Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Сечовий міхур замість совісті

Його прізвище й досі мерехтить на стінах будинків, назвах населених пунктів, театрів, бібліотек, шкіл, вузів і станцій метро. У Москві йому воздвигнули монумент набагато раніше, ніж Лермонтову. Саме монумент у центрі столиці СРСР! Для порівняння — офіційний хрещений батько радянської літератури Горький, він же Пєшков, сподобився лише скромної скульптури у дворі Літературного інституту.

Десь аж до початку 60-х, себто — і через 30 років після демонстративного самогубства портрет цієї людини з бридливо відкопиленою нижньою губою на стінах шкільних класів і вузівських аудиторій супроводжувався обов’язковим гаслом: «Маяковський — все ще найкращий і найталановитіший поет нашої Радянської доби». Ці слова належали не кому-небудь, а самому товаришу Сталіну!

Але, як слушно зауважив десь у тих же 60-х видатний казахський просвітитель Олжас Сулейменов: «Пошкребіть акуратненько парадний портрет деяких новоявлених святих — і на вас вишкіриться чортяча пика».

Обмежимося темою «Маяковський і Україна». Дівоче прізвище матері поета — Павленко. Але вона позиціонувала себе не українкою чи бодай «хахлушкой», а кубанською козачкою. Енциклопедії засвідчують, що Маяковський неодноразово бував у різних містах радянської України, зокрема, тричі — в Києві. Написав із цього приводу два вірші. Про перший зараз мовчать, оскільки поет у ньому погрожує заткнути пельку дзвонам Лаври. Дивно, але невдовзі після публікації цієї поези більшовицька влада так і зробила.

Другий вірш, начебто на захист української мови, нині охоче цитують і ліві, і праві. Однак і тих, і других чомусь не бентежить та обставина, що за приклад краси і неповторності «украинской речи» Маяковський узяв не вірші Шевченка або Лесі Українки, а цитату з українського перекладу пісні французьких анархістів, котра з якогось тихого непорозуміння трансформувалась у гімн партії ВКП(б), а до 1945-го року і гімн СРСР. Йдеться про «Інтернаціонал».

Якими словами через криву губу вишаровував Маяковський лідерів українських визвольних змагань, зокрема Симона Петлюру, і які карикатури малював на них у вікнах РОСТа — це окрема тема.

Делікатне питання: як Маяковський ставився до своїх колег — українських поетів? Паскудно ставився. Як і до всіх, кому він заздрив, а заздрив він усім, хто, на його думку, навіть гіпотетично, міг перейти йому дорогу. Один, але промовистий приклад: дніпропетровські поети з літоб’єднання «Молода кузня» запросили Маяковського на творчу зустріч. У 1926 році він прибув до міста над Дніпром, зачинився в готелі і п’ять днів не показувався на очі — мовляв, грипує. Ну, нехай. Але! На шостий день здибався з молодими пролетарськими послідовниками своєї більшовицької музи, роздратовано вислухав їхні численні запитання щодо того «Как делать стихи» (так називалася стаття поета — авт.), щось буркнув і налаштувався залишити зібрання. Його перехопив молодий дніпропетровський поет Анатолій Зеленяк, що друкувався під псевдонімом Ан. Кудрейко, і поцікавився: «Що ви винесли з зустрічі з нашими поетами?». Маяковський огризнувся: «Переповнений сечовий міхур!» — і вийшов.

І нехай би все обмежилося тільки цим разовим хамством! Невдовзі Маяковський надрукував черговий програмний вірш, в якому таврував деяких своїх колег в отакий спосіб: «Кудреватые Митрейки, мудреватые Кудрейки, — кто их, к черту, разберет?»

Сучасники вважали цей — і не тільки цей епізод перегином у емоційній полеміці. Якби ж! Невдовзі після смерті Маяковського з’явився вищезацитований вислів тов. Сталіна, і покійника почали канонізувати на повну силу. А як же інакше? Бо за фразою Вождя про те, хто у нас найталановитіший, йшла конкретна вказівка, яку чомусь не доводили до мас, але кому належало — добре знав: «Байдужість до його (Маяковського, — авт.) творчої спадщини є злочином».

А тепер — головне. Сталінська інструкція адресувалася конкретній людині: «сірому кардиналу більшовицького ЦК», згодом найзловіснішому з наркомів НКВС тов. Єжову.

Ось лише короткий перелік тих, хто став жертвою поетичних доносів «найталановитішого»:

Сергій Єсенін — протягом 30 років після його таємничої загибелі радянський читач знав про поета тільки з, м’яко кажучи, блюзнірського вірша Маяковського. Самого Єсеніна не друкували до середини 50-х минулого століття.

Володимир Сидоров — він же Вадим Баян. Талановитий поет-імажиніст, родом з Криму. В 1913 році профінансував виступи молодого Маяковського на півострові. Той гроші взяв, але саме турне зірвав. Мало того, у своїй п’єсі «Клоп» вивів такого собі Олега Баяна, котрий цитує вірші свого двійника. Устами одного з героїв п’єси Маяковський публічно звинуватив свого кредитодавця у… плагіаті. Результат — після прем’єри п’єси Вадим Баян, та й то з величезними зусиллями, знайшов роботу… декоратором у заводському будинку культури. Більше його не друкували. Перед смертю він написав рідним: «…найболючіше для мене — лягати в могилу з тавром злодія, яке поставив на мене Маяковський».

В тому ж «Клопі» пожежники скандують таке от гасло: «Сон — причина случайных пожаров, на сон не читайте Надсона и Жарова!»

Талановитий російський поет Надсон помер ще в ХІХ столітті, але після такої рецензії навздогін його надрукували в СРСР тільки на початку 60-х років ХХ століття.

Олександр Жаров — надзвичайно талановитий поет, автор вже класичної поеми «Гармошка» (1926  рік). Зацькували! Як такого, чиї вірші «навевают сон», а не революційну пильність.

Ілля Сельвінський. Ще один наш земляк — з Криму. Людина величезного епічного таланту. За життя Маяковського відкрито полемізував із ним. Після інструкції тов. Сталіна тов. Єжову був фактично викреслений з літературного життя як такий, що не розумів величі Маяковського. Більше того, Сельвінського змусили публічно каятися в неіснуючих злочинах проти «пролетарського генія». Перед смертю сказав дочці: «Вони мене тоді зламали як поета».

Костянтин Митрейкін. Отой, що «кудреватые Митрейки». За давню полеміку з Маяковським підданий публічному глуму і доведений до самогубства.

І нарешті — Коган, Петро Коган. Зараз уже важко встановити, чим завинив перед Маяковським поважаний вчений-літературознавець з європейським іменем, професор літератури, тодішній ректор Московського Державного Університету. Але Маяковський заримував прізвище вченого зі словом «погань» і додав ще кілька блюзнірських характеристик. Коган втрапив у чорні списки ворогів Маяковського і передчасно помер невдовзі після початку «висвячення» поета у класики за життя.

У сучасній Росії прізвище Маяковського давно зникло з назв вулиць, станцій метро і шкіл, ім’я Володимир Володимирович асоціюється із зовсім іншою людиною — і може то й на краще. Щодо України — то маємо проспект Маяковського у столиці і ще чимало дечого з сталінсько-єжовських агітаційних причандалів.

Як казала ще одна відома літературна героїня Муму — ЗА ЧТО?

 

P.S. А до речі, найкращим з-поміж радянських поетів газета «Правда» ще в 1922 році у своїй передовій статті назвала… Анну Ахматову. Отак!

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com