять кар’єру, і часом — нічого більше. Роблять її по-різному, є для цього чимало способів. Скажімо, народитись у впливовій родині. Або — одягатися у все сіре, триматися в тіні й не виявляти ініціативи, підтримуючи лише «потрібних» колег. Сподіваючись, зокрема, на те, що кар’єризм — це завжди початок при чиємусь кінці. А якщо ти жінка? Пригадую, хтось невесело пожартував, що жінкам кар’єра дається важче, ніж чоловікам, адже у них немає дружин, які б штовхали їх уперед.

Хоча, ясна річ, кар’єра, здійснена власними зусиллями, завжди надійніша кар’єри, прокладеної низькими поклонами чи заступництвом якогось впливового дядька.

Як на мене, Ірина Крячок не робила кар’єри у звичному розумінні цього слова, а просто день за днем ставала собою, почувалася своєю в середовищі самодостатніх людей. Двох — Володимира Бебешка і Віктора Клименка — уже названо. Сюди ж можна долучити і Юрія Борисовича Щепотіна, котрому, вважаю, не зрадило професійне чуття, коли він запросив у тодішній Київський онкологічний інститут людину, яка перебувала на злеті своєї кар’єри. Доручив керувати відділенням хіміотерапії, де лікуються хворі на злоякісні недуги крові, до того ж — своїм заступником з організаційно-наукової роботи.

Безумовно, будь-яка керівна посада — це насамперед відповідальність. А ще — вміння працювати в команді, об’єднувати зусилля різних фахівців, вести їх за собою. Тільки тоді можна розраховувати на успіх, і це, до речі, не лише професійне кредо, а й життєва позиція Ірини Крячок.

З іншого боку, хто ж скаже, що це легко — поєднувати лікарську практику, наукову діяльність й організаторський клопіт. Але Ірина Крячок до цього ставиться спокійно, з належним розумінням. Як до звичайної європейської практики, коли вчені впроваджують у життя свої наукові розробки.

- Чи можна таку ситуацію, — докинув я, — порівняти з садівником, котрий вирощує дерево, щоб потім скористатися плодами своєї праці.

- Ваше порівняння дуже поетичним виглядає, — усміхається Ірина Анатоліївна. — Насправді ж ми оптимізуємо підходи до лікування, намагаємося вдосконалити наявні вже методики.

І додає, що більше хотіла б розповісти про очолюване нею відділення на шістдесят ліжок, в якому лікуються лімфопроліферативні захворювання. Це — левова частка недужих на лімфоми. Їх в Україні дуже багато, вважає фахівець, понад 25 тисяч на обліку — за даними національного канцереєстру; число це, на жаль, з року в рік збільшується.

- Чи тільки в нашій країні?

- Ні, це — загальносвітова тенденція, зумовлена багатьма причинами. Одна з них — підвищується тривалість життя; люди живуть довше, а високий відсоток захворювань на лімфому — саме в похилому віці. Аби боротися з ними, застосовуємо сучасні методи лікування, напрацьовані нами і за кордоном.

- Є певні стандарти щодо цього?

- Так, 2007 року в Україні розроблено їх наказом МОЗу, і ми лікуємо, виходячи з цих стандартів чи протоколів; є успіхи й світової спільноти. Розроблено чимало нових препаратів, результати виліковування та виживуваності таких хворих — значно кращі, ніж це було, скажімо, двадцять років тому.

- Які фактори сприяють цьому найперше?

- У своїх інтерв’ю я завжди наголошую, що дуже важливо діагностувати недугу на ранній — першій, другій стадії, і тоді шанси на виліковування, на тривалу ремісію, на виживання значно вищі. Дуже важливо не втрачати час. Не заплющувати очі на ті чи інші симптоми недуги, не робити вигляд, що проблеми немає, а піти до лікаря й висловити всі свої сумніви, аби це захворювання було якомога раніше діагностовано. Тоді й пропорційно кращі результати лікування.

- Певно, важливий тут і професіоналізм самих лікарів, обмін досвідом фахівців…

- Так, ми регулярно проводимо зустрічі, симпозіуми, де обговорюємо проблеми галузі з вітчизняними та закордонними колегами. Для цього їздимо з колегами за межі країни, запрошуємо до себе фахівців світового рівня з тієї чи іншої проблеми. Як правило, ті, хто хоч раз побував в Україні, стають нашими друзями, ми й надалі продовжуємо співпрацювати з ними. Така міжнародна кооперація — світовий стандарт. Одна людина, одна країна може щось зробити. Але для того, щоб результати були суттєвішими, необхідно об’єднувати зусилля людей і країн.

- Які це країни насамперед?

- Їх немало: Швейцарія, Швеція, Австрія, Німеччина, Франція, Сполучені Штати Америки…

- Чи входить до їх числа Куба, ця маленька країна з великим серцем, як її називають журналісти; вона також відома своїми досягненнями у сфері, якою і ви опікуєтеся — зокрема, тим, що там ось уже понад два десятиліття від захворювань крові лікуються діти з України…

- Так, я знаю: Куба активно й успішно діє в сенсі подолання недуги. Має свою програму, успішно співпрацює, зосібно, з Чорнобильським молодіжним фондом, який очолює Олександр Божко. Знаю, що у себе вдома кубинці практично безкоштовно лікують і оздоровлюють українську малечу. Але у нас дорослі клієнти. Хоча і в нашому інституті є відділення, де лікуються дітки. Щоправда, не з гематологічними, а онкологічними пухлинами.

- Що вам допомагає працювати, впевнено, навіть з усмішкою на устах робити справу, зіткану з болю й сподівань?

- Маємо злагоджений колектив, дуже прогресивного директора інституту — професора Юрія Борисовича Щепотіна. Під його орудою колишній інститут онкології набув статусу Національного інституту раку. Нарешті став до ладу новий хірургічний корпус, який впродовж двох десятиліть був довгобудом. Тепер там уже є пацієнти, апробовуються сучасні методи лікування. Впродовж останніх років суттєво обновилася матеріально-технічна база, з’явилося нове діагностичне й лікувальне обладнання. А отже, є можливості розвивати науку й практику цієї галузі онкології, працювати на рівні міжнародних стандартів. Стажуємо наших молодих лікарів і вчених за кордоном, аби здобуті там знання вони впроваджували у нас.

- Напевно, у професійному житті лікаря є випадки, які інакше, як щасливими, не назвеш. Але ж бувають і невдачі, не завжди лікування завершується вдало. Тоді — що: хвилини розчарувань, зневіри, миттєвості розпачу?..

- На це, вважаю, справжній лікар просто не має права. Хоча він, звичайно, не вільний від почуттів — у тому числі й вами названих у запитанні. Тут важливо не забувати, що життя не закінчується, що тебе ждуть інші хворі, які сподіваються на тебе. Тож не треба опускати руки, працювати, аби якомога частіше бачити очі людини, яка після недуги повертається до нормального життя. І таких дуже-дуже багато, вони стають батьками, продовжують своє активне професійне життя. Люблю бачити їх, коли після завершення лікування приходять до нас на контрольне обстеження — красиві хлопці й дівчата, які разом з нами, лікарями, перемогли небезпечну хворобу.

- Важлива й підтримка ваших зусиль з боку держави, увага добродійників, митців…

- На жаль, держава нині не може вирішити всі проблеми. І не лише в медицині. Тому в цій ситуації наша позиція полягає в різноспрямованій діяльності. Багатовекторній. Це стосується як практичної, так і наукової діяльності, громадянської позиції. Намагаємося привернути увагу соціуму до своїх проблем. Хочу відтак з радістю зазначити, що чимало небайдужих людей ідуть нам назустріч, подають руку допомоги. Співпрацюємо з благодійними організаціями, які своїми внесками сприяють соціальній, психологічній реабілітації хворих. Нещодавно, наприклад, на своїх зборах благодійники вирішили допомогти нашому дитячому відділенню закупити ендопротези.

На увагу мас-медіа не скаржимось. Підтримуємо пацієнтів не тільки як медики, а й морально. Провадимо, зокрема, арт-терапію, концерти для хворих, інші заходи, аби хворий не почувався викинутим із життя.

 

Замість післямови.

Так уже, на жаль, повелося, що здоров’я люди не цінують, поки не приходить хвороба. Та й тоді — хіба, по щирості, спершу не використовують «шанс» не помітити її замість того, щоб одразу ж звернутися до лікаря? Причини цього різні — від недбалого ставлення до найціннішого людського багатства (мовляв, що має статися — нехай станеться) до — почасти — невір’я в силу вітчизняної медицини.

Інколи людина боїться діагнозу — ніби страх здатен зцілювати. Шукає порятунку будь-де, але тільки не там, де її можуть справді порятувати. І тоді настає неминуче. На щастя, далеко не завжди, але тоді уникнути його набагато важче. Тож поки є хвороба, буде не тільки страх, а й надія. І — зцілення від недуги хай і найнебезпечнішої, якими недарма вважаються хвороби онкологічні й гематологічні.

Таких історій зі щасливим кінцем Ірина Анатоліївна Крячок, заступник директора Національного інституту раку, доктор медичних наук, могла б розповісти чимало. Кожна з них запам’ятовується надовго, але вона прагне, щоб якомога більше посмішок сяяло на обличчях колишніх пацієнтів, зцілених від недуги. А на всіх прес-конференціях, з теле-і радіоефіру, в пресі не втомлюється наголошувати: щоб перемогти недугу, дуже важливо звернутися до лікаря вчасно.

А тепер стисло — одна історія, або клінічний випадок, кажучи професійною мовою, записана з її уст.

До них у відділення звернулася молода, зовсім молода дівчина, більше року маючи вже захворювання — лімфома. 

Але вона не могла прийняти того, що в неї може бути такий страшний діагноз; обійшла половину Києва лікарів, але не онкологів, не гематологів, а лікарів суміжної спеціальності, нетрадиційної медицини. Чим вона тільки не лікувалася протягом цього року! І тільки втратила час. Бо за цей рік захворювання перейшло з ранньої стадії на останню.

- … І коли нарешті ми отримали цю дівчинку в стаціонар, то кілька днів не могли розпочинати спеціальне лікування, бо пацієнтка була у вкрай тяжкому стані. Хвилювалися: чи витримає хіміотерапію, яка має свої ускладнення. І все-таки наважилися, ризикнули… Відтоді минуло майже три роки. Успішно завершилося лікування, і тепер та дівчинка — здорова людина. У неї відкрилися здібності до малювання. Нині не тільки сама малює прекрасні картини, а й іншим людям торує дорогу в мистецтво, відкривши центр творчого розвитку. Нещодавно приходила на обстеження. Зараз вона вагітна і має народити дитятко.

І це таки правда, яка нагадує нам казку. Хіба не так?

Олександр КАВУНЕНКО,
м. Київ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com