Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Перспективи «Великого Турана»

В розмовах з людьми, які галасливо захищають нові терміни базування російського флоту в Севастополі, у них дедалі частіше вихоплюється як аргумент теза про турецьку загрозу для України. Чи справді Туреччина може здійснити такий економічний стрибок, за яким загрози стануть реальністю?

Основні напрями турецької геополітики стали проявлятися на початку XX ст. У цей час відбувалося ідеологічне оформлення прозахідної орієнтації Туреччини. У його основі лежав пантюркизм — ідеологія, що сформувалася у кінці XIX ст.  У 1990-х рр. пантюркизм отримав новий розвиток, пов’язаний з появою проекту «Великого Турана»,  про який буде сказано нижче.

Пантюркизм є свого роду політичним ісламом. Його основи були закладені теоретиками турецького націоналізму, в першу чергу, І.Гаспірали і Ю.Акчурой. Але особливо широкий розвиток ідеї пантюркизма отримали в 1908 р., коли до влади прийшли т.зв. «младотурки». Спочатку ці погляди використовувалися як знаряддя проти колоніальних загарбників, для очищення турецької мови від арабського і персидського впливів. Але незабаром Антанта, вже без Росії, змусила султана Османа підписати Мудроське перемир’я, яке розділило імперію Османа між союзниками. Проти цього виступив Мустафа Кемаль (1881-1938), керівник національно-визвольної революції в Туреччині 1918-1923 рр., а надалі — перший президент (1923-1938) Турецької Республіки.

Він почав боротьбу турецьких націоналістів проти Антанти і військ султана. Виступаючи за розвиток дружніх стосунків з Радянською Росією, Кемаль Ататюрк отримав з її боку допомогу і підтримку. По визнанню ту-рецького історика Д.Керіма, від росіян тоді було отримано величезну кількість гармат, рушниць і снарядів. Одночасно в Туреччину прийшли багаті американці і незабаром вони стали контролювати турецький нафтовий, тютюновий і автомо-бильний ринки. Таким чином, тут зіткнулися геополітичні інтереси СРСР і США.

Ставши президентом Турецької Республіки, Кемаль Ататюрк пориває з Радянською Росією і основною тезою пантюркизма стає: «Соціалізму — так, росіянам — ні»! Американцям вдалося утриматися в Туреччині, оскільки до 1924 р. вони опанували її сировину і ринок збуту, нав’язали їй свою політичну лінію. Відтоді Туреччина залишається в зоні впливу США. Після Другої світової війни вона стала членом НАТО — південним плацдармом цього блоку, що безпосередньо межував з СРСР.

На початку 60-х років в зовнішньополітичній орієнтації Туреччини стала простежуватися більш різностороння спрямованість. Радянська сторона скористалася цим для розвитку стосунків з Туреччиною, щоб створити свого роду стра-тегічну противагу в турецькій зовнішній політиці. Оскільки політичне зближення Туреччини із західними країнами багато в чому грунтувалося на різних формах їх фінансово-економічної допомоги, в 1967 р. СРСР підписав з Туреччиною Угоду про технічно-економічну співпрацю, що містить низку пільг для турецької сторони.

Таким чином, СРСР фактично вступив в економічну конкуренцію із Заходом, передусім США, за результативність політичної спів­праці з Туреччиною. Стратегія турецької сторони у той час полягала в максимально вигідному для себе балансуванні між двома центрами світової політики. Воно забезпечувало країні максимально ефективний результат, що полягав в отриманні економічної допомоги від кожної з конкуруючих сторін. Це була свого роду сучасна українська багатовектор­ність.

Після розпаду СРСР ситуація докорінно змінилася. Туреччина дістала можливість розвивати економічні і гуманітарні зв’язки з кожною із країн СНД. Що стосується Росії, то і в нових умовах вона прагне досягати політичних цілей в діалозі з Туреччиною на базі економічного співробітництва двох країн. Так, у кінці 1997 р. РФ запропонувала турецькій стороні новий газовий проект «Блакитний потік»,  який передбачає додаткові поставки російського природного газу в Турецьку Республіку через акваторію Чорного моря. Навзаєм Туреччина пішла на поступки в питанні про безперешкодне вивезенні каспійської нафти з Новоросійська через Чорноморські протоки в Середземне море. Крім того, Росії вдалося вчинити тиск на Анкару з проблеми Кіпру, операції турецьких військ в Північному Іраку, курдського питання і позиції Туреччини по російській близькосхідній політиці.

Протягом 1998-1999 рр. стало ясно, що «Блакитний потік» може і має бути реалізованим як проект доставки російського газу на географічно широкі ринки, а саме ринки південної Європи... Приводом для подібної переоцінки стало підписання угоди про будівництво і експлуатацію Транскаспійського газопроводу з Туркменії через Азербайджан і Грузію в Туреччину, який був підтриманий США. Серйозність намірів Туркменії використовувати турецьку территорію для транзитних постачань газу актуалізувала значення більш широких, ніж передбачалося спочатку, геополітичних перспектив нового газопроводу в Туреччину для Росії. Сьогодні прибічники проекту підкреслюють його здатність забезпечити їй як економічну, так і масштабну геополітичну вигоду.

У цій ситуації Туреччина, мабуть, зовсім не проти узяти на себе роль ключової держави по транспортуванню енергоресурсів Центральної Азії на західні ринки, що поверне їй стратегічну важливість, особливо з урахуванням прогнозів, за якими нафтові резерви Північного моря  виявляться вичерпаними ще до 2020 року. Туреччина знову опинилася в положенні балансування між двома центрами сили. Така ситуація зовсім не на користь Україні, яка через постійний російський тиск втрачає статус транзитної держави.

Сьогодні найважливішою сферою протистояння Росії і США є якраз питання про об’єми і маршрути транспортування енергоресурсів в зоні Чорноморського регіону. На думку представників МЗС РФ, США хотіли б взагалі «замкнути російский газ» в межах Росії, не даючи їй можливість по-повнювати свій бюджет. Виходячи з цього, слід припустити, що, діючи відповідно до зовнішньополітичної традиції, яка склалася, максимальну вигоду Туреччина зуміє собі забезпечити за допомогою паралельної реалізації газових проектів, за якими стоять конкуруючі сторони, тобто і проекту «Блакитний потік»,  і Транскаспійського проекту. В результаті Туреччині не лише вдасться уникнути різкого загострення стосунків із зацікавленими країнами (йдеться про США, Росію і Туркменію), але і підвищити свою значущість в зовнішньополітичній стратегії кожної з них, а отже, і в регіональній, і навіть в загальносвітовій політиці.

У 1997 р. почалося зближення Туреччини з Грузією і Азербайджаном головним чином у зв’язку із вже згаданою проблемою нафтегазового транзиту. У 1998 р. сталося оформлення турецько-азербайджанського стратегічного союзу, що має, в принципі, антиросійську спрямованість.

Проте, в цілому турецькі правлячі кола уникали загострення стосунків з Росією. Вони утрималися від активного втручання в справи Північного Кавказу і принаймні офіційно не підтримали Ічкерію в її намагання, відокремитися від Росії. Більше того, в грудні 1996 р. був підписаний російсько-турецький меморандум про спільну боротьбу з тероризмом. Неабиякою мірою обережність Туреччини пояснюється серйозною зацікавленістю ділових кіл в російському ринку і гостротою курдської проблеми. Швидкий розвиток російсько-турецької торгівлі і потік російських туристів є істотними чинниками пожвавлення турецької економіки, що переживає затяжну структурну кризу.

На Близькому і Середньому Сході разом із спробами зміцнити і розширити свої позиції в ісламському і арабському світі Туреччина розвиває стосунки з Ізраїлем. Турецькі лідери, зважаючи на тісні зв’язки США з Ізраїлем і вплив ізраїльського лобі в США, сподіваються з його допомогою добитися послаблення грецького лобі в американському конгресі і вирішення так званого  «вірменського питання». Найвищого підйому турецько-ізраїльські стосунки досягли в другій половині 90-х років, коли турецька сторона, вже не рахуючись з думкою арабських країн, пішла на всебічні зв’язки з Ізраїлем. За останні роки між двома країнами сформувалися міцні зв’язки у військовому відношенні.

Зокрема, Туреччина переконує Ізраїль в можливості зайняти більш жорстку позицію стосовно арабських сусідів. Сьогодні обидві країни розглядають Сирію, Ірак і Іран як загрозу своєї безпеки. Військові стратеги Туреччини вважають, що їх країна виявилася в «Бермудському трикутнику»,  де з одного боку Близький Схід, з іншого — Кавказ, а з третього — Балкани, у тому числі і їх традиційний суперник — Греція. Подібно до ізраїльтян, вони відчувають потребу в наявності поруч із собою сильного друга. І саме ці стратегічні розрахунки складають основу для розвитку стосунків у військовій сфері з Ізраїлем.

У ідейному плані в Туреччині ісламізму протистоїть пантюркизм. У 90-х роках XX ст. він набув радикальнішого характеру, зокрема, на світ з’явився проект створення «держави великого Турана»,  що включає населення усіх тюркомовних країн. «Вели-кий Туран» повинен об’єднати балкарців, карачаївців, кумиков, ногайців, чеченців, інгушів, аварців, лезгінів, тобто увесь Північний Кавказ; населення держав Центральної Азії (туркменів, узбеків, казахів, киргизів, уйгурів та ін.), а також Татарію, Башкирію і Якутію. На перших порах турецькі правлячі кола припускали включити в нього тільки Узбекистан і Туркменістан, тобто створити в Центральній Азії зону   турецького впливу. Ці ідеї посилено обговорювалися в 1992-1994 рр. з лідерами держав Центральної Азії. Наприклад, в 1995 р. в Бішкеку відбулося святкування тисячоліття киргизького епосу «Манас»,  де ідеї «Великого Турана» пропонувалися для обговорення, але не знайшли належної підтримки і розуміння. В цілому реалізу-вати цей план не вдалося. Причин тому декілька.

По-перше, у внутрішній політиці Туреччина переживає час непевності, яке викликане забороною під тиском військових популярної Ісламської партії благоденствування. По-друге, зберігається напруженість в її стосунках з Грецією (обидві країни — члени НАТО) через Кіпр. Ця напруга посилилася після продажу Росією Нікосії партії найсучасніших комплексів ракет-перехоплювачів. По-третє, через низку обставин Туреччину не вважають повноправним членом Європи і НАТО. Про це говорить те, що на черговій зустрічі у верхах в Люксембурзі вона у черговий раз була «відсунута в кінець довгої черги» претендентів для вступу в ЄС.

Крім того, через активну участь в іграх атлантистів проти Ірану і Іраку і внаслідок постійного втручання в справи Азербайджану, Вірменії, Північного Кавказу у Анкари погіршилися стосунки з Росією. Особливо коли Туреччина запропонувала сценарій створення «санітарного кордону» навкруги Росії з тюркомовних народів. Самі представники політичних еліт середньоазіатських держав, отримавши порівняно недавно незалежність і відчувши смак влади, не збираються  ділитися нею з ким-небудь. Тим більше вони не бажають бути маріонетками в руках Туреччини.

Проте головна причина полягає в тому, що Туреччина окрім демаршів в політичній і культурній сферах не може зробити чого-небудь істотнішого. Анкара не має в розпорядженні досить потужних економічних, фінансових, техничних та інших важелів для глибокого проникнення в Центральноазіатський регіон. Етнічний сепаратизм держав Середньої Азії в реальному житті не співпадає ні з пантюркизмом, ні в цілому з панісламізмом.

Як усі фундаментальні ідеологічні системи, і той, і інший вимагають для свого поширення високого організаційного, теоретичного рівня, тобто системи пропаганди і агітації. Ідея пантюркизма вимагає національної і міжнаціональної єдності і масової підтримки. Етнічна картина держав Центральної Азії, як і Північного Кавказу, надзвичайно строката. Тому на практиці етнічний сепаратизм цих регіонів і субрегіонів ставить серйозні перешкоди на шляху поширення радикального ісламу і пантюркизма.

Крім того, Туреччина вимушена кидати великі сили (військові, фінансові та ін.) на вирішення внутрішніх проблем, включаючи громадянську війну з курдами, і на протидію ісламському фундаменталізму в самій Туреччині. На думку багатьох спостерігачів, у тому числі і в Туреччині, підсумки майже вісімдесятирічної еволюції республіканського режиму в країні свідчать про те, що конфлікт між державою і ісламізмом так і не завершився повною перемогою світських норм в житті суспільства. Більше того, пройшовши етапи істотних метаморфоз, політичний іслам знайшов новий вигляд, нову силу і вплив, став, за визнанням світських лідерів країни та інтелектуалів, головною загрозою для її внутрішньої безпеки і існування як світської держави.

Подібна небезпека виникала в країні поступово, в результаті змін в релігійній політиці світської республіканської влади в 80-і і особливо в 90-і роки XX ст. Послідовні і безкомпромісні прихильники світськості називають ці метаморфози капітуляцією перед нині впливовими і численними активістами політичного ісламу, що набуває дуже радикальних форм.

Нинішній досвід цього протистояння в Туреччині став уроком для її світських кіл, що повірили спочатку в модель «м’якого» ісламу в умовах демократизації і європеїзації, для тих, хто хотів «приручити» радикальний ісламізм, зробити його знаряддям виконання своїх політичних амбіцій усередині країни і націоналістичних — в тюркських державах. Цей досвід «приручення» ісламізму дорого обходиться Туреччині. Не у захваті від підсумків «приручення» турецького радикального ісламізму і в Європі. Наприклад, тільки в Німеччині проживає близько 2,5 млн. турецьких емігрантів. Вони так і не стали інтегрованою частиною європейського суспільства, що спричиняє в цілому обережне ставлення до Туреччини та її претензій стати членом ЄС. Саме полі­тичний іслам в країні і підриває шанси Туреччини бути прийнятою в ЄС.

На сьогодні у Туреччини багато внутрішніх проблем і її активність на українському напрямку наврядчи буде наростати.

За матеріалами сайтів

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com