ЯДЕРНИЙ СТАТУС ТА ЯДЕРНА ЗБРОЯ В УКРАЇНІ

Підходячи до проблеми відновлення Україною статусу  «ядерної» держави, тобто статусу  держави, володіючою ядерною зброєю, необхідно проаналізувати загальний стан атомної галузі. На даний момент Україна є ядерною державою. Майже половина української електроенергетики виробляється на атомних електростанціях. В Україні розташовані одні з найбільших  у світі покладів використовуваних у атомній промисловості матеріалів. Це родовища уранових та цирконієвих руд.

Існує виробництво уранового концентрату та металевого цирконію, а також супутнього цирконію гафнію, на базі металургійної промисловості. Відповідно Українська Держава, навіть виходячи виключно з геолого-економічних факторів, буде вимушена розвивати атомну промисловість. На існуючому етапі розвитку атомної промисловості великою проблемою є від­сут­ність замкненого паливно-ядерного циклу. Замкнений паливно-ядерний цикл яв­ляє собою низку взаємозалежних виробництв — таких як: видобуток уранових й цирконієвих руд, одержання урану й цирконію з руди, збагачення урану, виробництво ТВЕЛОВ (тепловиділяючих елементів із цирконію й урану), виробництво зборок для реакторів з ТВЕЛОВ, переробка відпрацьованого ядерного палива, його тим­ча­сове зберігання й поховання. Створення неіснуючих на даний момент виробництв необхідно для закріплення незалежності України в атомно-енергетичному секторі. Уже зараз для розв’язку цієї проблеми діють низка інститутів (Інститут Ядерної Фізики (Харків), Інститут Матеріалів Реакторобудування (Харків), Київ­ський Ядерний Центр та ін.) над проведенням проектно-конструкторських розробок у рамках створення виробництв, необхідних для українського замкненого паливно-ядерного циклу. Однак дані розробки, існуючи на папері, здійснюються в більшості випадків формально, внаслідок відсутності контролю й недофінансування. Основними проблемами, що стоять на шляху України до створення власного замкненого паливно-ядерного циклу є: відсутність політичної волі, нестача фінансування, зовнішньополітичні фактори, пов’язані із блокуванням одержання Україною низки технологій з боку третіх країн. Усі ці проблеми взаємозалежні із проблемою можливості створення української атомної зброї. Якщо врахувати, що створення власного виробництва палива для атомних електростанцій є питанням державної незалежності й повинне бути рано або пізно вирішене, то питання створення ядерної зброї впирається у швидкість протікання програми розвитку українського атомного промислового комплексу. Як приклад успішного розвитку даної програми можна привести Іран, який за декілька років домігся істотних успіхів у створенні власної атомної промисловості.

Паралельно  вирішується проблема підготовчих  робіт до створення атомної зброї. Розглянемо окремо проблему створення  ядерної зброї.

Проблему  створення атомної бомби можна  розкласти на три складові, це:

— Проблема науково-технічний розрахунків і проектування вибухового пристрою.

— Проблема одержання матеріалів, необхідних для створення пристрою (най­більш важливими є, збройовий уран, плутоній).

— Проблема технологічного процесу зборки атомних боєприпасів.

Наявний кадровий потенціал може дозволити створити організації (або перепрофілювати існуючі) для розв’язку спектра проблем охоплюваних у першому пункті в досить стислий термін. Для пристрою побудованого на найпростішому (імплозіонному) принципі час необхідний для здій­снення даних дій від декількох місяців до року, з урахуванням бюрократичних і організаційних труднощів, то при витраті всіх можливих зусиль на це піде до півтора років.

Більш значною є друга складова проблеми. Як власне матеріалу для  атомної бомби можна використовувати або збройовий уран, або плутоній. Збройовий уран — це уран, збагачений до змісту одного з ізотопів порядку 80% і більше. В Україні існують значні запаси уранових руд, і відповідно підприємства, що займаються їхнім видобутком, але відсутні збагачувальні заводи, увесь, що добуваються уран поставляється в РФ для подальшого збагачення (у реакторних зборках також використовується збагачений уран, але зі ступенем збагачення порядку 3%).

Кількість збагачувальних підприємств обмежене й досить контролюється, разова закупівля мало перспективна й малоймовірна, тому що має супроводжуватися політичним роз­в’язком однієї із країн, що володіють збагаченим ураном, у світлі ДНЯО (договір про нерозповсюдження ядерної зброї). Країни, що не підписали ДНЯО (Ізраїль, Пакистан, Індія) за передачу урану швидше за все запросять непропорційно велику ціну, альтернативою є створення власних збагачувальних під­при­ємств і супутніх виробництв. Необхідність наявності збагачувальних заводів можна аргументувати наявністю 4 АЕС і проблемою забезпечення власної энергонезалежності. Більш розповсюдженим матеріалом для ядерних зарядів є плутоній, що напрацьовується при роботі низки типів реакторів (вірніше, у всіх типах реакторів він напрацьовується, але з різною ефективністю) реактори, що складають АЕС України напрацьовують незначну кіль­кість плутонію у відходах (вірніше одержання плутонію зі зборок, що відробили, з реакторів ВВЭР можливо, але технологічно важко). Реактори ЧАЕС напрацьовували велику кількість плутонію, але зараз вони зупинені. Загалом, можливе одер­жання деякої кількості матеріалів, що діляться, як збройові речовини з від­ходів діяльності реакторів, але нині відходи повністю вивозяться на території РФ. В Україні відсутні сховища відпрацьованого ядерного палива, а також технології по його похованню, утилізації, або переробці. Розробка подібних технологій і будівництво сховищ, разом з технологією збагачення урану тісно пов’язанні зі створенням замкненого ядерного паливного циклу. Вирішення подібних проблем можливо в рамках існуючого атомного комплексу України, але вимагає структурної перебудови існуючих організаційних структур, створення нових науково-проектних або реорганізації існуючих науково-дослідних структур. Час необхідний на дану реорганізацію займе близько року. Розробка власної технології збагачення й будівництво відповідних промислових об’єктів залежно від задіяних ресурсів можуть зайняти орієнтовно від 5-7 років. На що побічно вказує досвід інших країн, що мали або мають подібні програми й технології. (ПАР єдина країна, у світі, що майже автономно здійснила розробку атомної зброї витратила на цю програму не менш 10 років).

Третя проблема подібна з першою, але  при її розв’язанні слід ураховувати, що технологічний рівень навіть нині працюючих високотехнологічних виробництв знизився в порівнянні з початок 90- х і неухильно продовжує знижуватися, у зв’язку з малою потребою у високотехнологічних виробництвах. Відповідно вирішення можливих технологічних проблем теж займе якийсь час.

Висновки:

— Відновлення «ядерного» статусу України пов’язано із проблемою створення «замкненого» паливно-ядерного циклу.

— Україна має необхідний потенціал для створення власної ядерної зброї стримування.

— Науково-технічний потенціал поступово знижується.

— Час, необхідний для створення власної атомної зброї при максимальних зусиллях з боку держави, можна оцінити в 5-7 років, якщо паралельно будуть вирішуватися всі перераховані вище проблеми.

Кудин Дмитро
«Технократ»