А громадянин ще не народився

Загальновідомою аксіомою є те, що в нашій країні дотримання, виконання та гарантування законів є вельми проблематичними.

Біль­ше того, вакханалія тотального беззаконня настільки пронизала усі зрізи суспільства, що навіть призвичаїла значну частину громадян до думки про фатальну приреченість такого стану. Бо протиправне річище нашого суспільного життя не те що каламутне, а настільки брудне та смердюче, що дозволяє легко, без труднощів виловлювати не якихось там кілька кілограмових гривневих коропів, а й кількатонних доларових та єврокитів різного роду пройдисвітами, замаскованими під поважних суддів та іншу чванливу чиновничу братію. Подія з засіванням чоловічка у суддівській мантії із львівського адмінсуду банкнотами з зображенням Ф.Рузвельта не стала резонансною для української напіванабіозної спільноти і була сприйнята як чергове телешоу.

Подумаєш, «насіяли» кіль­ка мішків з грішми, але хіба то йде в порівняння з тим диким глумом, коли кілька сімей заграбастали майже всі засоби виробництва, створювані майже дармовою працею поколінь українців, чомусь назвавши це блудодійство приватизацією. А укравши, завовтузились, як би пошвидше та побільше викачати «бабок» з награбованого та швиденько розвіяли міф про ефективного власника. А щоб вберегти прихоплене майно, утворили охоронні спецзагони та відрядили братву з кримінальним душком та такими ж гидкими фізіономіями до Верховної Ради, щоб правильно кнопки тиснули та інтереси шкурні лобіювали. А для полірування мізків неімущих прикупили ще й ЗМІ, щоби через них остаточно забамбулити свідомість т.зв. електорату, щоб назавжди відбити бажання на власну думку, а значить, на непокору та спротив. Нехай дивиться чернь пустопорожні мильні телесеріали, нехай витріщається на силіконовогрудих бройлероподібних вульгарних дівиць, нехай тупиться аборигенна спільнота від уїдливого та відвертого глузування над нею ж московським цвеньканням з диким реготом за кадром, нехай робить, що завгодно, аби тільки була приспаною та покірною.

Яким же способом можна протидіяти цій диявольщині? На моє переконання, укоріненому суспільному злу може дати відсіч тільки його величність Громадянин — патріот своєї Вітчизни, вірний у Бога, відповідальний за долю своєї сім’ї, країни та прийдешніх поколінь. Але де ж йому взятися, коли мало не щодня йому втовкмачують, знову ж таки через оті горезвісні ЗМІ, що він маленький та ще й пересічний до того всього. Свого часу завдяки першому та другому президентам незалежної України словниковий запас рідної мови збагатився такими чудовими неологізмами як «кравчучка» та «кучмовоз». Третій же президент дав путівку у життя невдалому словесному тандему «маленький українець». Ще й візуально показав відстань не більше, мабуть, одного дюйма між великим та вказівним пальцями своєї руки, яким є або має бути той маленький українець.

І вже за умов сучасного олігархату невдале словосполучення аж ніяк не сприяє становленню справжнього громадянина, не плебея, а патриція — господаря своєї країни. Бо лише суспільство, сформоване з відповідальних особистостей, здатне вирішувати складні проблеми, ставити перед собою амбітні завдання та реалізовувати їх. Суспільство ж, сформоване із несвідомих громадян, не піде висхідною дорогою. Його участь — остаточна деградація та майбутній занепад. А формуватися громадянин з усім набором чеснот повинен з сім’ї, дитячого садка, школи, ВНЗ. Уся державна пропаганда має слугувати цьому і аж ніяк не навпаки — нівелювати людську гідність.

Наведу декілька прикладів, які аж ніяк не сприяють становленню справжнього громадянина. Ось переді мною підручник «English» для четвертого класу, «рекомендований Міністерством освіти та науки України виданий тиражем 160 тис. прим. На сторінці 71 читаємо вправу 33. Цитую мовою оригіналу: «We live in Ukraine. It is country in Europe. It is smaller (підкресленнямоє— М.П.) than France but it is larger than Germany.». Для читачів, котрі не володіють англійською, перекладаю: «Ми живемо в Україні, Це країна в Європі, Вона є меншою за Францію, але більша за Німеччину». Вловили, шановні читачі, як нас зменшують-здрібнішують ще з шкільної лави? Виявляється, за логікою укладачів підручника, Україна з її 603,7 тис. кв. км. є меншою за Францію з її 547 тис. кв. км.!

Другий приклад теж пов’язаний з географією. Виявляється, на двадцятому році незалежності у нас ще залишилися такі рудименти імперії, як назви залізниць. З шести залізниць лише три відповідають своєму географічному розташуванню: Львівська, Одеська та Донецька. Хіба столиця України розташована на південному заході (Південно-Західна залізниця), а Харків, Суми, Полтава — на півдні країни (Південна залізниця)? Та й на теренах Придніпровської залізниці красень-Дніпро протікає, мабуть, не більше кілометрів, ніж територією сусідньої Одеської залізниці. Хіба міг знати ревучий, що недолугі сучасники і чужому не навчаться і свого відцураються? А назви такі логічні лише з точки зору на Україну як «подбрюшье Империи». Такого неподобства ніколи б не сталося, якби влада була сформована громадянами та служила для громадян.

У Петра Григоренка, відомого українського генерала-дисидента, правозахисника, одного із засновників УГС, в його автобіографічній книзі «Спогади» простежується думка, яка чітко відділяє справжнього громадянина від людини з натовпу. Людина з натовпу здебільшого не хоче помічати відвертого зла, не бачить у цьому гріха, бо: «…що я один можу вдіяти, от якби усі…». Громадянин займе іншу, часто некомфортну для нього самого позицію: «А хто ж як не я!». У серпні 1968 року, коли радянські війська посунули з «інтернаціональною допомогою» до Чехословаччини, щоб там, бува, не постав «соціалізм з людським обличчям», щоб був таким рідним та казарменним, то на понад двохсотп’ятидесятимільйонну країну СРСР знайшлося всього декілька людей, які організували в Москві на Красній площі демонстрацію протесту проти військової інтервенції. І дарма, що їх усіх згодом запроторили — кого до психушки, а кого і до тюрми — вони назавжди залишилися шляхетними особистостями, велетами Духу на скрижалях її величності історії. Бо вже після краху комуністичної ідеології уряди Чехії та Словаччини пошанували цих героїв та засвідчили, що вони уособили честь усього СРСР.

Бачимо, як гарно та високо звучить «уособили честь». На таке здатні лише справжні громадяни своєї країни. Тож, перефразовуючи класика, почнімо вичавлювати із себе по краплині маленького та звироднілого українця. Натомість, заповнюймо єство Божою любов’ю, знанням правдивої історії рідного краю, досконало опановуймо рідну мову — код та оберіг нації. Ставаймо справді великими Українцями — лицарями Духу, непримиренними борцями зі злом, будівничими справедливого ладу…

Бо в іншому випадку нас чекають все нові і нові зашморги. І не тільки газові чи гречані. Додумається, скажімо, якась «світла голова» з нинішнього уряду, що дихають 46 мільйонів ще уцілілих громадян повітрям і ніякогісінького податку до державної скарбниці не платять. Бо вдихають, бачте, несвідомі громадяни державний кисень, а видихають вже власний вуглекислий газ та іншу гидоту. А це вже, знаєте, парниковим ефектом та глобальною зміною клімату загрожує. А ще гірше, що грошей, згідно Кіотського протоколу, можуть урізати. Та й самим японцям тепер допомога потрібна після руйнівного землетрусу та цунамі. Так що, несвідомі громадяни з громадяночками, готуйтеся до сплати податку новенького — кисневого. А щоб не ухилялися вчасно платити та свідомими стали, почеплять на шию кожному обручик, гарненький такий, сріблястий чи золотистий, можна й на вибір. Та з лічильником, щоб рахував кількість вдихань та видихів, тобто кількість спожитого кисню в метрах кубічних та кількість парникового газу в тих же одиницях виміру.

Рівень пасіонарності українського суспільства майже близький до нуля. Проковтнули ж без спротиву 50-відсоткове підвищення ціни на газ.

А науково-технічні досягнення стрімко видибають у гіперпрогресії і дуже шкода, що мораль вже не «стереже скарби прадавні…» (Л.Костенко), а галопом мчить у гріховну безодню. Прірва між технічними досягненнями та моральним здичавінням стала настільки очевидною, наскільки очевидним є хизування провладних нуворишів награбованим майном. Тільки хизуються вони чомусь за дуже високими мурованими парканами. Бояться чогось, мабуть. І правильно роблять, що бояться. Палаців назводили, яхт з автомобілями накупили, рахунки в банках по всьому світу аж тріщать від грошви, а раю чомусь все немає і немає. Бо вперті безбожники.

Микола Патрикеєв
Рівненська обл., м.Радивилів