Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Право суддя повертається?

У державі, де зростають лише ціни та тарифи, а медичні діагнози конкретним людям встановлюються на мітингах і в парламентських дискусіях, історію зазвичай не люблять. Тому, що її уроки не співпадають із тим, що дехто називає національною ідеєю, а дехто поняттями. А потім ті та інші бідкаються, чого ми такі дурні та ще й бідні. А того, що уроків не вчили. Зокрема — історії.

Українська влада наміряється провести найближчим часом новий етап судової реформи. Конкретно — прийняти новий кримінально-процесуальний кодекс. На думку законотворців з Банкової, це має забезпечити:

- незалежність судів і суддів від будь-якого впливу сторонніх чинників;

- рівність сторін (звинувачення і захист) у судових змаганнях;

- розширення прав адвокатури і обмеження повноважень прокурорського корпусу;

- подальшу демократизацію судочинства шляхом упровадження інституту присяжних у судову практику України.

Вітці діалектики свого часу трохи дали маху щодо так званого розвитку суспільства по спіралі. Себто — все вище і вище, і вище. Насправді ж так розвиваються технології. Від азбуки Морзе і рахівниць до персональних комп’ютерів та Інтернету людство пройшло всього за одне покоління. А що стосується соціуму, то тут історія замість спіралі часто-густо бродить по колу, мов та шкодлива коза, прип’ята мотузкою до кілка на сільському вигоні. Себто — благі наміри змінюються гіркими розчаруваннями з гнітючою циклічністю.

Отож — щодо уроків історії. Попередню, демократичну цивілізовану судову реформу на теренах нинішньої незалежної України взялися запроваджувати 20-го листопада 1864-го року, відповідним указом тодішнього імператора Олександра Другого. Паралельно з нею започаткували адміністративну реформу, перш за все, місцевого самоврядування, та ґрунтовну перебудову правоохоронних органів — кримінальної і політичної поліцій.

Що малося на меті тодішніми законодавцями?

- незалежність судів і суддів;

- запровадження інституту присяжних повірених (адвокатів) та урівняння їх у правах з представниками державного обвинувачення (прокурорами);

- гласність судочинства, відкритість судових засідань, вільний допуск журналістів;

- і нарешті — запровадження судів присяжних, які на той час виправдали себе у Європі та США.

Як кажуть, і півтори сотні років не минуло.

І ще один вражаючий збіг: як і нині, судову реформу, принаймні на теренах Малоросії планувалося остаточно завершити протягом п’ятирічки. Товариство, хто у кого списував?

Але не будемо присікуватися. Тут, на нашу думку, що є повчальним? У Харківській губернії нова структура судочинства була створена вже за три роки. Одразу після столичних Санкт-Петербурзької і Московської губерній. А от щодо Київської, Подільської та Волинської губерній (так званий «Південно-Західний край»), то тут реформи затяглись аж до кінця століття. Конкретно — на 30 років понад встановлений термін. Не кращою була ситуація і в решті регіонів імперії. У деяких із них, приміром, суди присяжних так і не з’явилися взагалі.

Не будемо аналізувати зараз, чому все так сталося. Бо це не історичне есе. Пошлемося лише на ті благі наміри, котрими встелена вже не одна дорога до провалених реформ. Подамо лише один приклад. Суди присяжних у сучасному світі різ­няться між собою не кіль­кістю представників суспільства, їх зазвичай дванадцять. Зрідка десять, але не менше. Різниця — скільки голосів треба для вердикту: всі, проста більшість чи кваліфікована, тобто дві третини. І обов’язково один суддя.

Що пропонує проект української судової реформи? Троє присяжних, яких у незбагненний поки що загалу спосіб обирає община. Далі — окрім цієї трійці має бути ще й ДВОЄ суддів. Присяжним забезпечується недоторканність на час судового процесу. Низький уклін законодавцям. Але хто буде вирішувати долю підсудного — присяжні, судді за їхнім вердиктом чи вся п’ятірка гамузом? Не кажучи вже про те, що сама цифра «трійка» невідомо ким поки що делегованих, викликає у старшого покоління українців дуже нехороші асоціації.

Але суть навіть не в цьому, а в тому, про що, здається, ніхто не наважується сказати. Чи знайдеться за нинішнього нульового рівня правової культури значної більшості пересічних українців бодай троє зі здоровим глуздом і відповідною громадською позицією, аби гарантувати справедливий вердикт? У кожному конкретному випадку.

Півтори сотні років тому обпеклись саме на цьому.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com