Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПОЛОНЕНІ СОЛДАТИ РЕЙХУ

Однією з найбільш драматичних сторінок Другої світової війни став полон.

Німецький історик Кристина Штрайт відмічає, що на перший погляд в долях військовополонених ворогуючих сторін було багато спільного, оскільки «в обох випадках десятки тисяч полонеників загинули вже під час виснажливого шляху до таборів, з обох боків мільйонна маса зменшувалася за рахунок померлих у важких муках з голоду і епідемій». Але це лише на перший погляд. Навіть поверхневий аналіз утримання військовослужбовців Червоної Армії в нацистських таборах, солдатів і офіцерів вермахту і його союзників — в радянських, дає можливість побачити істотну різницю, головна з яких полягає в тому, що в радянському полоні не було масового знищення людей.

Незважаючи на окремі акти помсти і розправи над німцями з боку радянських солдатів під час самої війни, після її закінчення в СРСР з німецькими військовополоненими в цілому обходилися значно гуманніше, ніж німці поводилися з радянськими військовополоненими. На німцях не ставилися медичні досліди, вони навмисно масово не знищувалися без суду і слідства за допомогою епідемій і голоду, їх не залишали масово і надовго без даху над головою, до них допускалися представники міжнародного Червоного Хреста, і навіть іноді доставляли пошту з батьківщини.

За офіційними статистичними даними Управління у справах військовополонених і інтернованих МВС СРСР від 12 жовтня 1959 р. усього були узяті в полон 2.389.560 німецьких військовослужбовців, з них в полоні померли 356.678. Інші дані вказують, що на території Радянського Союзу померло понад 700 тисяч військовополонених вермахту (18 відсотків від їх кількості), з них — 100 тисяч в Україні. (У таборах Третього рейху загинуло, за різними даними від 3,3 до 4,2 мільйонів (тобто 50-70 відсотків) радянських воїнів.

А от за німецькими джерелами в радянський полон потрапило 3,15 млн німецьких військовослужбовців, з яких 1-1,3 млн померло в полоні.  Особливо високою була смертність в перші роки війни. Внаслідок лютих морозів, поганого обмундирування і надзвичайно поганого харчування багато полонеників, знесилених до того ж тривалими маршами, гинули вже на шляху в табори. У післявоєнні роки смерт­ність значно знизилася.

 Потрібно обов’язково згадати видану спільно Віденським Інститутом по вивченню наслідків воєн і Російським державним гуманітарним університетом книгу австрійця Стефана Карнера «Архіпелаг ГУПВІ» (Головне управління у справах військовополонених і інтернованих). Управління це структурно було частиною НКВД і відало під час війни і ще більше десяти років після її закінчення чотирма тисячами таборів, в яких перебували не лише узяті в полон солдати супротивника, але також інтерновані іноземці і радянські громадяни, що примусово репатріювали назад на батьківщину. У картотеках ГУПВІ числилося, в цілому, чотири мільйони чоловік із понад тридцяти країн світу. Але найбільше було, звичайно, німців та австрійців.

Майже два з половиною мільйони німців і австрійців — військовополонених, цивільних осіб, представників німецьких меншин з різних країн (так званих «фольксдойче») — були узяті в полон або інтерновані в СРСР з 1941-го по 1956-й роки. Вони перебували в таборах, в’язницях і так званих робочих батальйонах, розкиданих по усій території СРСР, працювали практично в усіх галузях економіки, відновлюючи те, що було зруйновано під час війни, будуючи нові заводи, дороги, будинки, видобуваючи вугілля і залізняк. Полонених було близько восьми відсотків валового виробництва часів першої радянської післявоєнної п’ятирічки.

Їх положення визначалося не Женевською конвенцією про захист військовополонених, а особливою постановою Раднаркому. Конвенцію, прийняту в 1929-му році, Радянський Союз не підписав. Правда, якась «видимість законності», як пише у своїй книзі Карнер, дотримувалася і на території «архіпелагу ГУПВІ». Так, наприклад, офіцери, як того вимагала Женевська конвенція про захист військовополонених, містилися окремо, і на роботу їх виводили тільки тоді, коли вони самі виявляли таке бажання. Було дозволено носити формений одяг, знаки військової приналежності. Але Міжнародний Хрест не міг відвідувати радянські табори, в яких знаходилися полонені, і Радянський Союз не посилав в Женеву обов’язкових поіменних списків військовополонених (тому їх близькі часом аж до середини п’ятдесятих років нічого не знали про їх долю і думали, що вони загинули).

Постанова Раднаркому «Про затвердження положення про військовополонених» вийшла всього через дев’ять днів після нападу Гітлера на Радянський Союз. «Якщо врахувати необхідне на підготовку такого документу час, то, як помічає Стефан Карнер, «здається неймовірним», що це положення було безпосередньо пов’язане з початком війни. Воно могло бути, швидше, частиною військових приготувань до нападу Радянського Союзу на «Третій рейх». Тобто, на думку автора книги, дата прийняття положення (1 липня 1941-го року) — підтверджує відому тезу Віктора Суворова про те, що Сталін готувався напасти на Німеччину, але Гітлер його випередив.

В «архіпелаг ГУПВІ» були не тільки солдати і офіцери вермахту, частин СС або армій його союзників.  Коли в 1949-му році посилився міжнародний тиск на Радянський Союз і все голосніше стали звучати вимоги звільнити військовополонених і інтернованих цивільних осіб, офіційні представники СРСР заявили, що таких на радянській території немає, а якщо хто і сидить, то лише військові злочинці. А тим часом трибунали і трійки «особливих нарад» по конвеєру штампували відпо­відні вироки десяткам тисяч: «засуджений за військові злочини на 25 років ув’язнення...» В книзі Стефана Карнера наводиться безліч конкретних прикладів. Ось тільки один. Альфред Скорцені був заарештований, засуджений і посаджений в табір тільки за те, що він був рідним братом знаменитого Отто Скорцені. Лише у 55-му році Альфреда Скорцені звільнили і реабілітували.

Смертність серед німців в перші дні і тижні після того, як вони потрапляли в полон, була така висока, що Наркомат оборони і НКВС кілька разів у військові роки видавали спеціальні постанови і накази про поліпшення утримання бранців. У грудні 42-го року в цілком таємному донесенні на ім’я Берії його заступник Сєров доповідав:

«При узятті в полон наші частини женуть військовополонених пішки по 200-300 кілометрів. При цьому їх забезпечення не організоване, і часто по 2-3 доби в дорозі військовополонених не годують... Вагони для від­правки військовополонених подають не обладнаними нарами і печами, і в кожен вагон вантажать по 50-60 чоловік».

Проте, як показують документи, навіть втручання Берії ситуацію кардинально не змінило. У книзі «Архіпелаг ГУПВІ» приведена факсимільна копія телеграми начальника одного з таборів (Саратовського) в Управління справами військовополонених. З неї виходить, що за два весняні місяці 1943 року тільки в одному цьому таборі з вісімдесяти тисяч чоловік померло більше шести тисяч. Причому величезна більшість — понад чотири тисячі — від виснаження.

Стефан Карнер кілька разів підкреслює у своїй книзі, що радянським вій­ськовополоненим в нацистських таборах доводилося ще важче. Але це не може виправдати того, що творилося в «архіпелазі ГУПВІ». Якось дивно було б рівнятися на нелюдяну практику «Третього рейху». 

На 1 січня 1942 р. число німецьких військовополонених в СРСР склало всього 9 147 чоловік. Уперше значна кількість німецьких військовослужбовців потрапила в радянський полон в результаті Сталінградської битви (приблизно 100 000 осіб).

У 1943—1944 роках Управлінням у справах військовополонених і интернованих НКВД СРСР спільно з Головним політуправлінням Червоної Армії велася активна робота навколо створення антифашистських організацій військовополонених. У липні 1943 р. з військовополонених був створений Національний комітет «Вільна Німеччина». Звичайно, ті, хто погоджувався на співпрацю з противником, отримував деяке послаблення режимму утримання.

Проте, у роки війни праця військовополонених в народному господарстві країни не мала великого значення, він став значущим чинником лише після закінчення війни.

Чим довше тривала війна і більше перемог здобувала Червона армія, тим більше розростався «архіпелаг ГУПВІ». Якщо у кінці 1943 на території СРСР було близько 50 великих таборів для військовополонених, то у кінці 1944-го року їх налічувалося вже понад півтори сотні. Ці табори розкинулися по всій країні: від прифронтових районів до Сахаліну і Золотих копалень Якутії. Перші такі табори влаштовувалися переважно в колишніх монастирях і там, де вже існували окремі лагпункти НКВС. Стефан Карнер називає Осташковський табір на озері Селігер (тут перебувало близько десяти тисяч полонених), Козельський (на південь від Москви), Старобельский (на північ від Ворошиловграда) тощо. Пізніше військовополоненим доводилося самим будувати собі табори в болотах, на вічній мерзлоті. Так само важко доводилося і працювати — правда, майже виключно лише солдатам і унтер-офіцерам. Що стосується середнього і вищого офіцерського складу, то у них було досить вільного часу. Хтось навіть учив в таборі російську мову.

Правда, як пише Стефан Карнер, табірне начальство не завжди ставилися до цього схвально, тому що знання мови могло полегшити військовополоненим втечу. Втім, твкали німці і авст­рійці дуже рідко. Скажімо, за увесь перший квартал 44-го року з усіх таборів військовополонених на території Радянського Союзу втікло лише 26 осіб. Усіх упіймали (цим займалися спеціальні «роти пошуку»).

Але головні труднощі у вивченні російської мови були пов’язані не з настороженістю табірної адміністрації. Замість паперу доводилося часом використовувати дерев’яні дощечки, спеціальних підручників, граматичних посібників не існувало, і часто полоненим доводилося «виводити» правила російської мови з розмов з місцевими жителями.

Ще рідше займалися військовополонені самоосвітою — хіба що в таборах для офіцерів. Але все-таки лекції і доповіді з різних галузей знань користувалися популярністю — особливо ті, на яких йшлося про конкретні професії. Молоді військовополонені отримували, таким чином, інформацію, яка допомагала їм у виборі майбутньої професійної діяльності. Але вчорашні солдати і офіцери цікавилися також і «чистою» наукою. Скажімо, Конрад Лоренц — майбутній лауреат Нобелівської премії — читав в таборі доповіді про теорію поведінки.

Про Лоренца варто розповісти особливо. Він народився у Відні, ще в дитинстві зацікавився особливостями поведінки тварин. Проте батьки наполягли на тому, щоб він вивчав медицину. Втім, лікарем Лоренц ніколи не працював. Він займався дослідженнями у сфері етології — науки про поведінку тварин в природних умовах і працював перед війною на кафедрі психології Кенігсберського університету. Був мобілізований у вермахт і посланий на Східний фронт як воєнлікар. У 1944-му році Лоренц потрапив в полон під Вітебськом і довгий час працював в табірному госпіталі. Давно закінчилася війна, а він все ще перебував в СРСР. Родичі і друзі вважали, що він загинув. Лише у 48-му році Конрада Лоренца репатріювали на батьківщину, в Австрію. Продовжував заняття наукою, і в 1973-му році розділив разом з двома іншими ученими Нобелівську премію по фізіології і медицині — за відкриття в тій самій галузі науки, з якою колись знайомив своїх товаришів по радянському полону.

Табір, в якому сидів Лоренц, розташовувався в Єревані. Близько 2000 німецьких і австрійських військовополонених працювали тут на будівництві алюмінієвого заводу (він існує і понині).

На радянських будівництвах і підприємствах енергетичної промисловості було зайнято понад 50% усіх військовополонених — тобто майже мільйон чоловік. Вони відновлювали промислові підприємства, зводили гідроелектростанції та інші великі об’єкти, рили канали, будували житло. До найбільших будівництв, на яких були зайняті полонені німці, відносяться Куйбишевська і Каховська ГЕС, Володимирський тракторний завод, Челябінський металургійний комбінат, трубопрокатні заводи в Азербайджані і Свердловській області. Німці відновлювали і розширювали шахти Донбасу, заводи «Запоріжсталь» і «Азовсталь», теплотраси, газопроводи, автостраду Москва-Мінськ, Каракумський канал, московський стадіон «Динамо», будівлю Курчатовського інституту, де створювалася радянська атомна бомба. Між іншим, деякі з німецьких військовополонених безпосередньо брали участь і в створенні бомби. Багато німецьких учених, інженерів, техніків, конструкторів — фізиків-ядерників, ракетників, фахівців в області озброєнь працювали в так званих «шарашках» — науково-дослідних інститутах і конструкторських бюро для ув’язнених. Досить сказати, що перша радянська балістична ракета була модифікацією нацистської «Фау-2». У 46-му році до 17 відсотків полонених німців було зайнято в СРСР у  військовій промисловості. Навіть ліс валило менше народу.

Але ліс валили теж. Деякі — аж до 55-го року. Це не попри те, що конференція міністрів закордонних справ, що проходила в Москві, вже в квітні 47-го року врегулювала звільнення німецьких військовополонених. Але, як ми вже говорили, після цього в радянських таборах полонених почали в терміновому порядку перекваліфіковувати на «військових злочинців».

Загалом, лише після приїзду західнонімецького канцлера Конрада Аденауера в Москву, в результаті його важких переговорів з Хрущовим і тиску Заходу останні полонені німці повернулися додому — через десять років після закінчення війни. У жовтні 1955 р. після візиту канцлера ФРН К. Аденауэра Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про дострокове звільнення і репатріацію німецьких військовополонених, засуджених за військові злочини», і з СРСР репатріювали більше 14 тис. засуджених за військові злочини німецьких військовополонених. В цілому, з Радянського Союзу репатріювано  менше двох мільйонів німців — з майже двох з половиною мільйонів полонених і інтернованих раніше.

До речі за даними Центрального фінансового відділу Міністерства внутрішніх справ СРСР, за період з 1943 р. по 1 січня 1950 р. військовополонені виконали роботу в будівництві і промисловості загальною вартістю приблизно 50 млрд рублів.

Після вступу радянських військ на території Румунії, Югославії, Угорщини, Болгарії і Чехословаччини 16 грудня 1944 року Державний комітет оборони видав постанову № 7161cc, яким наказувало мобілізувати і інтернувати з напрямом для роботи в СРСР тих, що усіх проживали на території цих країн працездатних німців у віці — чоловіків від 17 до 45 років, жінок — від 18 до 30 років, незалежно від їх громадянства. На підставі цієї постанови в СРСР було вивезено 112 480 чоловік (61 375 чоловіків і 51 105 жінок)[1].

Після вступу радянських військ на територію Німеччини Державний комітет оборони 3 лютого 1945 року видав постанову № 7467сс, згідно з якою в тиловій зоні 1, 2 і 3-го Білоруського і 1-го Українського фронтів наказувалося провести мобілізацію усіх придатних до фізичної праці і здатних носити зброю німців-чоловіків у віці від 17 до 50 років. При цьому німців, стосовно яких буде встановлено, що вони служили в німецькій армії або частинах фольксштурма, було наказано направляти в табори для військовополонених, а з інших мобілізованих німців наказувало сформувати робочі батальйони для використання на роботах в СРСР. За станом на 20 лютого 1945 року в оперативних зонах вищезгаданих фронтів — головним чином, у Верхній Силезії і Східній Пруссії — було мобілізовано 28 105 чоловік. Окрім цього, інтернувалися і вивозилися в СРСР «учасники фашистських організацій» і «інший ворожий елемент». Усі ці заходи торкнулися в цілому 155 262 чоловік.

Більшість вивезених в СРСР німців були використані на роботах в Донбасі і південній Україні[3]. НКВД СРСР 27 лютого 1945 року затвердив «Положення про прийом, утримання та працевикористання мобілізованих та інтернованих німців», по якому вони прямували на відновні і будівельні роботи в шахти, в основні цехи або на підсобні підприємства народних комісаріатів вугільної промисловості, чорній і кольоровій металургії.

У жовтні 1946 року в СРСР в добровільно-примусовому порядку були доставлені для використання за фахом фахівці в галузі авіаційної промисловості з Дессау, Галле і інших місць в східній Німеччині. Також були вивезені в СРСР 150 німецьких фахівців в галузі ракетобудування на чолі з Гельмутом Гертруппом. Ще раніше, в 1945 р., в СРСР було вивезені німецькі фахівці для участі в створенні радянської ядерної зброї (у їх числі були Манфред фон Арденне, Густав Герц, Николаус Риль, Макс Фольмер, Петер Тиссен, Макс Штейнбек, Гернот Циппе). Ці німецькі фахівці змогли повернутися на батьківщину в 1951-58 роках.

Використано матеріали з дослідження
Юхима Шумана («Німецька хвиля»),
а також дані, викладені  у «Вікіпедії»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com