Капець по-українськи

Спочатку — одна довга, але конче необхідна фраза. Наступні будуть коротші.

Отже — якщо народ вимушений, образно кажучи, котити квадратове і носити кругле тільки тому, що законів у нас не читають не лише ті, хто їх приймає, а й ті, хто їх подає, якщо багаж в українських аеропортах нахабно і масово крадуть виключно тому, що за офіційною версією «так склалося ще на початку 90-х років», якщо нардеп на третій день після власної загибелі в незбагнений спосіб ПИСЬМОВО реєструє свою присутність на сесії Верховної Ради і це нікого не дивує, якщо вищезгадана ВР призначає собі (а не всім громадянам) додатковий вихідний аби отямитися після безперервного святкового бодуна, — то рано чи пізно навіть така сумна подія, як перехід конкретного окремого обивателя в іншу, делікатно кажучи, екзистенцію має набути виключно нашого національно-політичного і дуже специфічного забарвлення.

Все!

Тепер — щодо конкретики. Спочатку ЗМІ коротко повідомили, що в такій собі Ліберії трагічно загинув український миротворець. Потім з’явилося вельми дивне уточнення: загинув, мовляв, від необережного поводження з механізмом запуску катапульти літака. У людей посвячених (а ми до них належимо не лише за журналістським досвідом, а й за одним із дипломів — Київського інституту інженерів цивільної авіації, випуск 1977 року плюс 25 років роботи в цій галузі) одразу виникли запитання. З дозволу Верховної Ради України до Ліберії свого часу відрядили загін ВЕРТОЛЬОТНИКІВ. А на цих літальних апаратах катапульти для пілотів не передбачені. Звідси — в чий літак заліз наш співвітчизник і що він такого робив аби вилетіти звідти одразу на той світ?

Через кілька днів певну ясність вніс очільник Міністерства оборони. Вищезгаданий майор (???) у вільний від служби час сів у кабіну винищувача «Міраж» і почав там маніпуляції з тумблерами та кнопками. Виключно — з цікавості. Одна з кнопок виявилася пускачем катапульти. В результаті допитливого майора розбило об ліхтар кабіни.

Крапка!

Але виключно з професійної цікавості продовжимо ставити запитання.

З пояснення очільника випливає, що пенсії за втрату годувальника рідні майора не одержать, оскільки інцидент стався «у вільний від служби час». Тому дозвольте поцікавитись: а що це там за служба така, що не зелені салаги першого місяця призову, а досвідчені майори авіації вештаються фактично на чужій території?

Тобто — літаки «Міраж» перебувають на озброєнні армії Франції. Відомо, що в миротворчих силах ООН кожна країна-учасник має підпорядковану їй територію. Тому — яким чином нашого майора занесло до французів? І не просто занесло, а через КПП, через охорону, через вартових на ЗПС (злітно-посадочній смузі) і як він опинився у кабіні надсучасного бойового літака, за яким полюють усі алькаїди світу?

Запитання на маргінесі: хто ввімкнув бортове обладнання? Навряд чи він сам. На «Міражі» стоїть те, що ми називаємо «захистом від дурня», а по суті є захистом від викрадача. І чому ліхтар кабіни, який мусив відлетіти, перш ніж спрацює катапульта, цього разу і не рипнувся?

Є дві версії. Перша: звична для наших геополітичних реалій. Начальство лукавить і з переляку верзе казна що. І справа ця потребує окремого незалежного розслідування.

Версія, побудована на опосередкованих фактах: одразу після інциденту в Ліберії міністерство оборони Франції категорично заборонило своїм військовим вживати алкоголь ПІД ЧАС СЛУЖБИ. Волання окремих патріотів, мовляв, та що б їм там було з п’яти пляшок, до уваги не бралося. Це вже, як казав один великий компартійний начальник часів СРСР, ближче до життя.

А тепер — найнезручніше запитання: а що нам, українцям, робити у тій Ліберії? Який ми маємо з того інтерес, крім нещасних пари тисяч доларів, які конкретний майор привіз би звідти, роздавши згодом половину всім, хто влаштував йому це африканське сафарі.

Дуже коротка історична довідка: виникнення Ліберії нагадує анекдот. Ще в першій половині ХІХ століття, себто, до громадянської війни північні штати США звільнили від рабства своїх чорношкірих. Та от біда: більшість лібертинів (колишній раб — лат.) відмовилися працювати на благо ідеалів свободи і демократії, посилаючись на те, що вони вже все відробили на плантаціях і тому білі повинні їх не лише годувати, а й взагалі утримувати.

Підприємливий американський розум швидко віднайшов вихід, підрахувавши, що набагато дешевше спорядити цю публіку на її історичну батьківщину, тобто в Африку. Обійшлося й справді дешевше. У місцевих племен викупили 115 тисяч квадратних кілометрів території на Атлантичному узбережжі за… 50 доларів! Ми не помилилися. Саме стільки на той час у США коштував один, щоправда, хороший кінь. Вільновідпущеникам дали конституцію, списану з американської, гімн, прапор, герб і національну валюту (звісно ж, долар) і відвезли до Ліберії, яка в 1847-му році оголосила свою незалежність. Першою нову державу визнала Російська Імперія.

На жаль, ізраїльська версія повернення на історичну батьківщину у афроамериканському варіанті не спрацювала. Наступні 140 років спершу лібертини, а потім їхні нащадки вилежувалися під пальмами, а на пропозицію попрацювати — і то за непогані гроші — відповідали: я що, білий? З 1980-го року держава пережила кілька військових переворотів, короткочасну диктатуру і дві громадянські війни. У 1992-му році Ліберію взяла на своє утримання ООН. Результат — нуль!!! Гасло «Я що — білий?» схоже, стало визначальним для нащадків колишніх рабів. Не дуже апетитна, але дуже точна подробиця: центральний, всесвітньо відомий колись пляж у столиці Ліберії місцевий люд перетворив на громадський нужник без усяких там кабінок і навіть примітивних загородок.

Останнє питання: то що нам, українцям робити у цьому сра… смітнику? Окрім як у незрозумілий поки що спосіб залазити у нез’ясованому стані в кабіни чужих винищувачів і бавитися там кнопочками? Капець!

В.Н.