Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПАРТІЇ І КАПІТАЛ

Фундаментальні властивості наших політичних партій майже однакові, — домінуюча типотворча сила відсутня у їх програмах. Виділитися з колективного начала найнижчої ланки політичної системи особливо нічим, хіба що харизмою свого лідера чи рівнем його індивідуальної поведінки.

Нині майже дві сотні представників існуючих політичних організацій та інші дрібні функціонери мріють замінити тих, хто нині при владі. Не просто мріють, але й тремтливо чекають такої заміни, вбачаючи себе державниками і очільниками усіх процесів в країні.

Але чи кожний з них природно і потенційно здатен бути першим топ-менеджером країни? Адже суть не в отриманні влади, а в тому щоб самозречено вивести країну з глибокої прірви.

Відразу зазначу: майже всі партії створювалися і існують як бізнес-проекти — спочатку надаються кошти, потім вони під шумні піар акції виводяться на політичну сцену. Ось чому кожен із керівників, незважаючи навіть на відсутність в нього певного потенціалу, відповідних здібностей і здатності державного мислення, отримавши партійний квиток лідера, має шанс стати президентом. Все інше передбачається набувати по ходу… 

Тому постійно й відбувається фрагментарність у розгляді проблем розвитку країни. Між самими виборами бувають також не поодинокі  випадки, коли керівники партій задовольняються й нижчими кріслами, щоб хоч якось вчепитися за владу — перебування в ній надає бізнесові переваги. Таке зробили, наприклад, представники останньої хвилі СПУ, СДПУ(о), КПУ, партій «Сильна Україна» і НУ, такі як Цушко, Шуфрич, Волга, Тігіпко, Балога, Каськів, Павленко та інші. Вони пішли у владу і стали високопосадовцями не для того, щоб з нею лише плідно співпрацювати, підпираючи всією енергією зусиль своїх політорганізацій, як засвідчити свою пристрасть до влади і саму здатність до неї. Не в останню чергу й в потребі владного «даху», необхідного для здійснення не одної партійної діяльності. Про наявність нещирості входження у владу, навіть шкурності і продажності, свідчать також переходи із партії в партію.

Тушки непогано «озброєні» технологіями різних переходів. Їх діями править комерція. Разом з тим така «політика практичності» засвідчує існуючу серйозну політичну кризу.

Всіма партіями декларується поліпшення економічної ситуації в країні і, звісно, підвищення життєвого рівня народу. Однак, лише отримавши владу, проголошене, в тому числі «бажане» служіння народу, постійно відкладається. Одна із причин в тому, що існує ієрархічна неконтрольованість в партіях і в їх документах ніде не говориться, що хтось зобов’язаний «вірою і правдою» йому служити. Там акцентується, без вказівок на терміни, інше: важливо отримати… Але ж цей постулат — історично запрограмований на постійну політичну боротьбу. Він — антиприродне явище і пов’язаний з марною витратою життєвих енергій.

Завдяки своєму положенню, керівник партії отримує владні повноваження не лише в партійній організації, але і право претендувати на найвищу державну посаду.

Ніхто крім нього не може посягати на найвищу владну посаду протягом 5 років, а партія-переможиця, згідно існуючої в ній ієрархії, має право на таку привілею. І хоча в ній вбачається присутність певного благородства маси інших членів партії, разом з тим такий стан засвідчує їх певну безправність — всупереч партійному принципу належності і правомірності. Однак саме керівник партії відразу стає «державником», і отримує право на найвище в ній право. Навіть тоді, коли природно позбавлений необхідних інтелектуальних можливостей. Не кажучи вже про здатність реагувати на сучасні геополітичні і геоекономічні виклики. Це може бути не головним для нього. І тоді рішення щодо безпеки держави приймаються за межами партії, або й самої країни.

Партійне і державне — різниться. Коли держапарат формується на бізнес засадах, то зобов’язання служити «державі і народу» може випасти з «бізнес-плану».

До того ж, час від часу він задобряється за бюджетні кошти разом з підконтрольними обслуговуючими його правоохоронними органами і судами. Все це, звісно, суттєво позначається на економіці і соціальній сфері, пригнічує людей.

Чим займаються в цей час партії-невдахи? Вони пристосовуються до нових умов, чекаючи реваншу. Відносячи себе до опозиції, вони дозволяють субсидувати себе різним представникам капіталу, а своїм «лідерам» входити у владу або бути допущеними до неї. Дозволяють навіть повну партійну затребуваність. Звідси і ті походи у владу їхніх представників, які займають теплі бюрократичні місця у держустановах, мовляв, за це ж і боремося… Хоча добре знають, що приймають там їх здебільшого для розсіювання енергії можливого партійного радикалізму.

Самі ж реалії політичного життя бувають дещо складнішими — партії купують як товар. І в рейтингах вони розташовуються більше за статками, ніж за ідеями чи програмами.  Звісно, чия власність — того й воля. Держава і державна влада дедалі більше набувають класового характеру і різке класове розшарування посилюється. Влада все прозоріше стає знаряддям великого капіталу і олігархічного регулювання. Зникає  її сакральність, а співзвучне «влада — влас­ність» наблизилось май­­же до повного  злиття. І хоча подібне явище антиприродне, неефективне економічно і небезпечне соціально-політично, до того ж може легко повернути в напрямі криз та застою, її замкненість з обов’язковим включенням «своїх людей і родичів» продовжується.

Подібне в історії зовсім не аномалія, а економічне явище — простий спосіб позбутися конкурентів. Для будь-якої плутократії характерний соціальний его­їзм і байдужість до потреб народу. Її головним завданням завжди було закріплення набутої власності і власна безпека, бо тривога за власну безпеку не зникає ніколи, а сподівання на сумлінність власного електорату може швидко розтанути. Звідси її прагнення взяти під повний контроль всю державну бюрократичну піраміду.

Чи можуть бути допущені до вищої політичної влади кадри, які до вузького кола «своїх і родичів» не належать? Це — малоймовірно,   але можливо. Персональний склад влади завжди потребує постійного оновлення, що є важливим фактором покори бюрократії.

Застій веде до політичної анемії, а ротаційні переміни її упереджують. Авторитет влади нині стрімко па­дає;  відбувається втрата   об’єктивності або проявилися особисті амбіції; навіть проста розумова кволість. Проте не потрібно мати ілюзії: заміна якість не змінює. Не може стати противником чи супротивником плутократичної влади та чи інша залежна чергова партія і її представники. То резерв владного капіталу, а ті, хто будуть допущені, збережуть і загальну політичну лінію. До того ж, плутократичній владі, в цілому, для тривалого свого збереження притаманний рух також до абсолютизації влади. Тож на сцену можуть вийти цілком інші вожді інших партій. Однак для сучасного «вітчизняного капіталу» таке питання поки не на черзі. Відбувається простіше: не сприйнята народом влада, наприклад, явним невмінням управляти, або відпрацьована чи суттєво заплямована корупцією, замінюється на чергову. Для цього й утримується резерв. 

А що народ в цілому? Чому він, відчуваючи де справжнє, а де ні, помиляється? Можливо від того, що для більшості партії — абстракція. Як і все, що ними проголошується. Тому і байдужий. А щоб не впасти в нудьгу, бере як подарунок зверху все те, що дають.

Чи не звідси і те дивне явище: тим, хто виділяється розумом, волею, совістю електорат не довіряє.

Реформи, які відбуваються, не для народу, навіть не для більшості, а для небагатьох. Проте люди надіються на нові вибори, які принесуть зміни і для нього.   Насправді, попавши в різні ідеологічно-бізнесові маніпуляції, виборець... не має вибору. Такі виборчі лещата плутократичного капіталу подолати складно. Культивований у нас західний термін «плюралізм влади», як свідчить практика, не є плюралізмом. Більше це схоже на поведінку зозуленяти в чужому гнізді.

А що роблять ті партії, які все ж звернули на себе увагу своєю незалежною поведінкою? Не відступаючи від своїх програмових позицій і не маючи відповідних ресурсів, вони змушені обмежувати свою діяльність стінами «свого храму».  Такі — не миряться із запровадженою системою «ручних і керованих» і не збираються йти у визначеному руслі.  Але ареал таких партій дуже обмежений.

Продовження приватизації капіталом партій, цілком можливо, співпаде в часі з «упокоренням» науки і релігії — в історії чимало прикладів їх використання як знарядь впливу і контролю. Зокрема щось подібне у нас відбувається уже з церквою. На щастя українцям не притаманне бажання перебувати під контролем новітнього самодержця і довго вони таке не терпітимуть. До того ж відсутність надійної економічної платформи робить владу вразливою.

Попри те, що зміст партій в чомусь різниться, кінцева мета в них одна — отримання влади.  Звідси зрозуміло, чому політичні організації або їх об’єднання не стають центрами реальної державної сили: вони потрібні великому капіталу лише до певного часу. Тому не потрібна їм концептуальна модель чи державна доктрина розвитку країни з перспективною і високоморальною програмою дій. Діяльність партій спрощується до потенційного виборця. Заради справедливості слід також зазначити: частина виборців, дещо збагнувши, пристає до «багатих партій» звичними квакерами-заробітчанами або анонімними членами. Те саме стосується і більшості членів партії — питання лише в кількості коштів. Ті ж, кому вдалося отримати політичний механізм можливостей і впливу, насправді самі того не підозрюючи, стають його просто звичним знаряддям. Вони розглядаються здебільшого не як єдина спільнота цілісної системи, а як об’єкти досягнення мети. Існування подібного стану несе загрозу. Партії, переходячи на реалії ринкових стосунків, перестають працювати як загальнонародні політичні органи.

Для ХIХ і ХХ століть організація політичних партій була важливою і суттєвою. Вони мали моральне право на владу в ім’я поглиблення демократичного і правовстановлюючого проце­сів. Справа лишалася лише за механізмами, які робили б владу конструктивною, законною і підконтрольною суспільству. 

Нині пошук нових форм політичної демократії дещо посилився. Партії змінили політичну систему в країні, однак не на краще — вона не стала міцнішою, а самі вони майже втратили свою первинну форму. Ніби й вдалося покрити все ідеологічне поле країни і об’єднати чималу кількість народу, але самі й поділили його на табори. По-друге, своєю кількістю і боротьбою між собою загострили політичну кризу, посиливши партійний егоїзм, безладдя та корупцію, що надало можливість капіталу (неоднозначно національному) безкарно в них володарювати. І, по-третє, такий тривалий стан не просто послаблює, а деморалізує весь суспільний організм країни — від нього стали страждати усі. В часи стрімкого розшарування суспільства на багатих і бідних, сучасні партії, як один із засобів отримання влади, практично продовжують вводити народ в оману, лишаючи його, насправді, конституційного права вибору і захисту своїх  соціальних інтересів. Все разом воно ставить під сумнів діяльність авторитетного колись громадського інституту і лишає права на подібне існування. За ними політиканство, а не справжні людські цінності.    

Партії стали досить хворим організмом.  Партії не стали місцем справжньої державної політики.  Капітал формує їх вже в малоприхованих формах. Ідеології партій перестали народжувати навіть мудрих лідерів нації. Епоха таких партій може скоро скінчитися. Цікаво, сам великий капітал, занепокоєний можливим перехопленням контрсистемними силами інструменту політичного впливу і управління, наприклад, силовиками, розглядає питання їх реформування, можливо, появи їм й альтернативи. А що, коли він зупиниться на безпартійному етапі розвитку? Так чи не так, але, врешті-решт, зримо настала необхідність їх оновлення, навіть заміни на інші громадсько-політичні інститути.

Адже не за горами віртуальність виборів, в т.ч. через Інтернет-простір. Вони стануть прозоріші, а їх правила зрозуміліші. Звідси, й новий формат відносин народу, держави і партій. 

Отже, нові умови епохи Водолія, ери духовного розвитку, потребують переходу на іншу просторово-часову ступінь політичної діяльності — вищу її форму. Тому повторювати те, що було і маємо — ні до чого. Торжество доброї новітньої ідеї з обов’язковим національним спрямуванням і творчим даром людини започаткує оновлення громадсько-політичного інституту. Стануть життєдайніші його суспільно-політичні функції, стане в державі інша філософія політичної і соціальної гармонії розвитку. За ними пошириться народний рух з культурою вищих взаємостосунків. 

Михайло Гречка,
керівник Центру «Євро-Азія«-III тисячоліття

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com