«ХАЙ ГАЙДАР, — УСІ ГУКНУЛИ…»

В оригіналі у Тичини, як хто ще пам’ятає його вірш «На майдані» народ гукає «на отамана» чабана. Це найпоширеніша в Україні назва однієї з найдревніших професій людства — пастуха овець. Хоча на Буковині й досі співають «А вівчар веде отару краєм», а на Слобожанщині кожен Гайдар знає, звідки у нього таке прізвище.

Дивна річ — талант! Павло Тичина написав свого вірша в 1918-му. Кілька поколінь радянських дітей вчили його у школі напам’ять, потай, а то й відверто глузуючи над автором: «На майдані коло бані…». І ніхто — ані діти, ані суворі комуняцькі цербери не додивилися, що чабана обрали на отамана. А такої посади у Червоній Армії не було. Зате вона була основною для старшинського складу війська Української Директорії.

До речі, ще в одному хрестоматійному вірші Тичини «Як упав же він з коня» над полеглим революціонером лунає бойовий клич «Слава! Слава!». У Червоній Армії кричали запозичене у татарви «Гурра!», а «Слава!» була бойовим закликом саме у петлюрівців. І цього теж ніхто з пильних радянських цензорів не помітив.

Ще раз повторимо: дивна річ — талант. Начебто нічого поет про того чабана не написав, ніяких подробиць, а його бачиш, як живого. От тільки волі, яку він пообіцяв, ведучи своїх хлопців до бою, ми по-справжньому досі не дочекалися.

За сім років після Тичининих поезій до радянської літератури увійшов іще один чабан. Чи, як казали на Слобожанщині — гайдар. Загалом слово це тюркське, як ім’я, поширене у наших східних народів. Згадаймо хоча б видатного азербайджанського політика Гейдара Алієва. Тільки у нашому випадку йдеться про людину, яка народилася у Східній Слобожанщині, в маленькому селищі цукроварів біля міста Льгова. Після громадянської війни цей шмат споконвічної української території «приписали» до Російської Федерації.

Згодом свій короткий життєпис ця людина назвала «Звичайна біографія у незвичайний час». Стосовно власної «звичайності», то тут Аркадій Голіков дещо злукавив. Батько у нього і справді був із селян, але не простих, а впертих та бунтівних розкольників-старовірів. А от матір доводилася родичкою Михайлу Юровичу Лермонтову.

Класик російської поезії вперто наполягав, що веде свій рід од якогось шотландського лицаря Лермонта, хоча ніяких даних з цього приводу не зміг розшукати навіть невтомний Іраклій Андроніков. А от «шляхта польська» серед предків Михайла Лермонтова фігурує. А якщо врахувати, що під це визначення в середині минулого тисячоліття втрапляли не лише польські дворяни, а й українські реєстрові козацькі старшини, то, самі розумієте... Проте, ми дещо відволіклись.

Повернемося до Аркадія Голікова. В 1925-му році він уперше видав свою книгу «У дні поразок і перемог» під псевдонімом Аркадій Гайдар. Пастух, провідник, пастир. Напевне хлопець вважав себе саме таким, коли в чотирнадцять років подався в партію більшовиків, а в шістнадцять командував спочатку батальйоном, а потім окремим полком. Тоді багато хто щиро вірив у революцію — як іще кілька років тому ми вірили в Майдан. Тільки у кожного, напевно, революція була своя. Ще один дивовижний, витончений поет Володимир Сосюра встиг побувати і у Петлюри, і у Махна, а в Червону Армію втрапив уже під самий кінець Громадянської. Аркадій Голіков, принаймні, був незламно послідовним. Аж доки не збагнув, що з нього зробили не будівничого «світлого царства соціалізму» (його власний вираз), а звичайнісінького карателя.

В українській Вікіпедії коротка стаття про Аркадія Голікова-Гайдара переповнена нищівними характеристиками: «Чекіст, що розстрілював людей без суду і слідства, маючи від того задоволення; хронічний алкоголік; постійний клієнт психлікарні, котрий штампував тупу агітпропівську макулатуру».

Мотиви, що приводили у ті часи людей в той чи інший табір, були часом дивовижними. Вищезгаданий Володимир Сосюра у ранній поемі «Залізниця» щиросердно зізнався: «…і тоді я пішов до Петлюри, бо у мене штанів не було». Аркадій Голіков пішов у більшовики не за штани, а за ідею. І… пригадали, як він назвав свою першу книжку? «У дні поразок і перемог».

Він ніколи не був чекістом, окремий полк, яким він командував, належав до так званих «частин особливого призначення». Це щось на взірець внутрішніх військ. ЧОНівці допомагали міліції у боротьбі з організованим бандитизмом та залучалися чекістами — за потреби — до певних операцій. І саме чекісти віддали Голікова під трибунал за самочинство, котре виявлялось у невиконанні розпоряджень органів ВЧК-ГПУ. Вочевидь самовпевнений юнак добряче допік «Конторі залізного Фелікса», оскільки звідти йшла вимога його розстріляти — і тільки.

Стосовно «самочинно розстрілював» — а він цього і не приховував. Навіть кількість жертв назвав у поясненні — п’ять чоловік. Зараз уже і не добереш, чи то були звичайні бандити, чи ідейні, чи просто хакаські (це на Алтаї) хлібороби зброєю «побавилися». Такі були часи. Втрапив би їм Голіков зі своїми ЧОНівцями в руки — порішили б без жодних формальностей.

Щодо одержаного задоволення — сам Гайдар визнавав, і то не раз, що ці п’ятеро розстріляних снилися йому впродовж багатьох років мало не щоночі. А на додачу нестерпний біль голови після одержаної під Києвом у 1919-му році контузії, повна невизначеність. Бо ж його не реабілітували, а тільки «тимчасово звільнили» з армії і партії за станом здоров’я. За популярність серед юних читачів розплачувався лютою ненавистю і заздрістю колег-літераторів та безперервними політичними доносами із того ж середовища. Звідси — алкоголь, звідси — тривалі лікування у невралгічному відділенні…

За що ж Гайдара так не люблять сьогодні оті анонімні «літературознавці«? Можливо, за повість «Р.В.С.», у якій з витонченим чорним гумором детально описується класична, на жаль, схема громадянської війни в українській глибинці. Сумирні донедавна гречкосії, об’єднавшись навколо «отаманів» Левка та Козолупа, натхненно луплять один одного, а в перервах — грабують беззахисних вдів і стариків. Це що — неправда? Було, панове, було.

Можливо, саме ця страшна правда і змусила Аркадія Гайдара свідомо шукати смерті. І він знайшов її восени 1941-го року неподалік Дніпра, саме в тих місцях, де колись фактично дитиною водив дорослих вояків до бою за примарне «царство соціалізму».            

           В.Н.