«Козли і семеро вовченят» Радянська версія страшної казки

На третьому році горбачовської «пєрєстройкі», котра подекуди вже плавно еволюціонувала в перестрілку, обгодований сенсаційними інформаціями радянський обиватель усе ж таки здригнувся і пополотнів, зачувши або прочитавши коротке повідомлення ТАРС: «Сьогодні (08.03.1988) група озброєних зловмисників спробувала захопити рейсовий літак Ту-154 «Іркутськ-Ленінград». Зусиллями спецпідрозділів МВС СРСР по Ленінградській області спроба перегнати літак за кордон була зірвана, заручники з числа пасажирів і екіпажу звіль­нені». Оптимістична реляція закінчувалася фразою з іншої опери: «Є вбиті і поранені, ведеться слід­ство».

Ще за якийсь час офіційні, бо інших тоді фактично не було — ЗМІ уточнили, що спробу захопити лайнер аби перелетіти до Фінляндії чи Швеції намагалися члени однієї родини з Іркутська — відомі у цьому місті самодіяльні музиканти брати Овєчкіни та їхня матір Нінель Сергіївна.

І пішла писать губернія, здіймаючи, як належить, хвилі благородного народного обурення, що стрімко переходило навіть не у гнів, а в лють: «Розстріляти, повісити, як фашистів, четвертувати публічно — з показом у прямому ефірі!». І це вимагали не якісь там потаємні збоченці, а трудові колективи!!!

ОФІЦІЙНА ВЕРСІЯ: сім’ю Овєчкіних і справді добре знали в Іркутську з початку 80-х років. Нормальна типова радянська багатодітна родина. Батько — пролетар, водій. Матір — продавщиця. Користуються повагою у сусідів і товаришів по роботі. Діти — семеро хлопців і четверо дівчаток, виховані порядними, працелюбними, ввічливими. Не хуліганили і навіть не дозволяли собі хлопчачих пустощів. Старші допомагали молодшим і батькам. Держава всіляко підтримувала багатодітну родину. Їм виділили дві трикімнатні квартири у новій дев’ятиповерхівці, а коли брати підросли, їх без екзаменів, у порядку винятку прийняли до «Гнєсінки» — найелітнішого радянського музичного вузу. Сімейний ансамбль «Сім Симеонів» гідно представляв радянську культуру на гастролях у Японії.

І отут усі тодішні журналісти, не змовляючись, ужили одне і те ж слово: ОДНАК! «Однак рання слава вдарила у голови фактично самодіяльним, непрофесійним виконавцям, а некритичне сприйняття ними начебто райського життя японських трудящих остаточно збило їх з пантелику і штовхнуло на злочин». Що було далі — див. вище.

Найтрагічніше те, що в цю комуняцьку страшилку й досі вірять навіть ті, кого у 1988-му році ще на світі не було.

АЛЬТЕРНАТИВНА ВЕРСІЯ, яку апріорі відкинуло слідство.

Отже, Нінель Овєчкіна, 1937-го року народження. Зверніть увагу на ім’я. скидається на французьке, але насправді воно з тої ж компанії, що і Ошнал, Еркапей і Даздраперма (“Отто Шмидт на льдине», «Российская коммунистическая партия», «Да здравствует Первое Мая!», — авт.). Нінель — це зворотне прочитання імені Ленін. Такі «високоідейні» імена зазвичай давали своїм дітям у ті довоєнні роки радянські партноменклатурники. Глухий натяк на походження матері Овєчкіних ми віднайшли в одній з нинішніх публікацій: батько загинув, коли Нінель була ще немовлям і мати опинилася в селі в незвичних для себе умовах з п’ятьма малими дітьми на руках. Голодували страшно, тож вона пішла на шпортати трошки картоплі на колгоспному полі і її вбив сторож. Далі був дитбудинок із режимом, що не поступався «зоні» для неповнолітніх злочинців, принизлива голодна юність і вимушений шлюб (аби не згинути, як матір та батько) з алкоголіком-початківцем пролетарського походження. Тоді ж Овєчкіна-старша присяглася, що народить стільки дітей, скільки пошле Бог. І вони у неї голодувати не будуть.

Кілька промовистих подробиць, знехтуваних, звісно, радянським слідством: коли Овєчкін-тато напивався, а напивався він майже щодня, то заряджав рушницю дрібним шротом і влаштовував полювання на… власних дітей. Куди дивилася міліція? А міліція відповідала точнісінько так, як і всі їхні колеги на безкраїх теренах Радянського Союзу: «Це ваші сімейні проблеми. От коли він когось уб’є, ми відкриємо справу. А поки що — розбирайтеся між собою самі». І розібралися. Коли старші хлопці підросли, вони під час чергового «полювання» так віддухопелили мисливця, що той помер у муках. Офіційний діагноз — інсульт. Ніяку справу, як ви здогадуєтеся, не відкривали. Аби не відповідати на незручне запитання: а куди стільки років дивилася міліція і чи дивилася взагалі.

Ні, чому ж — дивилася. Більшу частину життя Овєчкіни прожили на околиці Іркутська, у благенькій халупі у вікна якої зазирала тайга. Опалення — дровами, вода з колодязя, санвузол — у дворі за хлівом. Присадибна ділянка — сибірський супісок уже не міг прогодувати велику родину. Овєчкіни самі викорчували кущі та дрібні деревця на галявині в тайзі, на собі, бо хто ж дозволить мати у приватному секторі коня, а тим більше трактор, розорали землю, удобрили і засадили картоплею. Як тільки восени зібрали перший врожай, заздрісні сусіди донесли, куди належне: в міліцію. Мовляв, нетрудові (?) доходи. Правоохоронці з’явилися негайно, конфіскували врожай, ще й загрозили відсидкою і штрафом.

Починалася довга сибірська зима. У відчаї Нінель Сергіївна почала варити льодяники — традиційних півників на паличці. Ще не встигла винести перший раз на базар, як ті ж свідомі сусіди вчинили новий донос. І знову конфіскація і штраф.

У повному відчаї Овєчкіна-старша почала спекулювати алкоголем. Нагадаємо, що тоді вино, горілку і навіть пиво у магазинах відпускали лише від 11-ї ранку до 19-ї вечора, а в деяких великих містах, таких, як Іркутськ, на вихідні вводили сухий закон. Тому високе соціальне усвідомлення сусідів кудись миттю здиміло, і цього разу таємницю «нетрудових доходів» сусідки берегли, мов ті партизани.

Тепер щодо двох квартир у новому будинку — на 12 чоловік — якими ще й досі дорікають Овєчкіним. Мовляв, поза чергою, перед ветеранами і справді заслуженими і т.д. і т.ін. По-перше, тодішні три кімнатки у дев’ятиповерхівках були тіснуваті навіть для родини з чотирьох чоловік. По-друге, радянське житлове законодавство передбачало, що багатодітним родинам житлова площа надається поза чергою. Інша справа, що тут усе залежало від примхи чиновників. Але на щастя для Овєчкіних у хлопців несподівано розкрився неабиякий музичний талант. І їхній сімейний ансамбль стали демонструвати високим гостям і серйозним перевіряючим як взірець турботи партії і держави про гармонійний розвиток підростаючого покоління.

Тепер — по-третє. Про те, що й досі соромливо замовчується. Квартири Овєчкіним дали, але при цьому забрали ділянку зі старим будиночком і заборонили тримати будь-яку живність. Будиночок, до речі, негайно розмели по дощечках ті ж самі заздрісні сусіди, мовляв, а чому їм квартири дали, а не нам? Сім’я знову опинилася на голодному пайку, тим більше, що кожну копійку вкладали у справжні професійні інструменти. Нінель Сергіївна вбачала в музиці не стільки засіб гармонійного духовного розвитку дітей, скільки шанс вирватися зі злиднів та приниження.

І знову — суто радянська перепона. Сімейний ансамбль часто і охоче запрошували на виступи. Але при цьому не поспішали бодай щось за це платити. Мовляв, ви не професійні музиканти, у вас немає спеціальної освіти і відповідної тарифікації художньої ради, отже — «нє положено!».

Після того, як місцеве телебачення відзняло документальний фільм про талановитих хлопців з багатодітної родини і цю стрічку показало Центральне Телебачення СРСР, ситуація дещо змінилася. Старших братів справді поза конкурсом і без іспитів зарахували до Московського Вищого музичного училища імені Гнєсіних. Але чомусь ніхто не врахував, що на саму стипендію у Москві не проживеш. А підробляти «лівими» виступами не те що в ресторанах, а навіть у державних оркестрах студентам «Гнєсінки» категорично заборонялося. Овєчкіним довелося тижнями сидіти на раціоні: одна хлібина і одна цибулина на чотирьох на добу. Фінал — прогнозований. Брати кинули навчання і повернулися додому. Заздрісники аж пінилися від захвату: зажерлись! Носа деруть! А до верстату їх! А ще краще — в колгосп. Як водиться, найголосніше верещав той, хто і від верстату, і від колгоспу тримався далі, ніж чорт від ладану.

Як визнала через роки одна із сестер Овєчкіних: «Ми не почувалися людьми. Для влади ми були живою іграшкою, таким собі музичним сувеніром Іркутська. Тільки й чули: ви зобов’язані, ви зобов’язані… і ніколи: чи потрібна вам допомога?”

Якась надія засвітилась із початком горбачовської перебудови. До Іркутська дійшли чутки про те, що у столиці вже діють кооперативи і навіть приватні кав’ярні зі своїми оркестрами. Овєчкіни йдуть до місцевих можновладців і просять дозволу відкрити кооперативну кав’ярню, де мама з сестрами будуть готувати страви і обслуговувати відвідувачів, а брати — грати свій улюблений джаз.

ДО РЕЧІ — вони й справді були надзвичайно талановитими музикантами. Єдиний з братів, хто на сьогодні залишився живий, мешкає зараз у Іспанії і грає в одному з найкращих у світі джазових ансамблів.

А тоді у відповідь на своє вельми скромне прохання, котре, до речі, не вимагало від влади ніяких фінансових витрат, Нінель Сергіївна одержала відмову з вичерпним поясненням. Мовляв, насправді «пєрєстройка» — це новий НЕП. Придурки-капіталісти знову повірять, що у нас демократія, надають нам кредитів, а ми їм потім покажемо дулю та ще й придушимо всіх потаємних антирадянщиків, котрі вважають, що партія насправді відмовиться від ленінського курсу.

Напевне саме тоді Нінель Сергіївна і її дорослі діти зрозуміли, що принцип «вижити за будь-яку ціну», яким вони керувались усі ці роки, ставить перед ними трагічний вибір: або вирватися з цієї держави, якій винні всі, а вона всім роздає лише обіцянки-цяцянки, або померти. Так, як її батько у 37-му, матір у 42-му і чоловік Дмитро у 84-му. Спочатку вони не планували захоплювати літак. Думали напроситися ще раз на гастролі за кордон і там залишитися. Але ті, хто подарував їм шматок щастя — оті кілька днів у Японії, де навіть у туалетах не тхне сечею і стоять живі квіти — лише скрушно розвели руками: — Ми й так за вашу Японію одержали на горіхи! Кажуть: поважані державні ансамблі і театри роками чекають на зарубіжні гастролі, а ви якихось лабухів послали!

Оце й було те, що психологи називають ефектом запаленого бікфордового шнура. Пояснимо для невтаємничених: цей триклятий шнур, коли він уже горить, нічим загасити не можна. Навіть водою. Добіжить вогник до запалу — і рвоне!

НЕМИНУЧИЙ ФІНАЛ: є якийсь трагічний парадокс у тому, що Овєчкіни призначили свою акцію саме на Восьме березня. Жіноче свято. У перші десятиліття радянської влади воно офіційно називалося «День захисту радянської жінки від хатнього рабства і нерівноправ’я».

Обслуга іркутського аеропорту «гуляла» Жіночий день ще з відучора. Тому всі повірили, що родина Овєчкіних у майже повному складі летить до Ленінграду на якийсь там серйозний конкурс і ніхто навіть для проформи не зазирнув до футлярів з інструментами. Тож обрізи мисливських рушниць і саморобна бомба втрапили на борт без проблем.

О п’ятнадцятій годині п’ятнадцять хвилин командир екіпажу Ту-154 доповідає диспетчеру: літак захопила група озброєних людей, однак екіпажу вдалося забарикадуватися в пілотській кабіні зсередини. Вимагають летіти до Лондона, однак палива в обріз тільки до Ленінграду. Навіть при великому бажанні дотягнути до найближчого фінського аеропорту неможливо.

Виникає запитання: а чому палива було в обріз? Що це — класичне совкове нехлюйство, мовляв, «какось обійдеться”? Чи хтось у форматі свого розуміння перебудови тихенько «прихватизував» недоторканний запас пального? А може всюди сутнє КДБ знало про наміри Овєчкіних і зробило все аби вони не долетіли далі Пулково навіть ціною життя екіпажу і сотні пасажирів? Тоді, в 1988-му році ці питання залишилися поза рамками слідства. Зараз у сучасній Росії на них навряд чи хто наважиться відповісти, хоча б тому, що поєднання двох слів «Ленінград і КДБ» тягнуть за собою такий ланцюг асоціацій (і не тільки), що краще «зіграти в непонятку».

Версія про заздалегідь підготовлену пастку не така вже й фантастична. Міліцейський спецназ діяв не просто бездарно. То було б іще півбіди. Складається враження, що індульгенція на безкарність була видана задовго до посадки літака на резервному аеродромі неподалік Ленінграду, котрий, за міліцейською легендою мав зображати аеропорт фінського міста Котка. В усякому разі, перше, що побачили Овєчкіни в ілюмінатори літака, як тільки той приземлився — це натовп озброєних людей у формі рідної радянської міліції, котрий безладно взяв лайнер у кільце.

Газети і прокуратура довго тринділи про невдалі переговори, вимушену жорсткість правоохоронців і т.д. Але цифри — річ страшна і невблаганна. Встановлено — і цього не вдалося приховати — що Овєчкіни вбили стюардесу і поранили двох міліціонерів. Після цього спробували підірвати себе отою саморобною бомбою, але вона не спрацювала. Тоді четверо старших на вимогу матері вбили її, після чого покінчили з собою. Під час наступного, абсолютно безглуздого і непотрібного штурму міліцейський спецназ застрелив дев’ять безневинних пасажирів і поранив тридцять шість. Частина з них, поранених, залишилася каліками на все життя. Рівень виправдання теж суто совковий: ну подумаєш — переплутали їх зі злочинцями. Так ми ж людей рятували!

Повірте, ми не намагаємося зобразити родину Овєчкіних білими, пухнастими нещасними жертвами радянського режиму. Але за єдину реальну смерть — стюардеси, котру вбили чи то зопалу, чи то з наміром — хлопці заплатили найвищу ціну. Власним життям. І життям єдиної дорогої для них людини — матері.

СУДДІВСЬКИЙ ЖЛОБОДРОМ: суд над тими Овєчкіними, котрі залишилися живими, відбувся в Іркутську шостого вересня того ж 1988-го року. Влада влаштувала з трагедії стовідсотково пропагандистське шоу. Процес відбувся у найбільшому залі… іркутського аеропорту. Характерний заголовок у газетах з цього приводу: «Овєчкіни у вовчій шкурі». Оті козли — в мундирах і без — посадили на лаву підсудних двох «вовченят». Сімнадцятирічного Ігоря, котрий не брав участі у нападі на екіпаж і всіх наступних подіях, а лише, як і його молодші брати і сестра, був при цьому присутній. На головного злочинця призначили єдину з уцілілих дорослих Овєчкіних — Ольгу. Вона якраз була категорично проти самої ідеї захопити літак зі зброєю в руках, бо, крім усього, мала ось-ось народити дитину. Дівчинка з’явилась на світ у в’язничній лікарні. Гарячі голови, щоправда, вимагали публічної страти дев’ятирічного Сергійка та десятирічної Уляни, а також старшої сестри Людмили, котра вже багато років жила окремо від родини і про її наміри нічого не знала. Але на такий вияв класового гніву суд не наважився. На щастя надворі був уже 1988-й рік, а не 37-й і не 42-й, коли сторож, який убив матір Нінелі Сергіївни за кілька картоплин, одержав за це… подяку.

Застрелену Овєчкіними стюардесу поховали всім містом з відданням найвищих почестей. Про вбитих і скалічених міліціонерами Богу духу винних пасажирів лайнера не заїкалися навіть найкрутіші журналюги. Більше того — дехто з цієї публіки заробив на трагедії людей непогані гроші. Місцеві тележурналісти терміново перемонтували отой рекламний фільм, про який ми вже згадували, додавши туди зйомки суду і відповідний коментар. Картину вивозили не лише на всесоюзні фестивалі, а й за кордон. Що на ті часи вважалося неабияким щастям.

За вироком суду Ольга Овєчкіна одержала вісім років позбавлення волі, Ігор — сім. Молодших та дочку Ольги віддали під опіку Людмили.

Наступні події відволікли інтерес радянського суспільства від цієї, на жаль, типово радянської трагедії.

ЩО БУЛО ПОТІМ. Уже після падіння СРСР строк ув’язнення Ігорю і Ользі скоротили. На волі Ольга з відчаю запила, що називається, по-чорному, остаточно пустилася берега і загинула від рук чергового сожителя. Той, до речі, за це вбивство з обтяжуючими обставинами одержав… вісім років. Стільки ж, скільки Ольга за вельми сумнівну причетність до повітряного тероризму.

Її брат Ігор намагався пристосуватися до нових реалій, аж доки не загинув у міліцейському СІЗО, куди втрапив за якусь дрібницю, від рук якогось «випадково затриманого». Затирали старі сліди?

Проте деякі джерела стверджують, що Ігор насправді живий, просто від усіх ховається. У 2008-му році вже московські журналісти намагалися розшукати його та наймолодшого з Овєчкіних Сергія, але їм це не вдалося.

Уляні Овєчкіній того страшного дня було десять років. Вона спилася ще до того, як стала повнолітньою. Намагалася покінчити з собою — порятували. Але залишилася калікою. Кажуть, що її бачили в якомусь спецінтернаті.

Є гарне гасло — «Свобода або смерть!». Овєчкіни зробили свій вибір, виходячи з того, як вони розуміли цю дилему.

В.Н.