Соціальна культура громадян як ключ до виходу з кризи

Що далі ми рухаємося в часі, тим яснішою стає одна проста істина: всі наші біди походять з людської голови. Іноді навіть з власної голови того, хто ставить таке запитання. Люди довго перекладали відповідальність за погане життя на сусіда, на володаря, на «цю країну», «цей режим», а зрештою на пекельного злого духа, диявола. Але відповідь простіша, треба тільки зазирнути всередину себе.

Саме там лежать корені поганої поведінки, поганого ставлення тебе до когось і когось до тебе. Там також лежать корені корупції, зловживання посадою, жадібності, яка породжує нехтування екологією, ухиляння від податків та інші капості. Поки саме ці корені ми не виріжемо, корупція та інші неблагополуччя України будуть нищити країну та її мешканців. За допомогою чого ж саме ми можемо зійти з цієї смертельної дороги?

Засобів, насправді, багато, хоча жоден із них не обіцяє миттєвого результату. Всі вони об’єднуються під грифом «культура». Сьогодні під цим поняттям громадяни часто бачать самі лишень неефективні, та, як наслідок, безглузді й слабкі, зусилля працівників мистецьких закладів або якісь матеріальні надбання кшталту архітектури чи музейних експонатів. Інколи уявляють етикет (сякатися в хустку, плювати в плювальницю). Зовсім нецензурні уявлення виникають від слова «інтелігенція», до того ж навіть у самих інтелігентів. Але насправді культура — це процес пошуку та створення гармонії всередині людини та навколо неї. Всі наші намагання дізнатися, як же ж воно краще жити, як стати щасливим, де воно — те омріяне щастя, — і є культурою. Культура є не каміння, що лежить назовні, а те, що виникає всередині від того каміння. Думки, почуття, враження, образи — ось культура. Але як же всі ці речі можуть допомогти від хвороб сучасності? Так само, як від матеріального кулака, що летить в обличчя, рятує нематеріальне знання, як від нього ухилитися та перехопити удар.

Я прийшов до так званої «соціально-культурної» концепції пояснення суспільного життя людей не одразу. Багато різних засобів поліпшення ситуації в нашій країні я перебрав, був прихильником деяких, але зрештою всі мої пошуки дійшли до того, що саме соціальна культура громадян визначає їхнє життя. Тільки з її «участю» можна вирішити проблеми нашого суспільства, у тому числі й ефективно протидіяти, наприклад, корупції, що є чи не основною перешкодою у русі України до прогресу.

На мій погляд, існує наступна закономірність: на шляху від тоталітаризму до демократизму суспільству доводиться пройти через стадію криміналізму. Наразі ми маємо таку ситуацію в Україні. В чому суть цієї стадії, і чим наша злочинність відрізняється, скажімо, від німецької? Німеччина дуже близька до нас за територією. Так от там зареєстрована злочинність майже у 6 разів більша, ніж у нас. Але… нам би їхню злочинність, бо наша злочинність — злоякісна, а німецька — доброякісна. Злоякісний характер нашої злочинності полягає у тому, що вона (на відміну від німецької) уражає основи суспільного порядку в Україні і тому перешкоджає суспільству рухатися вперед. Будь-які реформи, що будуть у нас пропонуватися, за такої злочинності зводитимуться нанівець. Особливо небезпечною є наша вітчизняна корупція. Це не та корупція, яка існує в Німеччині чи іншій країн Європи, це корупція кризового суспільства, тобто це особливий тип корупції — злоякісний. Вона тотально руйнує суспільний порядок, у тому числі правопорядок, в Україні — основу нормального (некризового) існування суспільства. І єдиний засіб протидії криміналізації суспільного життя в Україні я бачу в соціальній культурі, до якої входять політична культура, економічна, правова і моральна культури. Мінімум чотири складові.

Якщо ми хочемо зрозуміти, чому Швеція живе так, а ми інакше, візьмемо середньостатистичного шведа і середньостатистичного українця й порівняємо рівень їхньої соціальної культури. Ось цією різницею їхньої політичної, економічної, правової і моральної культури і пояснюється різниця їхнього життя. Є така кримінологічна закономірність, що коли соціальна культура громадян не розвинена, то з цього завжди користаються злоумисники, різні політичні маргінали, які завдяки цьому приходять до влади. Така закономірність дійсна для усіх суспільств, громадяни яких не мають розвиненої соціальної культури. Отже, якщо громадяни слабкі через нерозвиненість у них соціальної культури, з цього користаються політичні маргінали. Істинні політики не можуть тим користуватися, тому вони лишаються ізольовані, в них немає опори на високорозвинену соціальну культуру громадян. Отже, українські громадяни не мають культури, щоби підтримати чесних, порядних, перспективних політиків. А вони голосують, вони мають голос. І тоді трапляються казуси української «демократії» типу «хотіли як краще, а вийшло як завжди”: влада за цих умов закономірно опиняється у руках політичних маргіналів. Але це не вина громадян, це їхня біда. Наші громадяни були позбавлені «радянським життям» можливості отримати належну соціальну культуру. В Європі політична, економічна, правова і моральна культури формувалися ще в епоху Просвітництва. Ця Епоха пройшла якось повз нас. Григорій Сковорода щось починав, але його задуми не було реалізовано.

Я прийшов до необхідності розвитку соціальної культури з реалій нашого суспільства, намагаючись зрозуміти, у чому є корінь наших проблем. Тут слід звернутися до афоризму, сформульованого ще Гегелем: «Кожен народ має той уряд, на який заслуговує». Це твереза і, можливо, жорстока думка, але треба з нею змиритися, бо вона виражає природний закон суспільного життя людей. … Я пригадую випадок, коли дивився по телебаченню вибори першого президента. Показували дільницю, на стіні висять портрети кандидатів, показують сільську бабусю. Журналіст каже: «Подивіться, будь ласка, й оберіть, за кого ж ви будете голосувати?» Бабуся походила туди-сюди, подивилася, каже: «За цього». — «Чому, бабусю?» — «А як же! Ви ж подивіться, який він красивий, виголений, галстук у нього який!» Оце політична культура наших пересічних громадян! І так було з усіма іншими виборами. Ось корінна біда (але не вина!) наших громадян . Я, наприклад, бачу, що так не треба голосувати, але що я можу зробити, якщо за правилами демократичних виборів більшість громадян з політичною культурою подібних «бабусь» проголосує по-своєму?! Так, я багато читаю, в мене є певний полі­тичний досвід, але я безсилий, якщо політична культура більшості виборців є низькою — ось проблема так званої «безкультурної» демократії. Те, що зараз є в Україні — це не справжня демократія, це псевдодемократія. Тобто, пересічна більшість громадян має право голосувати, але вона не знає, як правильно голосувати, тому, помиляючись у своєму виборі, фактично голосує проти себе. Цим станом політичної культури користуються політичні маргінали, використовуючи політичні технології для маніпуляції «виборчою свободою» громадян, не заснованою на політичній культурі. За часів афінської демократії, класичної, у громадян була надзвичайно розвинена полі­тична культура, вони не допускали таких проколів. Тому я висуваю ще одну тезу — культурної демократії, бо демократія без політичної культури — це охлократія. Цим користаються політичні маргінали, вони на цьому вилазять на верхівку. Й сьогоднішні події навколо насправді цілком закономірні з погляду політології та кримінології. Тут нема чому дивуватися, і відбуватиметься вказане зловживання демократичними інституціями, допоки громадяни самі, з власної волі через низький рівень політичної культури дозволяють тим політичним маргіналам брати владу. А нині вони дозволяють.

Без соціальної культури неможливе громадянське суспільство. Ще одна реалія сьогодення — громадські інституції не менш корумповані, ніж державні. Не треба думати, що якщо створена громадська організація, то це витвір обов’язково чесних, порядних й моральних. На жаль, це ще одна соціальна ілюзія! Я хочу знову наголосити, що саме соціальна культура є тим наріжним каменем, без якого спотворюється усі соціальні інституції: чи це держава, чи це демократія, чи це громадянське суспільство тощо. Жодні реформи за цих умов не спрацюють.

Я не вірю у всемогутність законодавства, бо це чергова соціальна ілюзія. Законодавство — це лише інструмент в руках прокурора чи судді. Немає такого законодавства, щоб воно саме «працювало» і забезпечувало правопорядок у сус­пільстві. Законодавство завжди застосовується прокурором, суддею, чиновником. Але як вони його застосують? Адже завжди є можливість зловживати будь-яким інструментом, у тому числі законодавством. Феномен зловживання законодавством набув сьогодні в Україні надзвичайно великого поширення. Одним із проявів цього є наша корупція. Є така ілюзія, ніби «ось ми зараз приймемо закон, і все стане, як треба». Ні, так не станеться, бо завжди існує можливість зловживання. Про цю закономірність забувають, або навіть комусь вигідно користуватися міфом про всемогутність законодавства. Законодавство може «працювати» лише так, як його застосовують люди, тобто залежно від їхньої правової культура. Самі по собі ані Конституція, ані Кримінальний кодекс не «працюють», якими б хорошими вони не були.

Причиною корупції є аморальність, як прояв нерозвиненої соціальної культури громадян, а не недоліки законодавства. Аморального чиновника ніяке законодавство на світі не змусить діяти законно ніяка кара, навіть смертна. Наївно вважати, що за рахунок лише законодавчих методів можна ефективно боротися з корупцією, хоча без нього, як без інструмента, теж не можна обійтись. Але законодавство стає інструментом для зловживань, якщо той, хто його використовує не керується соціальною (зокрема правовою) культурою. Виховання соціальної культури громадян матиме велике значення для боротьби з корупцією, бо корінь її лежить саме в низькому її рівні. А з корупцією треба боротися, оскільки вона вже сягає масштабів, що загрожує національній безпеці. Я впевнений, що велику роль у корупційних процесах відіграють самі громадяни, які «дають». Це називається «корупційна активність громадян», вона сьогодні дуже велика. Не тільки чиновники хочуть «брати», вимагаючи хабаря, але й самі громадяни дуже хочуть дати, шукають кому б дати, коли вони, наприклад, порушують правила дорожнього руху, коли їхній син або ще хтось потрапляє за ґрати… Неможливо побороти корупцію, якщо подібні «ініціативи» походять не тільки від чиновників, але й від самих громадян. Спочатку треба домовитися: «А спробуймо не давати хабаря! Слабо?» Так, бо хочеться посаду здобути без черги, ще щось отримати незаконно … Чомусь саме про аспект корупційної активності громадян часто забуваємо. А це теж проблема, яка може бути вирішена лише шляхом підвищення соціальної культури громадян. Бо, образно кажучи, «Культура — мати порядку!».

Саме собою зрозуміло, постає питання «а як же ж нам сформувати соціальну культуру громадян?» Чи потрібно нам знову пройти тисячу років? Ні, непотрібно. Вивчаючи досвід інших країн, я знайшов приклади, як от Південна та Північна Корея. Там люди до певного часу мали однорідний менталітет, і соціальна культура у них була до певного часу в усіх однорідна. Але протягом якихось 10-12 років після відомого поділу Кореї соціальна культура південних та північних корейців — відрізняються як небо та земля. І це не за тисячу років. Значить, щось можна формувати і реформувати соціальну культуру громадян за досить короткий час. Соціальна культура громадян дуже пластична, не треба думати, що вона може змінюватися лише через століття. Якщо взяти до уваги «культуризуючий» досвід Фінляндії, Японії, Китаю, інших країн, то нам необхідно, умовно кажучи, відібрати 10 тисяч юнаків та дівчат, скласти з ними контракт і відправити вчитися в університети по всьому світі. Згідно з контрактом через 7 або 10 років вони мають повернутися в Україну і працювати на відповідних посадах, на яких «імпортована» ними соціальна культура найповніше реалізовуватиметься в Україні. Тоді ми побачимо, як зміниться країна за деякий час. Най не за рік або два, але за той час, що минув від досягнення Незалежності, країна вже мала би бути зовсім іншою.

Доречи, освіта і виховання соціальної культури — речі близькі між собою. Я дотримуюся формули «долю народів визначають університети, а не партії, ряди, політики, президенти…» Якби нам реформувати наші університети та ще залучити до роботи ту молодь, яка вивчиться за кордоном і принесе соціальну культуру європейського типу з собою, то ми б уже мали прогрес. Я не ідеалізую Захід, там теж всяке буває, але фактом є високий рівень тамтешньої політичної, економічної, правової і моральної культури. Не може бути багатою та країна, де вони розвинуті мало.

Отже, висновок — інструменти для підвищення соціальної культури громадян є, потрібна тільки воля.

Хто цим має займатися? За законами соціології суспільство має поділятися на еліту та масу. Соціальний прогрес не можливий без справжньої еліти. Еліта — люди, які мають найбільш розвинуту соціальну культуру. Їхня функція — підтягувати за собою інше суспільство. І це в жодному разі не порушення принципів рівності й прав людини. Чому? Якщо я хочу бути елітою, то покидаю пити пиво і дивитися футбол, і починаю цікавитися політикою, соціальними проблемами, філософією, ідеологією тощо. Ніхто не закриває шлях до еліти. Будь-хто має можливість стати елітою. Але справа в тому, що багато хто не хоче цього: не хоче читати книжки, ламати голову над світоглядними проблемами, перейматися прогресивними ідеями тощо, — йому достатньо дивитися футбол і пити своє пиво. Це його вибір. Тому порушення прав нема. Є маса і є еліта. І завжди прогрес у суспільстві відбувався за принципом «масу тягне еліта», як локомотив. Якщо придивитися до історії, то знайдеться достатньо аргументів щодо існування цієї соціальної закономірності. В Німеччині Бісмарк, наприклад, казав: «Дайте мені хорошого вчителя, і в мене буде найсильніша армія». Тобто, значення має не військова техніка чи кулі, а внутрішній стан солдатів, їхня культура, яку формує, зокрема, учитель.

Я переконаний, що для успішного вирішення викликів сьогодення слід керуватися прогресивним сві­тоглядом. Таким є світогляд, що засновується на принципі соціального натуралізму. Мої визначення соціальної культури походять із концепції соціального натуралізму. У світлі цієї концепції соціальна культура людини — це міра узгодженості волі та свідомості людини із природними законами розвитку суспільства. Ці закони часто називають «об’єктивними», але я називаю їх «природними». Як фізичні явища існують за законами фізичної природи, а біологічні явища існують за законами біологічної природи, так само соціальні явища існують за законами соціальної природи. Ми звикли чомусь думати, що в соціальному житті ніяких природних законів нема, все відбувається так, як люди зроблять за своєю суб’єктивною волею і свідомістю. Це дуже небезпечна соціальна ілюзія, прояв якої називають соціальним волюнтаризмом. Природні закони, які керують суспільним життям людей, згідно з принципом соціального натуралізму, існують, і якщо ти їх не знаєш, то ти безкультурний і всі твої реформи будуть порушенням законів соціальної природи. Чи знають закони соціальної природи депутати, урядовці, політичні партії? Навряд, якщо ми не можемо вийти з кризового стану на шлях прогресу!

Про природні закони економіки писав Адам Сміт. Візьмемо, скажімо, ціни на газ. Чомусь у нашому суспільстві прийнято вважати правильною тезу «ціни на газ повинні бути низькими». Це протиприродне твердження. Як так? Адже нам усім вигідно заключити таку угоду з Росією, щоб ціни на газ були найнижчими. Однак, з точки зору соціального натуралізму, такий підхід є протиприродним! Ціни на газ повинні бути ринковими для України. Але для цього треба ввімкнути економіку, зробити українців платоспроможним. Литовці, лат­війці, естонці платять нормальну, високу ціну на газ, і там усе нормально. А у нас політики або не розуміють природних законів економіки, або лукавлять, коли роблять на «газових» цінах собі піар. Це суперечить природни

Олександр Костенк
 

Портал українця