ШТУЧНИЙ ТЕРПИГОРЕЦЬ ЧИ ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ?

Чеснота справедливості не є притаманною для окупанта. Винародовлюючи поневолених, привласнюючи чужі здобутки, нівелюючи духовність та культуру автохтонів, він за будь-яких умов шукатиме виправдання власному злочинові. Націєвбивча ідеологія російського шовінізму трактувала загарбання об’єднанням православ’я, рятунком «прилучених» народів від інших нападників, та «звільненням від непосильного гніту національних експлуататорів». Одним з трагічних наслідків цілеспрямованої політики русифікації українців є постання неприродньої, проте вкрай агресивної орди адептів підлості, брехні й несправедливості. Прагнення жити в національній державі, бути повновласними господарями власного буття, трактувати минуле, сприймати нинішнє й планувати майбутнє інакше, ніж намагаються нав’язати так і не покарані кремлівські можновладці, оголошено злочином астрономічних розмірів. Ігноруючи моральність та здоровий глузд, ординці без страху і сорому вдаються до актів брутальної та цинічної зневаги волі та сподівань українців.

Прагнення не лишатися осторонь процесів, котрі відбуваються в суспільстві, рівно як і праця в друкованих виданнях, зобов’язували мене ознайомлюватися з публікаціями ворожого елементу. Аргументи, котрими намагались заперечити право мого народу на існування, звичайно вражали. Я не поспішав долучатися до примітивних і беззмістовних війн та сварок в мережі Інтернет, проте псевда та анкетні дані найактивніших закарбувались в  пам’яті надовго. Ім’я Анатолія Шарія, оглядача москвомовного сайту «Обозрєватєль», привертало увагу надмірною самовпевненістю у власній непомильності. Про себе він писав, що «щиро співчуває регіоналам» й «жарить» помаранчевих», «мочить всіх без огляду», а за обурливі коментарі «отримує задоволення сексуального характеру». Його посередні статті рясніли брутальністю, неприхованою ненавистю й озлобленням проти всього українського. Лайливий стиль й позбавлені логіки та глузду посилання, формували довкола публікацій коло сповідників аналогічних переконань. Суголосні «Обозрєватєлю» сайти передруковували його недолугу писанину й чинили чорну справу єднання українофобського середовища. Не тяжко здогадатись, що силовики постколоніальної і неочікувано для самої себе формально суверенізованої адміністрації  жодним чином не реагували на псевдолітературні вибрики знахабнілого від безкарності хамовитого шовініста. В інтерв’ю «Я ненавижу…», Шарій стверджував: «переповнений жлобами Київ перетворився на сільський клЮб», а «пам’ятки архітектури руйнуються внуками гуцулів та іншою шваллю». (Цитати перекладено звичайно ж з російської). Чого варте врешті-решт і зізнання: «я не знаю і не визнаю ніякого простого українського люду». Проте аналіз його публікацій дарував підстави підозрювати їх походження замовним, а автора в доступі до інформації, яку за грифами «секретно» приховують від загалу. До речі, в щойно згаданому інтерв’ю Шарій визнав, що практика створення замовних статей для нього не є чужою. Тож не важко здогадатись про причини постання українофобських статей «Страна шлюх», «Мутанты Украины», «Зачем их ещё раз убивают». Не цурався Анатолій Шарій й участі в цькуванні та закликах до репресій. Близько півтора роки тому, імітуючи «обурену громадскість», Шарій подає до Печерського РУГУ МВС в м.Києві письмову заяву з вимогою арештувати Ганну Сінькову за підсмажену яєшню на штучному вогнищі. Перу Шарія належать й статті «Васильковская вольница», в якій він нарік мешканців міста спадковими бандитами та «Фашисти под Киевом», де упереджено трактує діяльність Васильківського осередку ГО «Патріот України». Факт подальшого арешту Ганни, а також Ігоря Мосійчука, Сергія Бевза та Володимира Шпари (останні не без його старань перебувають під судом за наспіх і не досить вдало зліпленою СБУ справою у спробі підірвати пам’ятник Леніну у Борисполі), наштовхують на певні висновки.

Фальшиве відчуття всемогутності, яке дарує віртуальний світ Інтернету, нерідко провокує неадекватну поведінку в побуті. Хизуючись іномаркою, Шарій ігнорує правила дорожнього руху й ледь не позбавляє громадянина життя на пішохідному переході. Аргументом на забаганку невпинної їзди є бейсбольна бита. Проте, з невідомих для мене, особисто, й більшості журналістів причин, міліція не відреагувала на порушення правил дорожнього руху, напад й тілесні ушкодження. Скориставшись журналістським посвідченням, Шарій отримав з рук керівництва МВС нагороду, травматичний пістолет та дозвіл на користування. Зброя посилила і без того гіперболізовану самовпевненість. Посварившись за стільчик з відвідувачем ресторану штучної їжі «МакДональдс», Шарій зухвало вдається до безладної стрілянини. Цього разу, прибулі на виклик патрульні та оперуповноважені вилучили запис камери спостереження, й переглянувши диск, дійшли висновку, що застосування травматичної зброї було невиправданим, й таким, що створювало загрозу здоров’ю і навіть життю оточуючих. Порушивши за фактом нанесення тілесних ушкоджень кримінальну справу, дізнавачі завбачливо вилучили не за призначенням використане знаряддя самозахисту. Вже наступного дня Шарій поширив в мережі Інтернет побрехеньку, що спровокований ним же побутовий конфлікт насправді був нападом на політичному грунті. Зрозуміло, що нападниками він оголосив націоналістів, а причиною — помсту за інтернет-публікації.  Не відкидаю й того, що екзальтована поведінка є холоднокровним втіленням в життя складеного звичайно ж не ним плану. Минулого літа він шокував громадськість звісткою про скоєний на нього замах. Працівники МВС порушили за фактом обстрілу автівки кримінальну справу, але з часом вимушені були перекваліфікувати її з замаху на вбивство на неправдиво повідомлений злочин. Згідно висновку експертизи, Шарій власноручно вистрелив в лобове скло з близької відстані, а потім викликав міліцію й набрехав про нападників. Дружні стосунки з посадовцями апарату МВС не завадили Шарію факт порушення проти нього двох кримінальних справ оголосити актом політичних репресій «укро-нациського режиму». Скигління відразу підхопили проросійські інформаційні агенції.

Кілька днів тому, переважно москвомовні ЗМІ оприлюднили  звістку про клопотання українофоба Анатолія Шарія отримати політичний притулок в Литві. Вчинок на перший погляд позбавлений глузду і логіки. У власних статтях, Шарій безугавно вимагав надання російській мові статусу державної в усіх посталих на теренах колишнього СССР державах. Відомо, що уряд Литви наважився не вдаватися до принизливого запобігання перед сусідами й принципово протидіє тиску російських чинників. Досвід КГБ в справі розігрування багатоходових операцій з прикриття практикується нині їхніми послідовниками, тому раджу правоохоронним органам Литви уважніше поставитися до його особи та наміру. Тим паче, що формально «рятуючись від переслідувань», Шарій майже місяць безперешкодно мешкав в Москві і лише після відмови відповідних чинників навіть розглядати його справу в Нідерландах, подався до Вільнюсу. 

Олесь ВАХНІЙ