Російські інвестиції: експансія чи провал?

Дивно, що за такої значної кількості тривожних сигналів власники українських активів досі не зрозуміли: ступінь захищеності їх майна залежить від рівня політичної незалежності держави. Найбільші промисловці України за російськими мірками — гравці другої ліги. У разі прискорення інтеграції країн там вони і опиняться.

Геополітичне прагнення Росії інтегрувати в себе Україну добре відоме. Значна частина політичної еліти сусідньої країни за 20 років так і не звикла до того, що Україна — окрема держава. Політичних заяв і дій, які підтверджують цю тезу, чимало.

Настав час проаналізувати, як такі настрої були реалізовані в Україні в економічній площині. А вони таки були реалізовані, хоча і не завжди вдало.

При об’єктивному ана­лізі навіть приватні російські інвестиції в Україну потрібно розглядати як наполовину державні: право ведення хоч якогось помітного бізнесу у себе на батьківщині російські бізнесмени отримують в Москві на рівні президента і прем’єра, і керівникам РФ компанії часто більш підзвітні, ніж власним акціонерам.

 

Хто більше

Почати варто з даних офіційної статистики російських інвестицій в Україну, хоча смислове навантаження цих цифр буде мінімальним. У ситуації, коли найбільшим інвестором України є Кіпр, називати російськими інвестиціями лише гроші, які прийшли з території Росії, некоректно.

Більш-менш точну цифру російських інвестицій в Україну зможуть назвати хіба що компетентні органи, тому правильніше буде проаналізувати явище російської присутності в економіці на прикладі низки знакових підприємств країни.

Крім аналізу фінансового стану куплених росіянами підприємств і їх відносин з державою, слід проаналізувати культуру ведення справ, принесену інвесторами.

ТНК-BP. Діяльність цієї компанії в Україні найкраще символізує ситуація, яка часто повторювалася в момент подорожчання нафти. Варто сировині в далекому Лондоні додати кілька доларів до ціни, як бензин, вироблений компанією, миттю дорожчає.

Минає кілька місяців, котирування нафти падають до колишнього значення, але ціни на бензин не знижуються. Надокучати компанії примітивною лінійною логікою, мовляв, нафта подешевшала, то й бензин повинен дешевшати, даремно. Виробники традиційно скажуть: продається бензин, зроблений з дорогої нафти.

Однак ні через місяць, ні через два бензину за «старими» цінами ніхто не побачить: якщо споживач уже звик купувати дорожчий товар, то навіщо знижувати ціну? Держоргани, природно, мовчать і дивляться на інвестора закоханими очима.

Крім того, ТНК-BP прославилася постійними спробами перекроїти під себе ринок і розбалансувати здорові ринкові конкурентні механізми. Природно, робить це російський інвестор у тісній співпраці з українськими чиновниками.

Верхом цинізму цієї співпраці стало створення при українському Мінпаливенерго Експертно-аналітичної групи. В орган із незрозумілим статусом входять чиновники, представники заводів, імпортери і мережі заправок. І чомусь саме вони, а не попит і пропозиція на ринку, вирішують, скільки коштуватиме бензин в Україні.

Іншими словами, якби перераховані персоналії зібралися в ресторані і домовилися про ціну, це була би картельна змова — злочин. За ними бігали б Антимонопольний комітет і прокуратура. Однак вони збираються в міністерстві, тому це не злочинна змова, а виробнича нарада і одна з причин, чому пальне вміє тільки дорожчати.

Здобувши низку неоднозначних перемог, ТНК-BP поки що програє в Україні. Дружба з чиновниками і доходи від неї не дали можливості менеджерам компанії як слід сконцентруватися на паливному рітейлі. Тож замість захоплення сектора компанія обмежується дрібними підступами щодо конкурентів на оптовому ринку пального.

Другий стратегічний провал ТНК-ВР полягає у відсутності масштабних проектів з експорту власного пального з України. Потрібно було дуже постаратися, щоб не використовувати дружбу з владою, дешеву робочу силу і смішний екологічний контроль, щоб не заробити на експорті пального у ЄС.

Лукойл. Це найбільший російський інвестор, який вкладає кошти за кордонами своєї країни. У той же час, куплений ним Одеський НПЗ постійно перебуває у якомусь невизначеному стані і розвивається слабо. Довгі роки він просто доочищав нафту і експортував її, отримуючи повернення ПДВ з держбюджету як експортер.

Для реалізації російських геополітичних інтересів з недопущення диверсифікації постачання в Україну енергоносіїв нафтопровід «Одеса-Броди» був на кілька років розвернутий у зворотному напрямку, і сибірська нафта надходила на Одеський НПЗ.

Однак це не завадило підприємству, як і раніше, зупиняти виробництво, посилаючись на технічну необхідність, і скаржитися на невигідність переробки нафти в Україні.

Слід зауважити, що Одеський НПЗ дуже виграшно розташований в географічному сенсі. Вихід до моря, нафтова гавань, віддаленість від конкурентів — все сприяє багаторазовому збільшенню виробництва, але цього поки не сталося.

Так само незрозуміло, чому топ-менеджера Лукойла Вагіта Алекперова не турбує, що поруч із заправками його компанії виросли станції інших мереж. Конкуренти зробили відчутний технологічний стрибок у сервісі, тоді як на заправки «Лукойла» люди приїжджають тільки за бензином. Це маркетинг середини минулого століття.

ЗАлК. Як і Одеський НПЗ, Запорізький алюмінієвий комбінат — це просто старий радянський завод. В цьому його щастя і горе одночасно. Щастя, бо таке підприємство — відмінна база для розвитку суміжних видів бізнесу, додана вартість яких повинна підтримати не завжди прибутковий цикл основного виробництва.

Горе, бо якщо його залишити в стані, покинутому комуністами, то воно перестане працювати, не вписавшись у реалії ринкової економіки. Випрошувати пільги у такій ситуації безглуздо, адже вони вирішать лише тактичні питання виробництва.

Все це не могла не розуміти зірка російського бізнесу, надійна опора вертикалі влади сусідньої країни, бізнесмен Роман Абрамович, купуючи ЗАлК. Однак єдиний в Україні алюмінієвий комбінат не став виробником широкої номенклатури товарів. Інвестор не став нарощувати ні обсяги виробництва, ні інвестувати у наступні переділи.

Результат сумний. Промислові енергетичні тарифи в Україні плавно наздогнали і перегнали європейський рівень, і старий радянський завод, «втомившись» виробляти дрімучий півфабрикат — алюмінієві чушки, зупинився. Власника вистачило хіба що на безглузді дебати з урядом з приводу пільгової ціни на електроенергію.

Нині підприємство випускає тільки дріт з російської сировини. Таким чином, робота ЗАлКу під управлінням «Євраз груп» Абрамовича — велика невдача росіян.

Миколаївський глиноземний завод. Прихід російських інвесторів на МГЗ був схожий на трилер з альтернативними реєстрами акціонерів і силовим протистоянням. Тож чи варто дивуватися, що обіцянка побудувати при МГЗ алюмінієвий завод потужністю 100 тисяч тонн алюмінію на рік — фактично аналог ЗАлКу — зависла в повітрі?

Точніше, цю обіцянку пробачив компанії російського олігарха Олега Дерипаски в 2004 році тодішній прем’єр Віктор Янукович, переглянувши інвестиційні зобов’язання.

Наступні протести Генпрокуратури за цим епізодом так само ні до чого не привели — дехто з чиновників не з’явився на суд, і новий полегшений договір про інвестиційні зобов’язання «Російського алюмінію» перед Україною залишився чинним.

Костянтин Григоришин. Присутність російського громадянина в ролі українського олігарха, який консолідував групу високотехнологічних виробництв, так само можна вважати одним з видів російських інвестицій в Україну.

Характерно, що до придбання Григоришиним заводів або до отримання ним менеджерського контролю над виробництвами ті ледь жевріли. Однак варто було бізнесмену зайти на підприємство, як в портфелі його замовлень відразу накопичувалася солідна кількість побажань великих російських державних компаній.

Так, на багато років уперед заповнені портфелі НВО імені Фрунзе, «Зорі-машпроекту», «Запорізького трансформаторного заводу». Вони — приклад для інших заводів, яких доля не звела з українським олігархом — справжнім громадянином Росії.

Авіабудування. Динаміка виробництва українських літаків показує не успіхи країни, а ще один вид перемоги російських інвестицій. Він полягає у приватизації росіянами досягнень вітчизняних технологічних галузей шляхом створення СП.

Результат такої роботи сусідів просто чудовий: літаки — гордість українського авіапрому, у розробку і випробування яких вкладалися серйозні кошти з українського бюджету протягом багатьох років, — будуються здебільшого не в Україні, а в Росії.

У 2010 році та 2011 році на авіасалоні в Ле Бурже глава Державного агентства з управління державними корпоративними правами та майном України Дмитро Колесников домовився про збирання «Ан-70» та «Ан-124» у Росії.

Відтак, на російському «Авіастар-СП» до 2020 року зберуть 60 «Ан-70». До виробництва літаків залучать 280 російських і всього 80 українських підприємств.

Російська лізингова компанія «Ілюшин фінанси» зробила воронезьким літакобудівникам замовлення на 34 літаки «Ан-148», а всього попередня угода передбачає випуск 125 машин. При цьому 70% комплектуючих виробить Росія.

Українським авіабудівникам та громадськості показали «велику перемогу”: контракт на будівництво десяти «Ан-158», підписаний 2011 року на 300 мільйонів доларів.

 

Зв’язок із землею

Колишні успіхи росіян можуть здатися скромними на тлі подальших перспектив.

Одна з них — скуповування української землі. Закономірною складовою реалізації цих планів є призначення головою новоствореного Російського фонду прямих інвестицій — РФПІ — з капіталом 10 мільярдів доларів Кирила Дмитрієва, який раніше працював в Україні і керував інвестиційним фондом Icon з капіталом 1 мільярд доларів.

Менеджер не тільки пропагував інвестування в український агробізнес, а й встиг стати фігурантом сварки з американськими інвесторами, власниками компанії Cargill, яка так само хоче вкласти в придбання агрофірм і полів мільярдні суми.

Спостерігачі гадають: росіяни хотіли вигнати американців чи домовитися і скуповувати аграрні активи разом? Хоча, враховуючи політичну складову великих інвестицій, українським аграріям вже пора готуватися до контролю з боку росіян.

Правда, в українських селян є і шанси на перемогу — Icon вже намагався стати чимось на зразок гуру в галузі телекомунікацій. Фонд хотів побудувати в Україні мережу мобільної передачі даних стандарту WiMAX, але з даного починання нічого путнього не вийшло. Це дозволило конкурентам Icon прийти у сегмент і закріпитися у ньому.

Причиною невдачі фонд назвав кризу, хоча навряд чи така відповідь задовольнила його інвесторів. Ринок передачі даних в Україні динамічно зростає, і за найближчі п’ять років, кажуть експерти, він збільшиться удесятеро.

Іншою невдачею Дмитрієва в Україні стали інвестиції в український «Дельта банк», який спеціалізується на роздрібному кредитуванні і посідає п’ятнадцятий рядок серед найбільших за активами фінансових установ.

Icon, який володів чи володіє 30% акцій банку — за інформацією фонду йому ще належить така частка, хоча дані НБУ це заперечують, затіяв суд щодо додаткової емісії акцій банку. Навряд чи це свідчить про вдалу інвестицію фонду. Адже банківський сектор України не схильний до публічних корпоративних конфліктів, адже всі акціонери банку розуміють, як легко можна нашкодити власному фінансовому закладу скандалами та судовими розглядами.

Недавно Дмитрієв позбувся ще одного проекту — котеджного селища «Олімпік-парк», розташованого поблизу Києва. На ділянці 290 гектарів будувалися котеджі, але в кінці 2009 року роботи повністю зупинилися. Громадське об’єднання мешканців звинувачувало Дмитрієва у спробах відмежуватися від проекту-довгобуду.

 

Битва за метал

Найбільша металургійна інвестиція росіян — придбання близькими до Внєшторгбанку структурами контрольного пакета «Індустріального союзу Донбасу» за 2 мільярди доларів. Холдинг, який потерпав від фінансових та управлінських труднощів, росіяни придбали за прийнятною для себе ціною — угода укладалася під час кризи.

До корпорації входять Алчевський меткомбінат, «Алчевськкокс», меткомбінат імені Дзержинського, ISD-Dunaferr — Угорщина, та ISD-Huta Chеstochowa — Польща.

Контроль над ІСД створює росіянам чудовий майданчик для подальшого захоплення української металургії в найближчі роки. Високі ціни на газ і надане структурам «Газпрому» право напряму продавати газ промисловцям це підтверджують.

Маючи великі доходи від продажу вуглеводневої сировини, політико-економічна еліта Росії інвестує не тільки у США, країни ЄС та СНД, а й в Україну.

Щільна інтеграція з росіянами багатьох українських галузей — ВПК, авіабудування, нафтогазового машинобудування, двигунобудування — призвела до перехоплення партнерами ключових перспективних проектів або підприємств.

Існуюча ситуація загрожує усім великим власникам в Україні. Застосовуючи політичний та економічний тиск, росіяни можуть домогтися будь-яких рішень.

Наразі укрупненню російських холдингів за рахунок вітчизняних заважає не опір всередині України, а розмаїття поглядів на деталі операцій у Москві і помилкові дії менеджерів, яким доручені стратегічні поглинання і придбання.

Дивно, що за такої значної кількості тривожних сигналів власники українських активів досі не зрозуміли: ступінь захищеності їх майна залежить від рівня політичної незалежності держави. Найбільші промисловці України за російськими мірками — гравці другої ліги. У разі прискорення політичної інтеграції країн там вони і опиняться.

До того ж, традиція ведення справ російськими інвесторами на вітчизняних заводах переважно зводиться до відновлення давніх виробничих ланцюжків, використання застарілих технологій або примітивного придбання активів для захоплення території.

Треба дуже довго шукати приклад, як за допомогою російських інвестицій в Україні було зроблено щось технологічно видатне у світовому масштабі. Що й не дивно — в колонії новації завжди вважали вільнодумством, тому й боролися з ними.

Ефективність найбільших російських державних інвестицій:

«Укроборонпром» — «Укрспецекспорт» — співробітництво з ВПК РФ в умовах повної секретності, переважна відмова від таких же проектів з іншими країнами.

«МТС-Україна» — Компанія належить російській АФК «Система», яка співпрацює із спецслужбами у сфері боротьби з тероризмом.

Держпідприємство «Антонов» — спільна розробка і випуск літаків «Ан» з ВАТ «Об’єднана авіабудівельна корпорація».

Держпідприємство «Зоря-машпроект» — багатолітній управлінський контроль з боку Костянтина Григоришина.

«Мотор січ» —спів­ро­бітництво з ВАТ «Об’єднана авіабудівельна корпорація», перенесення виробництва в Росію.

Сумське НВО імені Фрунзе — контрольний пакет акцій належить структурам Костянтина Григоришина.

Лисичанський НПЗ — належить російсько-британській ТНК-BP. Іноді дії компанії корелювалися з політичними подіями в країні.

Будівництво потужностей з виготовлення палива для АЕС — створення атомного паливного виробництва на основі російських технологій назавжди поставить українську атомну галузь під контроль Росії.

Аграрні підприємства і земля — Російський фонд прямих інвестицій під орудою Кирила Дмитрієва.

Прямі іноземні інвестиції в Україну:

Кіпр — 9 915

Німеччина — 7 077

Нідерланди — 4 708

Росія — 3 403

Австрія — 2 658

Франція — 2 367

Частка російських грошей в інвестиціях в Україну:

2006 — 4,6%

2007 — 5,0%

2008 — 5,2%

2009 — 6,7%

2010 — 7,6%