Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Війна і суспільство

Напередодні 9 травня людство вкотре ставить перед собою запитання, яке, на жаль залишається без відповіді: чому 70 років тому сталася така глобальна катастрофа, як Друга світова війна?

Чому суспільства різних країн не змогли відвернути руйнування всесвітнього масштабу, знищення економік, культурних надбань народів, які опинилися в заручниках у всіляких фюрерів, дуче і генералісімусів? Чому держава в самому серці Європи за кілька років правління всенародно обраного Гітлера втратила всі ознаки цивілізованості і породила апарат масового знищення власних громадян, а також населення окупованих країн і військовополонених з теренів СРСР? Як така обдарована нація, як німці, могла привести до влади  схибленого на месіанізмі істерика, який з легкістю поставив власну країну і світ на межу життя і смерті? Чому задекларована гіперпотужність другого амбітного геополітичного гравця — СРСР — так легко розпорошилася в перші ж дні війни?

Маємо стоси книжок, які висувають різні версії початку конфлікту, але біль­шість з цих досліджень є політично упослідженими роботами, які лише підтверджують, що історія як наука сьогодні дуже заполітизована, а опис подій і висновки зробили переможці на власний смак.

Таке змагання міфологем було характерним для епохи Холодної війни, коли СРСР викладав власну версію ходу бойових дій, а Західні країни — свою. Версії колишніх союзників дедалі більше розходилися і конфліктували між собою, а істина вислизала з рук. Адже Захід наполягав на тому, що основну роль у війні зіграли армії Західних держав, які вели війну і на Тихоокеанському тетрі бойових дій проти союзника Німеччини Японії, і в Африці — проти Італії і корпуса німецького генерала Роммеля, і в Атлантиці проти німецького підводного флоту і важких кораблів ВМС Рейху. І зрештою саме вони відкрили Другий фронт у Франції. Експерти зі США та Англії вважали, що остаточного удару по Німеччині завдала і тактика коврового бомбування німецьких заводів, аеродромів, зрештою, і громадянських об’єктів. Ця стратегічна ідея належала британцям, а грунтувалася на колосальних економічних перевагах США. Адже лише ця країна могла у безпеці масово випускати бойові літаки і кораблі. Якби економісти керували арміями, то війна закінчилася б ще на початку 1943 року... Про висадку в Нормандії взагалі написано і показано багато. Ця подія подається як епічна вже упродовж десятків років. 

Всім давно відомо, що без перемоги в повітряній Битві за Англію 1940 р., без перемоги в Битві за Атлантику у 1941-1943 рр., не було б масових поставок зі США та Англії до СРСР зброї, машин, танків, літаків, матеріалів для авіаційної промисловості, приладів, продуктів. Навіть маршал СРСР Г.Жуков колись в приватній розмові обмовився, що навряд чи Союз вистояв без цієї допомоги Заходу. Морська блокада Німеччини і повітряний терор проти ні­мецьких міст, започаткований британським генералом від авіації Артуром Харісом, значно полегшив справи для радянських армій на Східному фронті. Тоді англійці підвердили, що немає місця для гуманізму, коли на кону існування власної країни.

Історики з СРСР на противагу західним експертам заявляли про вирішальний вклад СРСР у перемогу над ІІІ Рейхом.  Вони мали грунтовні аргументи на свою користь, адже основна кількість німецьких солдатів і офіцерів була вбита саме в степах України, лісах Білорусі і містах Росії. Твердження, що Радянський Союз «зламав хребет Гітлеру» недалеке від істини, бо саме радянські солдати зробили марудну фронтову роботу з винищення живої сили вермахту і його союзників.

Версію про вирішальний вклад СРСР (тепер Росії) активно підхопив один з керманичів сучасної Росії, який зовсім недавно заявив, що Росія перемогла б у війні з Гітлером і без України... Наше керівництво звично проковтнуло чергову образу «старшого». Ну, з ким не буває, забалакався шеф. Про образу українських ветеранів і говорити годі. Адже російський прем’єр не просто грішив проти істини, а руйнував і радянську аксіому перемоги про єдність народів, яка гарантувала перемогу над нацизмом. Це був шок для українців: злива обурливих листів, дзвінків буквально залила ЗМІ. А наші уряд і президент промовчали. Отут би характер проявити, стати на захист українських ветеранів, зробити спеціальну заяву, підготувати статистичні довідки про участь українців у бойових діях 1939-1945 рр., про вклад евакуйованих українських заводів, сільськогосподарських під­приємств в перемогу над Німеччиною. Але не сказали ні слова.

(Початок на 1-й стор.)

Навіть з радянських історичних довідників про війну можна зробити висновок: якби не відчайдушний опір розташованих в Україні 67 радянських дивізій, то німці ще восени б взяли Москву. Саме опір армій Південно-Західного фронту на чолі з генерал-лейтенантом М.Кирпоносом призвів до зриву графіків плану «Барбаросса». Це при тому, що війська в Україні не отримували жодної допомоги зі Ставки в Москві. Навпаки, звідси забрали чотири (!) армії,  аби зупинити наступ німецьких військ на Західному радянському фронті, де нацистські війська наступали з суттєвим випередженням графіка. Завдяки тому, що ці армії сходу кинули в бій, вони, попри колосальні втрати, все ж уповільнили рух німців на Москву. Звичайно такий великий відтік резервів з України означав, що тим, хто залишився, доведеться битися без права на відпочинок.

Німці не змогли сходу захопити Київ. Поламали об УРи собі зуби і принишкли, в Україні вони почали відставати від графіку «Барбаросса» аж на півтора місяця! Затримки під Києвом і північніше були фатальними для Рейху. Подальше відволікання німецької танкової групи Гударіана від наступу на Москву, і залучення її до оточення радянських  армій під Києвом, теж зіграло свою роль в ослабленні тиску на столицю СРСР. І це лише чисто військовий аспект такого явища, як «Україна у Другій світовій війні». А був ще й економічний, продовольчий, кадровий.

Самопожертва українців, які зовсім не палали любов’ю до тирана Сталіна, була тим більш дивовижним явищем. Інтуїтивно наш народ швидко зрозумів, що несе на землі окупованої України новий порядок. Те саме, що й радянське, але помножене на два, рабство, поступове витіснення українців за межі країни і її заселення євромігрантами з Рейху. Варварське ставлення до військовополонених і мирного населення лише підтвердило настання нового армагедону для українців. Саме тому з такою затятістю билися з ворогом армії, сформовані в Україні. Всі масові розгроми і полонення в Україні мали свої причини в кабінеті під червоними зорями. Хіба найобізнаніша людина в світі мала право на ТАКУ помилку?

За час війни Україна втратила 10 мільйонів свого населення. Ще більше було знищено до війни під час Голодомору і  репресій (майже 10 млн). Отак приклалися до України два великих геополітичних «шахіста»...

З падінням СРСР, і одночасно з ним суворої системи цензури, на короткий час відкрилися численні архіви — було знято гриф секретності з багатьох матеріалів про Другу світову. І вчені  змогли, хоч трохи, насолодитися дослідницькою роботою в архівах. В колишніх «уламках СРСР», а тепер незалежних країнах, швидко поширювалася і набирала ваги біографічна література, яка колись була недоступна пересічному громадянинові СРСР. Тепер колишні німе­ць­кі, англій­ські, американські генерали і солдати доносять нам свої щоденникові записи, спогади; пропонують власний погляд на хід історії у перекладах російською та українською мовами. Ми, читачі, охоче сприймали свід­­чення очевидців, бо тривалий час сиділи на складеній в Політбюро ЦК КПРС голодній інформа­ційній дієті. Початок 90-х ознаменувався для українців своєрідним історичним шоком. Раптом сплило на поверхню те, про що говорили наші діди пошепки у вузькому колі: про великі, нічим не виправдані людські втрати під час війни, про некомпетентне військове керівництво, про польові військ­ко­мати, які мобілізовували українських юнаків 1943 р. під час Битви за Дніпро і без­зброй­ними кидали для виявлення вогневих точок противника, про  закулісні цілі засновників партизанського руху на окупованих німцями українських землях, коли народні месники одночасно з диверсійними операціями займалися відвертими провокаціями з метою створення кон­фліктів між німецькою адміністрацією і мирним населенням. Про сталінські плани виселення всіх українців з колись окупованих німцями українських земель у Сибір. Про реальні депортації західних українців з районів, охоплених війною між УПА і військами НКВС.

Всі ми пам’ятаємо результати того інформаційного шоку: така знайома радянська версія історії Другої світової війни раптом почала здаватися не зовсім повною, а потім тихо обвалилася. Білі плями швидко заповнювалися інформацією про події, які були нам не відомі. Еволюція йшла від простоти до складності. Враз ми зрозуміли, що історія останньої великої війни людства — це тугий вузол протистояння, в якому загрузли великі і малі народи Європи і Світу, і простого розв’язання того конфлікту не було, і не буде ніколи. Однозначного трактування по­дій не потерпить жодна сторона. Країни і надалі матимуть свої особливі інтереси і на полі бою, і на книжкових сторінках. Провал всіх європейських проектів щодо створення спільного підручника з історії — тому підтвердження. І в Україні ніякого спільного російсько-українського підручника ніколи не буде. Колишні союзники Рейху: Угорщина, Румунія, Словаччина завжди матимуть на війну свій погляд; Польща — свій; Росія — свій. Звичайно різнитимуться позиції Німеччини і Англії зі США. Франція, як завжди, займе особливу позицію. У світі з цим давно змирилися. А у нас історики досі блукають у трьох соснах. Ну не має в Україні стійкої власної історичної концепції. Навіть війну ми називаємо по-різному в залежності від того, хто у нас президент. От і сьогодні ми вибудовуємо історичну концепцію під жорстким контролем сусідньої держави, яка накидає схему чорно-білого сприйняття на українське минуле. Мовляв, є однозначні герої і однозначні зрадники! Але вони не розуміють, що попри пропагандистський тиск повернення до «простого» сприйняття уже неможливе.

Ускладнення такої колись «простої» історії з Короткого курсу не припало до душі частині старшого покоління, яке логічно вважало, що її «переписування» призведе до нових конфліктів і в сус­пільстві, і в науковій сфері, і в освітній, і, зрештою, у міждержавній. Так і сталося. Відкривши нові факти і переосмисливши їх, ми вступили в непримиренний кон­флікт з радянською версією історії війни. Тепер ніхто не може безапеляційно пропонувати лише один погляд. Хоч як би там було, але ми стали обережнішими з висновками і про те, хто ж був «палієм війни», і про те, хто був її тріумфатором. Книги Віктора Різуна, які враз стали бестселерами на просторі колишнього СРСР, буквально підірвали історію. Тим більше вони підтверджувалися життям. Про російські архіви історики можуть лише мріяти. Після відходу Єльцина вони знову використовуються не в інтересах здобуття істини, а лише в інтересах певних пропагандистських операцій.  Зараз уже мало хто сумнівається в тому, що СРСР так само як і Німеччина готувався до наступальної війни, а остання нас просто випередила. А от на Заході давно жила версія, що і Японія була змушена бомбардувати Перл-Харбор  через те, що США перекрили рух нафти в Країну вранішнього сонця і зупинили її економіку...

Радянському Союзу достатньо було правильно розташувати свої війська, грамотно побудувати нескладні, але насичені вогневими точками лінії оборони, сформувати великі мобільні механізовані групи в тилу, аби швидко ліквідовувати танкові клини німців — і війна могла б закінчитися ще в кінці 1941 року через важкі втрати агресора. Битва під Курськом — тому підтвердження. Але цього не сталося. Насправді, ще на кордоні німцями були захоплені величезні склади зі зброєю, боєприпасами і амуніцією, а добірні кадрові формування ЗС СРСР були знищені поблизу кордону. Ну хіба це не злочин Й.Сталіна і генералітету? Так ні ж, шукали винних внизу. Під Києвом, поблизу села Старого спецкоманди НКВС розстрілювали «дезертирів» тоді, коли німецькі танки вже завершували оточення п’яти радянських армій (!) аж під Лохвицею. Зараз до нас по краплі доходять спогади  простих солдатів війни, які неупереджено подають опис подій. Щоденник солдата В.Чуркіна, спогади льотчика-винищувача білоруса Ф.Архипенка, добірка спогадів повітряних бійців ЧА, що подана на сайті Мілітера.ру тощо. Правду можна відновлювати по крупицям лише читаючи свідків, а не беручи участь в неоімперських шоу з червоними прапорами, мітингами, салютами і георгіївськими стрічками.

Дякуючи інтернету і спеціальним історичним сайтам тепер можна самостійно скласти думку про війну і без закритих архівів Москви.

Про третю силу у війні при нинішній владі воліють не говорити. Але як можна поставити за межі історії багаторічну боротьбу  міль­йонів власних співгромадян із Заходу України? Чому до 9 травня не зробили передачу про організаторську роль ОУН при створенні Карпатської України, яка ПЕРШОЮ в Європі дала жорстокий бій союзникам нацистів — угорським фашистам. Тоді Європа упродовж місяця мовчки спостерігала за відчайдушною боротьбою українців з фашизмом. Ніхто і пальцем не поворухнув, щоб допомогти. Вибачте, це — геополітика... Як і те, що Сталін ретельно вирощував економіку і військову міць Третього Рейху. Це хіба не зрада?

Надалі «Третя сторона» вела бої і проти Армії Крайової, і білоруських партизанів, і проти українських червоних партизанів, і проти німців, і проти військ НКВС. І при цьому використовувала матеріальні і людські ресурси своїх противників у власних цілях. І це робили всі сторони. Мета — понад усе. Для когось ці повстанці досі «зрадники і негідники», для мене — справжні чоловіки, які мали жагу відстояти незалежність свого краю, але не стати гарматним м’ясом для великонімецьких чи великорадянських геополітичних планів. Їх фанатизм у здій­сненні власних планів робить їм честь. Ну, скажіть, чи здатен хтось із тепершніх українських патріотів вести таку відчайдушну війну з окупантами? І це при тому, що кожен з упівців, можливо, від початку розумів економічну і політичну безперспективність такої боротьби. Розуміли і вели до останньої гранати, якою підривали себе і ворога. От сучасні комуністи і міркують: а якщо всі українці стануть такими фанатиками і відстоюватимуть власні національні інтереси у найрадикальніший спосіб? Стра­шно стає від такої принциповості? Тож краще героїзувати українців-конфор­містів в одностроях «Великої Росії». Таких «українців» багато в російських псевдонаукових серіалах про війну: придуркувато-запопадливі, боягузливі, малоосвічені, суржикомовні... От у фільмі «Предстояние» Н.Міхалков подав такий образ «хохла», який може бути корисним лише у ролі вірного пса.

Поступово наші сусіди беруться і до висвітлення нещодавно заборонених для них тем про УПА і дивізію «Галичина». У тупому, примітивному фільмі «Ми із будущего-2» українці стають «справжніми» лише тоді, коли долучаються до «великого російського поступу». На думку російського режисера, марно шукати героїв-українців серед  банде­рів­ців... Це, в основному, збіговисько алкоголіків, які збиткувалися над мирним польським населенням. Такій собі лубок а-ля «Краткий курс». Якщо подивимося інші, більш професійні фільми про війну, то в них ви не знайдете і сліду українського. Події розвиваються в них виключно на Західному напрямку і без українських солдатів.  Чому за 20 років незалежності Україна не створила жодного власного якісного фільма про війну? Чому ця тема віддана зарубіжним кінематографістам? Адже це і наша провина...

Російська телепропаганда розрахована на примітивну публіку, до якої, сподіваюсь, не належить більшість населення України. Для мене, як представника Північної України, зрозуміло, за що змагалися і вмирали українці в одностроях Червоної армії і їх брати під чорно-червоними прапорами. Такими ж героями є для мене українці, росіяни, татари, грузини, вірмени, азербайджанці та інші представники народів СРСР, які відстояли руїни Сталінграду і відкинули німців від Волги. Чим не вияв доблесті! Який же характер треба було мати, яку жагу до помсти, щоб навіть в умовах, коли тебе ненавидить власна держава продовжувати боротися з окупантом!

Ще влітку 1941-го гіт­лерівці йшли серед української пшениці як господарі, із закатаними рукавами, поголеними щелепами, з насмішкою в очах, з якоюсь дурнуватою п’яною веселістю збирали по селах курей і поросят і тут на тобі: Сталінград.  Завжди згадую свого діда Михайла Гаврилюка, досвідченого фронтовика, який часто повторював «Ех, як ми їм дали!». Був у цьому якийсь чоловічий кураж, здійснене бажання помститися за всі приниження відступу, полону, окупації.

З моєї великої родини двоє билися з німцями і їх союзниками в Сталінграді: мій двоюрідний дядько Борис Шарий там горів у танку, втратив руку і око. Дід моєї дружини Іван Громницький пропав без вісти в боях під Сталінградом у жовтні 1942 р. Потрапив у ту м’ясорубку прямо зі сталінських концентраційних таборів, де сидів за 58-ю статтею з 1938 року.  Написав останнього листа у жовтні-листопаді 1942 р. 2000 року я написав в Центральний військовий архів РФ листа з проханням надати відомості про такого бійця. Відповідь прийшла швидко: не було такого бійця в армії. Як же боляче стало! Відразу уявилися тисячі таких людей, які тонули у Волзі, гинули під німецькими кулями у руїнах міста-фортеці на Волзі, а після війни про тих «зеків» забули. Чи можете таке уявити у США, де ім’я КОЖного загиблого у війні викарбувано на каменях Арлінг­тон­ського меморіалу! І у нас є такі монументи з викарбуваними іменами, але набагато більше «братських могил»...

Всі, хто прагнув істини, зрозумів, що життя не може бути простим, чорно-білим. Герої і антигерої можуть змінюватися ролями, набувати нових рис, або вироджуватися в негідників. Сміливі можуть трансформуватися в боягузів, а останні робитися здатними на подвиги. В одній особі може уживатися і добре і зле, і лише Бог на останньому суді вирішить, що тут було істинне, а що ні...

Взяти хоча б історію улюбленця Й.Сталіна генерала Власова. Багато в чому завдяки його організаторським і командним зусиллям влітку 1941 відстояли Київ, а 1942 року його 2-у Ударну армію кинули в пекло прориву блокади Ленінграду. Коли армію було розбито і розсіяно лісами, генерал не пустив собі кулю в скроню, не вилетів за лінію фронту, а здався німцям... Там створив «Русскую освободительную армию», яка дуже кволо виявляла себе на Східному театрі бойових дій. Недарма німці їй абсолютно не довіряли. З таборів Власов власноруч витягнув десятки тисяч радянських військовополонених. Спадає на думку позиція Сталіна щодо наших військовополонених, які масово вмирали з голоду у  польових шталагах, а потім їх перетворили на рабів вже у стаціонарних таборах. Верховний головнокомандувач, по вині якого мільйони радянських солдатів і офіцерів опинилися в полоні, ще до війни відмовився підписати договори щодо взаємних гарантіях відносно військовополонених. Тим самим фактичне санкціонував їх безкарне нищення. Ще й неодноразово називав всіх, хто потрапляв в полон зрадниками. Не було такого в жодній із західних армій!

Довелося мені якось випадково опинитися на зібранні ветеранів дивізій «Галичина» на меморіальному комплексі під Бродами. Люди дуже похилого віку, але ясного розуму. Ці колишні солдати Другої світової абсолютно переконані, що воювали за інтереси України! Червона Армія для них була уособленням більшовицького зла, яке забрало у них напередодні війни родичів, близьких, друзів. Змінити їх неможливо, вони переконані, що вчинили правильно. Проте жоден з них не палає ненавистю до українців-ветеранів Червоної Армії. Навіть камінь примирення встановили на місці бою під Бродами. Ветеран-дивізійник А., який відсидів за свою участь у цьому бою кільканадцять років в радянських таборах, зрештою сказав мені дивну річ. Він, виявляється, разом з деякими іншими «ветеранами вермахту» брав Берлін у складі радянських військ, отримав за це нагороди, але... СМЕРШ вчасно «розкрив його двуликість» (коли воював у СМЕРША до нього діла не було) і відправив в табір. Нагороди, звісно, конфіскували. Живе людина, колишній кулементник, що пройшов від Львова до Берліна під німецькими кулями і вижив, але статусу ветерана ВВВ не має, бо... «зрадник». От сидить він і дивиться на «ветеранів» 1930 року народження і дивується: «А з ким, власне цю люди воювали? Часом не з українцями десь під Гурбами?»

Ще одне, про що не люблять згадувати владні команди України. Частина українських земель напередодні і в часи війни була під владою Румунії та Угорщини, які були союзниками Третього Рейху. Звичайно, Угорщина і Румунія активно займалися призовною роботою, не поділяючи підвладні народні маси на угорців, румунів і українців. Тож не дивуйтеся, коли якийсь буковинець з українським прізвищем скаже вам, що його прадідусь поліг під Сталінградом від кулі з гвинтівки Мосіна.

Багато людей в Україні проти помпезних святкувань Дня Перемоги. Занадто дорогою ціною дісталася вона, щоб топити її в гучних фанфарах і розкидатися фейерверками. Стільки доль посічено, понівечено. Схоже нашим коаліціянтам з Верховної Ради до такого народного душевного щему діла немає. Тут би перед сусідами вчергове розсипатися в реверансах (запросили сто російських солдатів марширувати у Харкові. Може своїх бракує?) А червоний прапор СРСР їм потрібен для самоствердження, аби лише принизити тих, хто тимчасово поступився у перегонах еліт. А, може, тут закладена якась складна стратегічна гра — аби пересварити українців, зіштовхнути проросійські і проукраїнські сили, а потім виступити мудрим «рєшатєлєм» проблеми. Нещодавні одії у Львові і Івано-Франківську на 9 травня лише підтвердили це. Навіщо було перетворювати святковий і скорботний день на балаган, де з’ясовували стосунки далекі від війни молодики? Чим займалася СБУ на чолі з В.Хорошковським, коли «Русское Единство» їхало автобусами до Львова? Проте були і позитивні моменти. Президент України В.Янукович мудро вирішив не підписувати рішення ВР про червоні прапори. Наявна еволюція?

Україна — держава зі складною, неоднозначною історією. Люди, які її населяють, далекі від того, щоб піддатися настирливо нав’язуваній моделі уніфікації історії, де ретельно принижується одне і возвеличу­ється інше, інколи цілковито для нас чуже.  Такий підхід не для нас і він лише провокує протистояння в сус­пільстві. Пропоную вдумливо ставитися до того, що нам подається через телеканали і ЗМІ, читати першоджерела, слухати ще живих свідків, бути ретельними у пошуках, не робити скороспілих висновків, розуміти слова і вчинки опонентів. Пам’ятати про те, що війна ніколи не закінчується, просто зараз вона ведеться іншими, відносно мирними пропагандистськими засобами. Якщо ми дамо себе «накрутити» різ­ним політичним провокаторам, то перекреслимо наше спільне толерантне цивілізоване майбутнє, яке обов’язково прийде на зміну  нав’язаній колишніми ком­ідеологами добі конфронтацій і протистоянь.

Андрій ГУСЄВ, оглядач «Персоналу Плюс»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com