Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЯНКА КУПАЛА — БІЛОРУСЬКИЙ ШЕВЧЕНКО

Великий поет з’являється, щоб стати голосом рідного народу і людства, речником його священних сподівань. Така місія випала на долю Івана Домінікійовича Луцевича, відомого в літературі під ім’ям Янки Купали.

Високе покликання примушувало його впродовж усього життя почувати себе орачем і солдатом, бійцем і рицарем. Він став першовідкривачем нових шляхів у білоруській літературі, своїм талантом і подвижницькою працею визначив у ній цілу епоху.

Щоб осягнути велич Янки Купали як поета-громадянина, слід мати на увазі, що до утвердження його багатогранної творчості білоруська література не мала своєї сталої традиції, основи якої тут же розтоптувалися російським самодержавством. Вся демократична література в Білорусії на той час була потаємною. З одного боку — царський уряд намагався придушити всякий прояв білоруської національної культури, забороняв навчання у школах і друкування книг білоруською мовою; з другого боку — польські поміщики, у чиїх руках залишилось майже все велике землеволодіння і які нещадно експлуатували білоруських селян, прагнули ополячити селян, нав’язували їм польську мову. Все білоруське висміювалося і викорінювалося. Багато в чому все це нагадує те, що відбувалося і в Україні, а відголоски того ми не можемо викорчувати ще і досі. Адже нині йде провладний наступ не тільки на українську мову, але й прийнятий драконівський Закон Верховною Радою про обмеження транслювання у мережевий простір творів та української пісні. Це те саме невігластво тільки вже у ХХІ столітті в Україні. Але там у цій задушливій атмосфері, на зорі ХХ століття, пробуджується поетичний талант Янки Купали. Перед молодим поетом постає питання: «Якою мовою писати?».

Пристосовуватися, як водорость, до течії, що її вперто спрямовує російський царизм у річище асиміляції, чи заговорити з народом його рідною мовою і вже цим засвідчити свою синівську любов і вдяч­ність? І він плоть від плоті народу — гордо вирішує боротися «тією мовою убогою, над якою тільки насміхались».

Так Янка Купала прилучився до традиції великих світочів у духовному царстві народів — таджика Рудакі і шотландця Бернса, українця Шевченка і чеха Йозефа Каетана Тила, що в умовах жорстоких шовіністичних утисків і переслідувань лишилися кожен із своїм народом,невтомно працюючи на ниві рідної культури і рідної мови. Це тільки возвеличувало їх, бо з свого поля у загальнолюдську скарбницю вони принесли всю неповторну велич художнього генія рідного народу. Досягнувши вершин, кожен з них у національній культурі зробив крок у художньому розвитку всього людства. Пориваючись підняти «скибу слова на запустілій цілині свого краю — Білорусії»,  Янка Купала прагнув рівноправ’я між народами, слави слов’янству, людству.

Янка Купала по справедливості оцінював як традиційний вияв уваги до білоруської культури з боку передової російської, української інтелігенції, яка протидіяла русифікаторській політиці царизму, що всіляко прагнув нівелювати культуру і мову всіх поневолених народів, а за її творцями був не тільки шпигунський контроль, а також заточування їх у в’язниці, Бутирку та Орську фортецю.

Пояснюючи позицію своїх однодумців, Янка Купала в 1913 році в статті «Чому плачуть наші пісні» писав: «Хіба могли поети у перших своїх словах оспівати тільки красу своєї вітчизни, не глянувши спершу на реальний побут її синів?». У цих словах чути голос істинного патріота, для якого любов до вітчизни — це не верхоглядське замилування мальовничими краєвидами, а понад усе — розкрите серце для сприймання плачу і стогону безправних і обездолених, щире прагнення всіма силами душі боротися за природне право людей називатися людьми.

Поет-патріот найорганічніше поєднувався у Купали з поетом-гуманістом. Свій громадянський і естетичний ідеал він висловив у                                  вірші «Я не поет»,  де синтезується людська скромність і патріотичне покликання:

Я не поет, о рятуй мене, боже!

Не пнуся до слави, щоб вихваляла,

Хоч пісеньку-думку і висную, може,

І кличусь я тільки — Янка Купала.

 

Кожен край має тих, що співають,

Щоб смуток і слава десь

не пропали.

А білоруси нікого ж не мають,

Нехай же хоч буде Янка Купала.

Цей вірш був програмою і заповітом, викликом тим, хто на початку ХХ століття тримав білоруський народ у рабстві.

Відомо, що Янка Купала народився 1882 року в сім’ї дрібного орендаря «до 21 року хазяйнував вдома: орав, косив, рубав дрова». Саме тому урочисто проголошене Купалою на світанку його творчості: «Я буду жить — бо я мужик!» має не тільки  деклоротивне, але і пряме значення.

Багатогранна і розмаїта творчість Янки Купали виростала на ґрунті народного життя і фольклору: «Сюжетами для моїх поет і драм, — зауважував поет, — здебільшого були або справжні випадки з життя, або фабула відомих мені переказів, легенд, пісень».

Янка Купала славив рідну пісню, джерело радості, гордості і натхнення у своєму поетичному слові, сам часто звертаючись до цього жанру. Багато з них покладено на музику, зокрема й українськими композиторами.

У поезіях Янки Купали є чимало мотивів, що споріднюють його музу із музою Т. Шевченка. Адже Купала почав писати вірші, як про це він сам говорив, після того, як прочитав «Кобзаря». Український поет, українська мова повніше ствердили його любов до мови рідної, білоруської. Шевченко був улюбленим поетом Купали. Недаремно ж білоруси, називаючи Купалу «батьком білоруської поезії»,  порів­нюють його з Шевченком.

Свою любов до Шевченка Янка Купала виявляв у художніх прикладах його поезій, у полум’яних присвятах, до форми яких звертався не один раз, починаючи з 1909 року. А з нагоди 125-річчя від дня народження Шевченка він говорив: «Нам, білорусам, особливо рідне і дороге це безсмертне ім’я».

Коли в душі білоруса народжувалася велика віра в майбутнє, тоді він, як клятву, дану на могилах батьків, повторював заповіт українського поета і пророка:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Темні неписьменні селяни співали пісні Т. Шевченка, які жили багато десятків років у народі. Найбільша любов і шана Купали до Шевченка виявилася у спадкоємності великої естафети вольності:

Нам не страшні Сибір,

                              остроги…

Нехай зіниці рвуть з очей.

Хай закують і руки й ноги,

Хай голова летить з плечей, -

В душі я вільний кожну мить,

Таки я буду вільно жить!

Так володар білоруської пісні — всіма силами боровся за волю для свого народу, його рівноправність, за визнання прав і гідності рідної мови. Надихали його і українські мотиви. У поемі «Бондарівна»,  сюжет якої взятий з української пісні, Янка Купала у заключній частині пророче пише про українців таке:

Стогне змучена Вкраїна,

В небо шле прокляття.

Все ж бо нищать і грабують

Зграя та багаття.

Той народ терпіти вміє

І помститись вміє,

Як гнітюча чорна кривда

Злом запломеніє.

Творчість Купали була переконливою ознакою і символом пробудження Білорусії. Янка Купала, який виріс з народної пісні і народного гніву створив ліричні та епічні поезії, які ввели білорусів у коло найбільш освічених націй, а їх творцеві дали право сказати: «Я білоруської пісні володар».

Починаючи з 1908 року, його слово зазвучало у перекладах українською, російською, польською, чеською і багатьма іншими мовами.

Янка Купала не встиг усе сказати рідному народові і людству, його пісня обірвалася 28 червня 1942 року, коли він трагічно помер у Москві...

Василь Слободяник
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com