Посмертний піар «лютого Алекса»

Ті, хто спробував підігнати до сучасних політичних реалій життєпис колишнього співробітника німецького гестапо, а згодом члена КПРС і одного з керівників серйозного союзного видавництва Олександра Мироненка, зробив це суто по-радянському. Себто — елементи біографії підтасували під заздалегідь необхідні висновки. Мовляв, що чекати від — перше: українця, друге: сина колишнього петлюрівського офіцера і священика УАПЦ, третє: патологічного егоїста. Всі вони, мовляв, такі.

Ну, щодо тата-петлюрівця та ще й священика, то тут дозвольте не повірити. А той факт, що німці призначили Мироненка-старшого бургомістром Ромен, ще нічого не означає. Сучасні історики, наприклад, встановили, що кістяк «тубільної» поліції на окупованих теренах СРСР складали… кадрові працівники НКВС, котрі добровільно зголосилися служити гітлерівському режиму. Не випадково письменникам і кінематографістам, котрі виконували замовний проект під кодом «лютий Алекс», надали не всю слідчу справу КДБ по колишньому гестапівцю і взірцевому комуністу, а лише вельми і вельми скорочену версію.

А між тим підстав для серйозних роздумів і аналізу в цій історії достатньо.

Нагадаємо, що Олександр Мироненко запропонував свої послуги новій владі, коли йому було 16 років. Мале-дурне, скажете ви? Не міг зробити вибір? Нагадаємо, що Зоя Космодем’янська, Олег Кошовий і Олександр Матросов були фактично ровесниками Мироненка.

Батько-петлюрівець взагалі з’явився як чекістська версія мотивів зради. Мовляв, у цієї родини були особисті порахунки з радянською владою. У вищезгаданих трьох молодих людей порахунки з радянською владою теж були — реальні, а не вигадані в тиші кабінетів КДБ. Діда Космодем’янської, священика в роки громадянської закатували до смерті місцеві голодранці-комуністи. Її батьки мусили до початку 30-х років ховатися від розправи — як родичі класового ворога, що врешті-решт передчасно звело в могилу батька Зої. Щодо Олега Кошового — біографи й досі старанного оминають все, що пов’язане з його батьком і невмотивованим раптовим переїздом родини з тихого Ржищева до Краснодону. І нарешті, хто вже мав порахунки з владою більшовиків, так це Олександр Матросов. Сирота! Безпритульний! Нарешті — зек. Навіть смерть прийняв під не своїм прізвищем. Але рвався не на службу в гестапо, а на фронт. І домігся свого. І не перебіг до німців, а пішов на амбразуру.

А Олександр Мироненко, колишній відмінник, юний кореспондент місцевої і республіканської преси, активіст, піонер, комсомолець — не вагаючись зробив свій вибір. Спочатку перекладач в управі, а вже через кілька місяців — співробітник гестапо з особливими повноваженнями: заарештовувати, катувати і вбивати на власний розсуд. За показаннями свідків по його справі — колишніх поліцаїв і німецьких агентів — кількість жертв «лютого Алекса» вимірюється тисячами безневинно страчених людей. Саме так, тисячами! За тих умов Олександр Мироненко зробив кар’єру, якій заздрили навіть стовідсоткові арійці. До речі, в перервах між катуваннями і розстрілами він писав вірші, що уславляли новий порядок і великого фюрера.

Нарешті вражає легкість, з якою колишній гестапівець вибудував міцну і надійну кар’єру в КПРС і СРСР. Пішов би ще далі, якби не випадкова зустріч в метро з іще одним колишнім гестапівцем. Тільки Алекс працював у цьому відомстві за покликом душі, якщо так можна сказати про людину бездушну, а його викривач — за завданням НКВС.

Отут випливає одразу дві дуже незручні обставини — і для колишніх чекістів, і для їх нинішніх правонаступників. Обставина перша: якщо в роки війни, котру й досі називають священною та народною, півтора мільйони радянських громадян зі зброєю в руках воювали не в червоній армії, а проти неї, а ще півтора мільйони ховалися по норах як дезертири, то винні тут не тільки особисті порахунки чи особисті якості, а сама система, котра намагалася — не більше не менше — в історично стислі строки створити новий тип людини: людину радянську. Як бачите, процент відбракованого матеріалу зашкалював.

І друга обставина: нехай через 60 років, нехай крізь зуби і з численними виправданнями, але визнано факт інфільтрації радянської агентури в структури німецького гестапо. І не лише в якості перекладачів. І то не поодинокі факти. В самому лише підрозділі «група 721», де звірствував «лютий Алекс», працювали, звісно, під прикриттям аж два кадрових радянських чекісти.

Так от — мусимо наголосити, що відомство «татуся Мюллера», якого пересічний сучасний глядач знає з культових «Сімнадцяти миттєвостей» — то не «головне управління контррозвідки СС», куди фантазія Юліана Семенова призначила на службу М.М.Ісаєва, він же Штірліц. Це у Шеленберга з’являлися на роботу в парадно-вихідній формі та білих сорочках з накрохмаленими манжетами. І позірно гралися в інтелектуальні ігри з різними там пасторами та професорами. А працівників гестапо навіть старі берлінські поліцаї, котрі чого тільки не бачили-перебачили, обзивали (пригадайте цей епізод з фільму) костоломами. Тож і наші люди у «групі 721» мусили катувати і навіть вбивати — своїх же, радянських… ну звісно, задля високої мети. Але чи вартувала вона того? Які стратегічні військові секрети можна було дізнатися в гестапо? Та ніяких. І навіть скласти списки реальних зрадників ці псевдоштірліци не спромоглися. Приклад безкарної тридцятидвохрічної кар’єри колишнього гестапівця у радянських повоєнних структурах — політуправлінні армії, а згодом парткомі союзного міністерства — тому найяскравіше свідчення. Попри численні міфи, радянські чекісти вміли тільки створювати уявних ворогів, а не знешкоджувати справжніх зрадників.

В.Н.