Свідомість і дійсність

Соціопсихолог Олег Покальчук про ментальність і вади свідомості українців розповідає в інтерв’ю Вголосу.

— Яких змін за 20 років зазнала свідомість українців?

— Як завжди, я буду висловлювати єретичні думки. Свідомість людей взагалі не міняється сотнями років, тому що не змінюється їхня біологія. А свідомість значною мірою є продуктом людської біохімії, а ту визначає ландшафт і клімат, а це речі достатньо сталі. Люди, які живуть в певному регіоні, мають ту саму свідомість, яку мали їхні предки. Тому, зокрема, існує вірність родовим традиціям. Є й ситуативні видозміни поведінки, це нормальна тимчасова реакція. Це схоже на те, як ми реагуємо на погоду: стає холодніше — вдягаємося, тепліше — роздягаємося. Насуваються злидні — пакуємо комори, у часи достатку — розкошуємо.

Вважаю, що українці в цілому продовжують ментально жити в системі цінностей СРСР. Змінилася емблематика, колористика, певною мірою мова спілкування в частині політичних термінів і сленгу. Але не більше.

Те, що було в зародку — побутова мораль, система хабарництва — лише розквітло. Але засадниче бажання підпорядковуватися якимось авторитетним вождям — залишилося.

Це торкається, насамперед, народжених в СССР.

Тепер про зміни. Виросло цілком нове покоління. Можливо, ці люди навіть не розуміють, про що ми зараз з вами говоримо, бо вони виросли в нових геополітичних реаліях, які для них є визначальними. Для цього покоління англійська мова є такою, якою для старшого покоління колись була російська, тобто це мова масштабного спілкування, яка розширяє їхній обрій.

Тому виразні зміни — лише еволюційного плану. Звичайно, українці є нацією кордоцентричною, завжди намагаються видавати бажане за дійсне, бо їхнє наївне серце говорить їм, що сама сила бажань може змінити світ. Релігія на тому стоїть, але ще ніхто не бачив гору, фізично зрушену лишень силою справжньої віри.

Тому світ існує наче поза нашими уявленнями про причини його змін. Але сукупна сила віри людей про зміни іноді створює такі феномени, як Майдан 2004 року. Гора в результаті так і не зрушилася, але це був красивий волевияв. 

Ми на шляху створення нової системи естетичних категорій, за якими ми потім, можливо, будемо відпрацьовувати нову суспільну етику. У нас причиново-наслідковий зв’язок переставлений догори дригом на відміну від раціональної протестантської Європи. Ми спочатку створюємо намір, потім ми створюємо систему кодифікації, яка пояснює наші наміри, той самий «локус контролю».

Ця система нам здається універсальною. Потім за рахунок накопичення цих знаків і символів створюється якийсь ритуал. І таким чином створюється український міф, в який ми з новою силою віримо, як богоданий, хоча він цілковито рукотворний.

Апокаліптична свідомість для українців є дуже притаманною. Говорячи про свої страхи, ми ментально живемо навіть не в системі Радянського Союзу, а в системі раннього Середньовіччя.

Тому що такий есхатологізм притаманний людям зі свідомістю, яка розраховує, що ми обов’язково опинимось в якомусь «Ноєвому ковчезі» коли все завалиться. Ми виживемо, бо ми найкращі. Чому, власне? Тут раціональна свідомість і вимикається.

Я не бачу ознак катастрофи. Це страхи тих людей, яким 20 років. Люди, яким 40, це вже бачили принаймні 20 разів. Я пам’ятаю, як при Хрущові мама мене малого ставила в чергу за хлібом, і номер черги на руці писали.

І якщо ви заміните чорнобильців чи афганців на вчителів чи лікарів або пенсіонерів чи шахтарів, то це все буде те ж саме, що і 20 років тому. Я це все бачив багато разів, я в цьому навіть брав участь, організовував.

В кожного стихійного народного виступу є ім’я і прізвище (краще декілька), і фінансування. Бо люди завжди хочуть щось їсти, кудись їхати, потрібне пальне, ресурс. Тому, коли говоримо про якісь емоційні масові прояви реального народного незадоволення, треба дивитися в систему координат, в якій вони розміщуються, тобто, в який час це відбулося. Я не кажу, що ці прояви вигадані — це дійсно щирі людські переживання. Зараз ми входимо в період підготовки до виборів.

Преса подає вічні народні незадоволення як щось нове. Але це звична справа, а в цій звичності немає ані чогось надто поганого, ані надто хорошого.

— Чи можете Ви, як соціальний психолог, передбачити, якими механізмами будуть користуватися політтехнологи, аби зацікавити виборця у 2012 році? 

— Нові технології не можуть існувати в принципі. Люди сукупно не такі прості, як здається — вони значно простіші. Окремий індивід — це «смертний бог», як кажуть античні філософи. Окрема людина завжди цікава.

Коли говоримо про групу людей, то чим вона масовіша, тим її інтелект нижчий. Відповідно знижується здатність групи людей приймати раціональні рішення. Інтелект групи завжди нижчий від середнього рівня інтелекту члена цієї групи.

Є такий парадокс українського сприйняття — ми чомусь обожнюємо народні маси, які «приймають» абсолютно ідіотські рішення, якщо приймають їх взагалі. Тому я думаю, що вірити в ефективність народного волевиявлення, прямої демократії в ХХІ столітті — трошки несучасно.

Ніяких нових технологій не буде. Буде перелицювання старого. З’являться нові персони через мажоритарні округи. І вони будуть вживати ті самі технології, що були раніше. 

— Проблема нашого часу — постійні сварки щодо історичного минулого.

— Ми як народ, на жаль, нічого не перегортаємо, бо всі системні ґрунтовні політичні зміни Україні давалися під впливом зовнішніх чинників... Коли розпався Радянський Союз, то інші країни пішли більш радикальним і швидким шляхом. А ми досі тупцяємо на тому самому місці, яке витоптане дев’яностими роками. Тому ми нічого не перегортаємо, в нас така ілюзія.

Або, скажімо, перегортаємо одну і ту ж саму сторінку туди-сюди. Звичайно, динаміка є, але вона має короткотривалий характер. 

Я вважаю, що ми взяли хибні точки для націотворення. Навіть не ми їх взяли, а наші предки, керуючись кордоцентричністю та романтизмом. Ми наділяємо людей минулого своїми уявленнями про світ, своїми амбіціями і своїми переживаннями.

Можливо, це справедливо, але ми зараз говоримо про функціональність. А функціональність історичного процесу не має нічого спільного з романтизмом, в який ми віримо. Треба було починати відлік від Січі. Мали б Січ і зараз, а не русько-візантійський балаган. У суспільства загалом не існує мотиву, який би з’являвся зсередини.

Він може бути нав’язаний диктатором, королем, вождем. І той, хто його нав’язує, повинен мати достатньо ресурсів впливу і достатньо «пряників» і «батогів», щоб змусити людей поводитися одностайно. Але і це вдасться на короткий термін. Тому великі імперії довго не існували.

Українці поводяться злагоджено, якщо є зовнішні загрози. Тобто, нам насправді бракує реальної зовнішньої загрози, якщо ми говоримо про тенденцію об’єднання. Коли в нас є чи окупація, чи Радянський Союз, чи ще якась біда, тоді Україна є згуртованою, бо є зовнішній виклик, який реально загрожує особистісному рівню існування.

Коли цього немає або воно не серйозне, то з’являється глибинна і давня федералістська або навіть «земельна» тенденція. 

Люди в різних регіонах мають різні акценти в своїй поведінці, в інтерпретації. Знову ж таки — різний клімат, ландшафт. Тому треба зрозуміти, що ми — різні, і це нормально. В жодній країні світу ви не знайдете одностайності при ближчому розгляді. Всі країни і їх сегменти всередині достатньо сильно не люблять один одного.

Нещодавно Умберто Еко в інтерв’ю сказав, що Італія — це взагалі вигадана країна, складена фактично з міст-держав. В абсолютно унітарних Сполучених Штатах південь і північ досі мають протилежні уявлення про історію і про ставлення один до одного. Про Британію і Ірландію, Канаду і Квебек, Бельгію можна навіть не згадувати. Це звичний стан настроїв в країнах. Ми чомусь в своїй історичній меншовартості вважаємо, що всі інші — досконалі і сильні, а ми бідні нечупари і у нас тут якісь ексклюзивні проблеми. 

— Комплекс меншовартості, про який Ви говорите, це один з архетипів нашої нації?

— Так, я вважаю, що це один з архетипів. Він вмотивований історичним і політичним генезисом створення української нації. Бо більш ефективно на цій землі люди працювали тоді, коли приходило сильне зовнішнє управління: починаючи від норманської доби Київської Русі і закінчуючи «совєтами».

Українці тоді дуже функціонально, ефективно і плідно працюють. І їх ставлять за приклад, як добрих гастарбайтерів. І це — на власній землі. Як тільки вони починають щось самостійно очолювати, у великому масштабі, тут ефективність закінчується. Найвиразніше меншовартість проявляється у вульгарній критиці, у лайці удаваних або реальних конкурентів. Люди сильні і впевнені в собі не критикують когось, бо їм це нудно і нецікаво. Вони зайняті своєю справою. Коли Черчілля спитали, чому в Британії немає антисемітизму, він сказав: «А ми не вважаємо, що євреї розумніші за британців».

— Але здебільшого ті люди, яких ми бачимо на телеекранах, і яких нам нав’язують в ролі еліти, лише тим і займаються, що критикують один одного. То чи є вони елітою?

— Ні. Вони не є елітою. По-перше, ми бачимо тих, кого нам показують. Це прямий наслідок грошових впливів, ситуативних політичних розкладів і прогресуючого дебілізму українського телебачення. Це маркетинговий хід: в бажанні розширити контент.

Рівень передач мусить спускатися до максимально ідіотичного, щоб їх дивилися навіть люди абсолютно примітивні. Таким чином забезпечують охоплення аудиторії. Охоплення аудиторії — це реклама, а реклама — це гроші. Коло замкнулося.

Серед тих, кого нам показують, можуть бути більш або менш цікаві люди. Але вони, повірте, однозначно цікавіші поза екраном. Найцікавіші розмови на телебаченні, де я часто буваю, відбуваються тоді, коли камери вимикаються. 

На шляху елітотворення будь-якій нації мусимо пройти певні етапи. Спочатку є своєрідний посполитий бандитизм, який в Європі був на початках творення національних держав. Потім нащадки цих бандитів стали баронами, графами і феодалами. Потім з тих графів і феодалів з’явилася аристократія, її влада була легітимізована якимись законами і підзаконними актами. А вже нащадки аристократії стали елітою.

В нас щойно закінчується  цей бандитський період. Я це без негативної конотації кажу — просто такий етап. Більше того, система функціонування злочинного світу досить ефективна, бо вона не лише ґрунтується на певних правилах і системі цінностей, а закріплена кров’ю. А це, як показує історія, сильний аргумент для того, щоб люди працювали так, як їм кажуть, а не як їм заманеться.

Ми зараз починаємо цей етап переживати, він дійсно вже відходить в минуле. Але 20 років для історії — це навіть не мить, це — ніщо. Ми в своїй кордоцентричності думаємо, що це — термін. Ми в цьому плані тільки можемо змагатися з росіянами, які щороку казали, що ми от-от розвалимося і впадемо.

А ми двадцять років крутимо їм дулі у відповідь і тим втішаємося. Але більше ні на кого це не впливає.  Українська людина дуже м’яка і піддатлива. Вона, з одного боку, неймовірно терпляча — це одна з сумнівних чеснот, які у нас є. А друге те, що в масі своїй суспільство має великі амортизаційні запаси, особливо наше.

Ми пристосуємося до будь-чого. Ми і комунізм пережили, і голод пережили, і, я думаю, навіть нашестя інопланетян переживемо, не кажучи вже про наступні вибори. Вибори — це взагалі не проблема.

Якби у нас було таке штивне тверде суспільство з жорсткою системою, з абсолютно прозорою банківською системою, звичайно, воно би захиталося і розвалилося при перших подихах європейської кризи. А так у нас 70% економіки в тіні.

Вона, як жила собі в тіні тисячу років тому, так і зараз живе. Тому я в цьому сенсі не є прихильником боротьби з корупцією. Ніде в світі ніхто не поборов корупцію. Її можна тільки регулювати в якихось розумних межах. Бо це людські стосунки — світ так влаштований, людина теж.