Що на меті у провокаторів?

Ключовий меседж, котрий хочуть донести організатори провокації у Львові: «Галичани проти ветеранів Радянської армії — отже, вони за нацистів». Їм треба вкотре вбити клин між людьми Західної України та рештою українців. Другий, вторинний меседж — «комуністи і свободівці — брати по розуму». Абсолютно симетрична, можна сказати, синхронна дія — додаткове тому під­твердження. Третє ключове повідомлення, заховане у провокації — «Львів — небезпечний». Як результат, всеукраїнська суспільна дискусія зміщена із пам’яті про загиблих на «неадекватність» львів’ян.

Від провокації виграли проросійські провокатори: це — гарна причина набрати молоду активну поросль. Тепер хуліганити можна будь де, захищаючи «пам’ять і славу дідів».

Виграла й влада: вона подала сигнал «своєму» електорату про спільні цінності, відволікла його увагу від зростання цін на товари споживання і комунальні послуги, на закриття шкіл, і втягла їх в безкомпромісну війну за символи, унеможлививши насильством адекватний діалог між «сторонами».

Виграв Кремль: проведено успішну роботу на розкол України, гуманітарна позиція української влади скопіювала кремлівську, а антикомунізм укотре зведено до «галичанства». Реваншистський ренесанс СРСР прийшов і в Україну. Крім того, картина «ворога» для внутрішньоросійського вжитку — знову чітка, як ніколи. Програла українська опозиція. Потенційний соціальний протест проти влади, що майже дозрів, розколото ставленням до символів ВВВ, а відтак — задушено у зародку, морально дискредитовано застосуванням насильства. 

Програв Львів в цілому: його буде успішно шельмовано в українських, російських і світових медіа як територію небезпеки і нетолерантності, де опозиція так само зневажає демократію, як і влада, і де антикомунізм — так само неадекватний, як і його опонент.

 Влада знайшла хороший привід для посилення «антинаціоналістичної» (а по суті, антиукраїнської) риторики. Наскільки їй вдасться роздмухати цю істерію і навішати локшину про свою «об’єднавчу роль» — покаже час, але перший крок є успішним.

Влада покомуністичнішає, відбудеться подальша реабілітація комуністичних символів і практик. 

Як можна вийти з глухого кута?

У першу чергу це — зміна свідомості галичан із локально-галицької на всеукраїнську, перехід «ментального Збруча». Це — прийняття того факту, що для людей з-за Збруча 9 травня є важливим днем, який болить до сьогодні — і святкується по-радянськи тому, що ніхто не зміг запропонувати альтернативного адекватного не-радянського формату.

Галичани мають прийняти той факт, що радянські воїни для людей Великої України — «наші», банально тому, що саме в цій армії воювали до її перемоги і гинули їхні родичі. Необхідна повага і увага, терпіння і послідовність у діалозі.

У другу чергу це — широке просвітництво в центрі і на Сході України щодо справжньої суті Другої світової війни, її винуватців і її наслідків.

Існує кричуща потреба «україно-українського примирення», як каже історик Грицак. Внуки ветеранів повинні зрозуміти, що комуністична імперія перемогла нацистську, але від цього українці не перестали бути її рабами. Сталін і його спадкоємці не припинили нищити українську пам’ять, мову і культуру. Боротьба Холодноярців і інших отаманів 1920-х років проти комунізму дає чітке розуміння того, чим була альтернативна УПА для людей Центральної України.

По-третє, це — нова якість антикомунізму, котрий повинен довести до нового Нюрнберзького трибуналу.

Це — нова якість націоналізму, громадянський інтелектуальний патріотизм, що стане альтернативою радикалам, потреба якого настільки очевидна у критичний для нашої держави час.

Спадок 9 травня 2011 року довго відгикуватиметься українцям: запах насильства отруюватиме довіру між українцями різних переконань як мінімум ще кілька років.

Остап Кривдик, політолог