Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового

(Продовження. Початок в №№4-17) Продовжуємо публікацію фрагментів біографічної художньо-документальної повісті Геннадія Кужільного «Епілог до сміху».

ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА

- Отак, оглядаючись в минуле, — замислившись і з великою тугою розказував Павло Прокопович, — я думаю собі: хоч би як там не було, а без журналу «Перець» я не став би тим, ким оце тепер сиджу перед тобою. Я маю на увазі свою творчу кваліфікацію поета-гумориста. «Перець» став для мене великою і багато в чому визначальною школою в подальшій літературній діяльності. І нічого дивного в цьому немає, бо в ті часи навколо журналу був зібраний весь творчий цвіт сатириків й гумористів зо всієї України. Там було в кого вчитися і я вчився — у всіх і без винятків. Кожен з них представляв великий камінь у загальному візерунку коштовної оздоби. Вони теж один в одного вчилися.

Така, започаткована ще Остапом Вишнею стратегія видання, давала свої плідні результати. Середньорічний тираж журналу перевищував два мільйони примірників, а пару років підряд сягав майже трьох з половиною мільйонів, ніби зазіхаючи на п’ятимільйонний наклад всесоюзного «Крокодила».

- Художники-карикатуристи, — продовжував поет, — це ударний загін будь-якого сатиричного видання. Гостре і дотепне слово з належною ілюстрацією до нього значно краще сприймається читачем. Я ні на йоту не хочу принижувати ролі майстрів слова, але воно в комбінації з карикатурою звучить виразніше, не кажучи вже про те, що інколи й дошкульніше. Ось тут і треба вміти поєднувати позитивні якості пера і пензля. Саме таке завдання і стоїть перед редактурою видання.

А крім того, постійний пошук нових талановитих авторів та їх залучення до співпраці з журналом — було моїм прямим посадовим обов’язком. Матеріали гумористів, карикатуристів та рясна редакційна пошта після її «пересіву» у моїх руках, ставали перлинами кожного номеру. Я використовую вислів «пересів у моїх руках». Але це доволі умовний вираз, бо перед тим, як матеріал попадав до мене, він проходив по редакції через кілька пар рук талановитих колег. І як нічого не вартий жоден стратег без війська, так і жодне військо без доброго стратега. Ось чому свої заслуги перед журналом «Перець» я називаю дуже умовними, бо без талановитого колективу втілювати свої ідеї теж було б неможливим — потрібна була і моральна, і інтелектуальна підтримка людей. Хай не завжди і не всі пропозиції реалізовувались, але думка колективу все-таки бралась до уваги.

По-різному склалась доля людей, перед тим як вони опинились у вирі гумору. Майже всі мої колеги-ровесники пройшли через воєнні лихоліття. Хто на фронті, хто з певних причин у тилу чи залишився на окупованих територіях, але всі вони і без винятків сьорбнули житейського лиха. Воно — те лихо, якраз і привило смак до гумору. Та й по війні було несолодко.

- Пригадую розповіді Валерія Зелінського, — встряю в монолог поета, — як він згадував свою Вапнярку. А погляньте, — продовжую, — який вийшов талановитий художник Валерій Федорович! Пам’ятаю, як скрушно він говорив про той голодний і холодний час, але з якою теплотою розказував веселі колізії колег по перу.

- Тих веселих колізій у «Перці» було стільки, що важко навіть полічити — продовжив Павло Прокопович.

Мій знайомий художник Резниченко, вирізнявся талантом у мистецтві літографії. Він скрупульозно вимальовував кожен елемент своїх творів. Це він, до речі, проілюстрував у такому ж жанрі роман Миколи Островського «Як гартувалась сталь». Чи то від народження, чи то від каліцтва мав дефект ноги, а тому не був мобілізований до армії і залишився в окупації. Так як зараз ото малюють на Андріївському узвозі, так і він займався портретистикою німецьких солдатів. А німці до цього були дуже ласі. О! — вигукували. — Гут, гут… І справно платили дойче марками. Гарно платили «дойче зольдатен», а офіцери не скупились особливо. Малюнок прогодував його всю окупацію.

Той же Володимир Гливенко особисто мені та й на цілу компанію часто розказував, як він виживав у період окупації. Працюючи тоді сторожем на Київській кіностудії, він ночами на спеціально підібраних ним старих дошках малював ікони. А потім покривав лаком та у гарячу ще піч, щоб той лак злегка потріскався — для придання властивої старовинним іконам кондиції. Так їх «підсмаживши», здавав на реалізацію в антикварний магазин на Хрещатику. Німці одного разу навіть свого експерта на ці ікони до магазину привозили і той підтвердив їх приналежність до старожитностей. Оце тобі майстерність!..

То скажи мені: хіба ж з волі чи неволі людина змушена була це робити? Нужда! І нужда часто критична, коли ноги й руки від голоду починають пухнути…

Хіба ж люди, які бачили стільки гірких сліз, не могли і не вміли сміятися? Могли і вміли, і в «Перці» вони довели свою здатність до сміху.

А ті, що як і я пройшли фронтові шляхи-дороги і бачили стільки смертей? Хіба вони не вміли сміятися? Вміли, та ще й як!

Пригадую, які легенди ходили про вибрики на фронті автора нашого журналу Петра Лубенського. Та й він сам, приїжджаючи із Лубен, часто розказував про свої пригоди. Колишній спортсмен, офіцер-фронтовик, інвалід війни, бо втратив на фронті ногу — і в старій заношеній шинельці… Приїде, ночувати інколи ніде, тож спав у редакції прямо на стільцях, накрившись все тією ж солдатською одежиною.*

Командував він на фронті чи то ротою, чи то батальйоном, вже й не пам’ятаю. Але розказував, що у них у полку був перукар із того ж таки загадкового «совєтского» народу. І, як казав сам Петро: «Всі вони воювали цирульниками, писарями по штабах, в лазаретах та найбільше — у загороджувальних загонах НКВС, по-геройськи стріляючи нам в спину. Та найбільше мене здивував, а потім навіть роздратував «іконостас»** одного такого штабного вояки, коли він нап’яв на себе все при демобілізації: ордени і медалі на його кітелі звисали аж до пупа… Тоді я вперше запитав себе: задля чого ми всю війну годували вошей у окопах?»

Той перукар був страшним боягузом і по окопах передової повзав мало не на колінцях. Хоч із ножицями та помазком у штикові атаки й не ходив, але коли обставини змушували його з’явитися на передовій, то добренько підгинав колінця, а штанці у нього завжди підмокали.

Знаючи цю ваду цирульника, Петро залазив на бруствер окопу і, фактично на очах у німців, змушував «брадобрея» його стригти і голити. Звісно, що цирульник і носа не показував із-за бруствера, але танцював такого гопака перед Лубенським, щоб той тільки зліз в окоп, що солдати від потіхи падали з ніг. Після такого «сеансу гоління», не тільки спина, а й матня цирульника була мокрою.

Відчайдух був Петро Лубенський, на таких весь бойовий дух армій тримається. Це він, до речі, першим пообіцяв колись Маківчуку набити другого горба. А я вже власне дещо пізніше повторив цю погрозу: «Тобі вже дехто обіцяв набити другого горба, але не набив. То я це зроблю за нас обох, щоб вже зовсім став схожим на корабля пустелі…» Під тим «дехто» я й мав на увазі Петра.

- От бач, — засміявся Павло Прокопович, — пообіцяти — пообіцяв, а от обіцянки не виконав. Зате нажив собі ворога на все життя. Боюсь, що і в Петра були якісь негаразди…

- Пригадується мені й приїзд до редакції «Перця» Ярослава Галана. Він був активним автором «Перця» і привіз тоді свій памфлет. Я, як літератор-початківець і ще студент, якось суто випадково був присутнім під час його розмови з Маківчуком. Вони активно і навіть емоційно обговорювали галанівський памфлет «Плюю на папу!» — той самий, що коштував потім Ярославу життя. Навіть мені збоку та бесіда видалась дуже гострою. Суперечка точилася і навколо змісту, і навколо недвозначного заголовка.

І знаєш, яку ще деталь я часом згадую? Навіть у запалі суперечки до мене Галан не повертався спиною, бо виявляв повагу і до незнайомого слухача та пасивного учасника розмови також. Він взагалі, за спогадами його сучасників, у особистому спілкуванні будь з ким ніколи не принижував людську гідність — ні зі звичайнісіньким учасником діалогу, ні навіть зі своїм опонентом. Маючи кілька європейських освіт, був людиною вихованою і з високим інтелектуальним потенціалом — рафінований інтелігент та письменник.

Тож можливо, що назвати геніальним тодішній творчий склад редакції журналу «Перець» буде й перебільшенням, але факт великої талановитості людей не варто навіть заперечувати.

- Поглянь на ось ці шаржі Арутюнянца, — подаючи мені проілюстровану в кольорі збірку «Одноперчани», продовжив Павло Прокопович. — Хіба ж не талановитий карикатурист? Талановитий і навіть геніальний — просто-таки маестро шаржу! Те, що міг помітити в образі і звичках Анатолій Арутюнянц, не кожному із нас навіть в око кидалось. То хіба ж можна було з такими талановитими людьми створювати погане видання?

- Журнал часто випускав свою «Бібліотеку» з роботами карикатуристів, — кажу поету. — Я ще підлітком десь в середині шістдесятих, здається за 13 копійок, купив одну з таких збірочок. Називалась вона «Житіє святих і нечистивих» Герасимчука і Василенка. До цього часу зберігаю її, вже як пам’ять про своє дитинство.

- Сергій Герасимчук і Анатолій Василенко були тоді ще зовсім молодими, але гумором від них тоді просто-таки пашіло. Згодом Василенко проілюстрував мою першу книгу, але це вже було набагато пізніше, коли мною у «Перці», як кажуть, і «не пахло».

Коли вже так далеко зайшла мова про карикатуристів журналу, то мені особисто сором не згадати Олександра Козюренка. Я йому зобов’язаний і ілюстраціями до «Великих цяць», і проілюстрованою першою «Сміхологією» 1982 року випуску.

- Я працював у «Вечір­ці» з його сином Юрієм, — додаю про родину Козюренків. — Він теж задавав тону графічному стилю газети. Власне почерк видання і був стилем Юрія Козюренка.

- То батькова школа! — промовив поет. — Я свого часу тривало передплачував «Вечірній Київ» і маю уяву про роботи Юрія.

- У цьому контексті, — посміхнувшись, продовжив Павло Прокопович, — слід би згадати добрим словом і Віктора Григор’єва та Кіру Полякову. Як свого часу Анатолій Базилевич своїми ілюстраціями додав другого дихання «Енеїді» твого патрона — Івана Котляревського, так це подружжя збадьорило всіх трьох моїх «Барвінків», а згодом і «Клоуна Бобу». Створені ними малюнки просто неперевершені. То хіба ж це не талант?!

Але знову ж таки, повертаючись до «Перця»: хіба ж можна було з таким творчим колективом не створити видання союзного масштабу? І створили. І в Москві з нами рахувались, коли не сказати більш точно, що заслужено поважали.

Безумовно, хоч і «по білому», але редакція «Крокодила» трохи заздрила нам, проте віддавала належне фаху нашого видання. Скажімо, за моєї бутності в «Перці», жоден із новопризначених головних редакторів всесоюзного сатиричного журналу «Крокодил», приступивши до виконання прямих своїх обов’язків, через короткий проміжок часу навідувався у Київ до «Перця». Зазвичай, відповідальні працівники «Крокодила» теж, як мінімум раз на півроку, приїздили до нас в редакцію та знайомились з останніми номерами «Перця». Візити завжди були теплими й доброзичливими. Значить, було на що подивитись, щось запозичити, а чомусь і навчитись! Та й в самій Москві цього не приховували, бо там теж працювали розумні, талановиті і всесторонньо обдаровані люди.

(Далі буде)

 

* Образ Петра Лубенського за зовнішніми ознаками і рисами характеру послужив прототипом при написанні Павлом Глазовим новели «Жорстоке небо». — Прим. авт.
** «Іконостасом» у побуті називають перелік нагород. — Прим. авт.