Чи здатна Україна відмовитися від китайського одягу і взуття

За офіційними даними Держкомстату, в 2012 році частка імпортних непродовольчих товарів у структурі української роздрібної торгівлі становила 58%.

Що стосується частки імпорту в роздрібних продажах одягу і взуття ситуація виглядає наступним чином. Частка імпортних шкарпеток і взагалі різних шкарпеткових виробів становить 65%. Частка імпортних трикотажних виробів 90%, частка імпортного одягу з тканини 92%. А імпортна частка взуття становить 98% з усієї взуття, яку купують українці. Цифри вражають. При цьому так було не завжди. У 2005 році частка імпортних непродовольчих товарів у структурі роздрібних продажів була 43%. Частка імпортного одягу з тканини становила близько 78%, а частка імпортних трикотажних виробів близько 85%. Взуття і тоді більшою мірою було імпортне, але все ж 8% припадало на взуття українського виробництва, а не 2%, як зараз.

Зростання попиту на імпортний одяг і взуття можна було б пояснити зростанням доходів населення та орієнтацією на більш дорогий імпортний одяг і взуття. Певною мірою можна було б погодитися з цим доводом, але тільки умовно. Причини істотного зростання імпорту одягу і взуття більш складні, ніж просто зростання доходів населення.

Таке явне засилля імпортної продукції в легкій промисловості, не могло бути не помічено урядом. Занадто помітне явище для нашої економіки. І тому у Державній програмі розвитку економіки на 2013-2014 роки є розділи і завдання на зменшення частки імпортної одягу і взуття, і розвиток української легкої промисловості. Ніхто не вважає, що можна досягти радикальних змін за ці два роки, тому мета зменшити частку імпортного одягу і взуття в структурі роздрібних продажів на 3-5%. Але чи реально це реалізувати на практиці? І взагалі чи потрібна Україні легка промисловість?

Перед тим, як зрозуміти, наскільки можливо розвивати легку промисловість в Україні, варто було б сказати пару слів про особливості роздрібних продажів одягу та взуття. Одяг та взуття, яка реалізується для населення, поділяється на брендову і не брендову. У свою чергу брендовий одяг може мати міжнародний бренд і локальний бренд. Брендовий одяг та взуття значно дорожчий не брендового і його виробництво і продаж більш рентабельні, чим не брендовою. Але, тут слід враховувати той факт, що бренд, а точніше розкрутка бренду, вимагає великих грошей. Це тільки в мильному телевізійному серіалі популярними модельєрами стають випадково і легко. У дійсності, для розкрутки бренду модельєр, це допоміжний персонаж, тут головне великі гроші. При цьому немає жодних гарантій, що вкладені в бренд гроші можуть окупитися.

В Україні були випадки провалів розкрутки брендів і серед одягу, і серед взуття. Але, якщо вже говорити про розвиток легкої промисловості, такий як в Італії чи Франції, то тільки брендована продукція легкої промисловості має право на життя. Тільки з місцевими брендами українська легка промисловість зможе підкорити світовий ринок одягу та взуття. Тому, якщо українську легку промисловість розвивати в цьому напрямку, то тут потрібні дуже великі інвестиції від великого бізнесу, а за це вони захочуть і великі пільги. А от якраз пільг для таких бізнесменів Державна програма уряду і не передбачає. Тому, поки що розвиток легкої промисловості, як того вимагають основи світової економіки, не виходить. В Україні є деякі вдалі локальні бренди одягу та взуття, але це середній бізнес. Поки олігархи цей вид бізнесу не дуже люблять, або точніше не дуже розуміють. А жаль.

Залишається брендований одяг та взуття. Швидше за все, державна програма уряду на 2013-2014 роки, коли заявляє про розвиток легкої промисловості та імпортозаміщення передбачає не брендований одяг і взуття. Але тут потрібно врахувати дуже цікаву специфіку нашої легкої промисловості.

За підсумками 2012 року, Україна придбала імпортного одягу на 2,5 млрд. дол. Але при цьому Україна поставила на експорт одягу майже на 0,8 млрд. дол. Досить таки більша частина одежды оптом от украинского производителя була експортована в Росію, але більша частина і в Німеччину, Італію, Францію. Не дивуйтесь. Тут немає плутанини. Українська легка промисловість давно вже шиє одяг міжнародних брендів з давальницької сировини. Так що, купуючи одяг D&G або Baldinini в Україні, можна купити одяг, зшитий в Україні, «хоча про це не прийнято поширюватися». Ось це і є ефект бренду, коли одяг можна шити в будь-якій точці світу, а виробником, або точніше власником цього одягу вважається той, ким зареєстрований бренд, і країна, де працюють модельєри. Так що Україна дійсно може шити не гірше ніж Італія або Франція, але ось це якраз для НЕ брендового одягу і потрібно.

Не складно здогадатися, що більша частина імпортного одягу і взуття, це імпорт з Китаю. На другому місці йде Туреччина, а далі Бангладеш, В'єтнам, Пакистан і т.д. Велика частина тканин, особливо синтетичних, надходить в Україну з Китаю. З Китаю надходить і велика частина швейної фурнітури. Україна може похвалитися тільки власним виробництвом вовняних і лляних тканин. Бавовняні тканини Україна теж виробляє, але бавовна, це імпорт, і найголовніше, синтетичні нитки це більшою мірою імпорт. Але матеріали для пошиття одягу і виробництва взуття в собівартості одягу та взуття є важливим елементом, але не найголовнішим.

Виробництво одягу та взуття має свою специфіку, яку потрібно завжди враховувати і яку важко змінити. У структурі собівартості одягу або взуття велику частку займає вартість робочої сили. З одного боку, підприємства легкої промисловості дають роботу великій кількості працівників, тому уряд України, і хоче за рахунок зростання продукції легкої промисловості зменшити безробіття, особливо на периферії. Похвально. Бо провінція у нас дійсно найбільш потерпає від безробіття. Тут ніхто не сперечається, що саме невеликі підприємства легкої промисловості могли б дати роботу в багатьох невеликих містечках України. Але, ось тут і виникає наша проблема. В Україні дуже дорога робоча сила, якщо порівнювати з Китаєм, Бангладеш чи Туреччиною. Тому на поточний момент конкурувати з Китаєм у виробництві не брендового одягу та взуття нереально, при такій високій заробітній платі, яку доводиться платити швачкам і взуттьовикам в Україні.

Ось це і є суперечність нашої легкої промисловості. У нас дійсно хороші фахівці працюють у легкій промисловості, але вони гарні тільки коли шиють одяг або роблять взуття брендове, але для виробництва не брендового одягу та взуття вони дуже дорогі. І це протиріччя нелегко вирішити. Тому й збільшилася кількість імпортного одягу і взуття з 2005 року в нашій торгівлі. Частина наших підприємств легкої промисловості просто не витримали китайської конкуренції і збанкрутували, а частина почала шити одяг для чужих міжнародних брендів.

Можна було б встановити квоти і заборонити дешевий китайський одяг і взуття, але це не допоможе нашій легкій промисловості, а тільки буде стимулювати «тіньову економіку» і «сірий імпорт». Рішення може бути тільки іншим. Українські бренди повинні відродити українську легку промисловість і привчити українців купувати український одяг і взуття. І тільки так ...